Реферат: Політична еліта, лідерство і демократія

Г. Моски, який характеризував демократію як міф, що породжує гірший тип політичної органiзацiї — анонімну диктатуру тих, хто переміг на виборах i промовляє від iменi народу (наприкiнцi життя Г. Моска змінив погляди на демократію в бік засвоєння i прийняття деяких її принципів).

З точки зору нашого сучасника М. Дюверже, ми живемо зовсім нереалістичними поняттями демократії, виробленими у ХVIII ст. “Правління народу за допомогою народу, управління нацією за допомогою її представників” — це заклики, що здатні підняти ентузіазм i сприяти успiховi промовців. Проте ці формули не означають нічого. Ніколи не було народу, який би правив собою. І ніколи цього не буде. Всяке правління передбачає панування небагатьох над багатьма. Воля народу глибоко анархічна: він мріяв би робити все те, що йому до вподоби. В неусвідомленій формі він розглядає правління. як неминуче зло. Воно є примусом. Народ не примушує себе — його примушують. Він не править собою — ним правлять.

Прихильники елітарної форми здійснення влади, як правило, аргументують це піклуванням про все суспільство. Намагаються довести, що саме таке правління вiдповiдає справжнім інтересам його нормального функціонування. Французьких матерiалiстiв ХVIII ст. лякали країни революцій. Вони вважали, що народні маси нездатні самостійно керувати суспільним життям, а повинні йти услід за лідерами з освічених класів.

Вважається, що технічно неможливо здійснити правління народу, особливо у великій державі. Народ повинен на те уповноважити державу, оскільки сам він “некомпетентний” в полiтицi, та “дезiнформований”. Якщо дозволити народові управляти, то він нашкодить сам собі. Його інтереси краще забезпечить еліта. Більше того, некомпетентність мас, прагнення поклонятися лідерам неминуче створюють еліту в будь-якому суспiльствi. А якщо орієнтуватися на демократію, то це призведе до висування абикого, а отже, до ерозії політичного керівництва на шкоду всьому суспільству.

Еліта i демократія, їхнє спiввiдношення розглядаються не тільки як такі, що одна одну виключають. Теорії політичного плюралізму протиставляється концепція елітарної демократії (демократичного елітаризму). Вiдсутнiсть у західному суспiльствi справжньої еліти розглядається як одна із головних причин кризи демократії. Отже, необхiднiсть елітарного правління виводиться із самої демократії. Для її збереження та зміцнення вважається необхідним відродити консенсус, а для цього потрібно відновити авторитет еліти. В зв’язку з цим “уточнюється” зміст цього поняття. Стверджується, що демократія — це не правління народу, а уряд, який схвалюється народом.

По суті, позиція обмеження участі мас у політичному процесі обґрунтовується тим, що нібито масам властиві антидемократичні тенденції. Вони слабо уявляють собі цiнностi та принципи демократії i, піддаючись впливові демагогів, можуть руйнувати їх. Елiтаристи вважають, що демократія працює краще, коли освічена еліта забезпечує буфер між iррацiональною громадськістю i державою.

Поєднання елітаризму з демократією вважається природним вже тому, що правляча еліта визнається необхідною для будь-якою суспільства, в тому числі демократичного. І взагалі елітарна демократія не відкидає ще i народного суверенітету — це правління еліти на благо всього народу, суспільства. Саме вiдповідальнiсть за виживання демократії лежить на плечах еліти. Справді, своєрідна “iронiя демократiї”: елiта повинна правити мудро, щоб влада народу вижила.

Власне кажучи, сформувалася теорія демократії, яка ґрунтується на зовні недемократичному принципі поширення ідеї поділу влади на все соціальне життя: участь у виборах слід відокремити від участі в управлiннi. Правити суспільством повинна політична еліта. Проте завоювати право на все це вона може тільки у вiлънiй та вiдкритiй конкуренції.

Елітарна демократія передбачає «плюралізм» елiт, що забезпечує дисперсію влади на основі протиборства i балансу політичних сил, представлених різними елiтами. Вiдбуваєтъся конкуренція елiт за владу. Маси, вибираючи між конкуруючими елiтами, мають змогу повною мірою впливати на політику, виявляти свою волю i відчуття.

Лiволiберальна школа еліти, найбільш яскраво представлена Ч.-Р. Мiллсом, рішуче пориває з апологетикою еліти. Модель існуючої влади зображається у вигляді піраміди, нижчий рівень якої є рівнем «фактичного безправ’я». Це політично інертне населення. Середній рівень відображає групові інтереси. Реальна влада належить керівникам корпорацій, урядовим керівникам, верхiвцi військових. Вони i становлять вершину пiрамиди — еліту. Ця група займає позиції, які дають змогу підноситися над середовищем звичайних людей i приймати рішення, що мають сильні наслідки. Саме вони командують найважливішими iєрархiчними інститутами й органiзацiями сучасного суспільства. В їхніх руках — стратегiчнi командні пункти соціальної системи, в яких зосереджені дiйовi засоби, що забезпечують владу, багатство i популярність.

Статус еліти, вважає дехто, визначається не iнституцiйними або економічними позиціями, а особистими якостями. Це насамперед лідери, здатні бути моральним прикладом для рядових громадян, здатні викликати повагу до себе. Тiлъки за такої умови зберігається дистанція між елітою i масами. Справжня еліта не владарює, а керує з добровільної згоди мас, спираючись на свій авторитет. Отже, демократія характеризується не вiдсутнiстю еліти, а способом i рекрутування, представництвом i вiдповiдальнiстю. Загрозу демократі становлять трудящі маси. Останні начебто правiшi порівняно з елітою. А саме еліта виховує народ у дусі демократії.

Намагання виробити iншi, аніж народовладдя, критерії демократії пов’язані з концепцією закритого i відкритого суспільства. Для К. Поппера закрите суспільство — тоталітарне, яке ігнорує особу, робить людей рабами колективу. Відкрите — таке, що визнає цiннiсть особи, орієнтує на iндивiдуальнi досягнення, робить особу суверенною. Саме в такому суспiльствi маси мають змогу вільно вибирати правлячу еліту, демократичним шляхом змінювати уряд. У відкритому суспiльствi монополія на владу не зосереджується в руках панівного класу. Все суспільство є ґрунтом, на якому виростає еліта, оскiлъки тут висока соціальна мобiльнiсть, яка відсутня у закритому суспiльствi.

В умовах тоталітарного режиму еліта набуває специфічної форми номенклатури. Буквально це слово означає перелік імен або найменувань. Спочатку цим терміном позначався розподіл функцій між різними керівними органами. Проте поступово первісний зміст номенклатури втрачався i змінювався іншим. Номенклатура, зазначає М. Восленський, це: по-перше, перелік керівних посад, заміщення яких здійснює не начальник даного відомства або установи, а вищий орган. По-друге, це перелік осіб, які заміщують такі посади або знаходяться в резерві для їх заміщення. Саме такий кадровий аспект номенклатури виявився особливо важливим для тоталітарної влади, й здійснення i відтворення.

Перехід від тоталітарного режиму до демократичного передбачає зміну типів політичної еліти, створення відкритої еліти, врешті-решт вищої за своїм інтелектуальним потенціалом від номенклатури. Висунута не владними структурами, а населенням, вона вмітиме спілкуватися з масами, завоює їхнє довір’я.

Потрiбнi значні зусилля, щоб формувати еліту, котра б вiдповiдала завданням демократизації суспільства. На цьому шляху криється чимало реальних труднощів. Так, у виборчих кампаніях нова еліта виступає з гострою критикою бюрократизму, надмірно роздутих управлінських штатів. Одержавши перемогу, вона неспроможна скоротити цих штатів. Або, йдучи до влади, демократична еліта критикує привілеї корумпованої бюрократії. Проте, взявши владу в свої руки, частина нової еліти насамперед починає турбуватися про свої власні привілеї.

На думку Г. Ашина, потрiбнi певні умови, щоб нова еліта не стала корумпованою, не відірвалася від народу, не перетворилась у деспотичну. Зокрема, це повна гласність, обнародування кожного факту порушення демократичних норм та процедур, що забезпечило б вiдкритiсть нової еліти. Причому вiдкритiсть у двох аспектах: у першому — для забезпечення соціальної мобiльностi, для надходження найбільш здібних, талановитих представників найширших верств населення, у другому — для постійного зворотного впливу мас, які залучаються як у час виборних кампаній, так i в проміжках між ними. Далі, потрiбнi політичний плюралізм, вільна конкуренція потенціальних елiт, їх взаємна критика i суперництво, де судом с народні маси. Нарешті, необхідне суворе додержання законності, демократичних процедур. Народні маси не повинні при цьому втратити контроль над політичною ситуацією в суспiльствi i здоровий скептицизм стосовно будь-якої еліти.

СУТНIСТЬ ПОЛIТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА

ТА ЙОГО ТИПОЛОГIЯ

Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у глибоку давнину. Цією проблемою займались серед інших i Платон, i Арістотель. У середні віки Н. Макiавеллi вважав, що типовий політичний лідер — правитель, який домагається мети, не вибираючи засобів. Ф. Ніцше у праці “Генеалогія моралі” вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природний інстинкт людини i зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль. На думку З. Фрейда, народні маси потребують авторитету так, як сім’я потребує авторитетного батька.

Більш пізні захiднi політологи i соціологи намагаються з’ясувати проблему лідера уже па інших рівнях. Заслуговує на увагу концепція особистих якостей, згідно з якою лідер с особистістю з вiдповiдними соцiально-психологiчними якостями (почуттям гумору, такту, вмінням звертати на себе увагу та ін.). Звичайно, особисті якості вiдiграють тут істотну роль. Проте, гiпертрофуючи цей фактор трактуючи лідера тільки як явище бiопсихологiчне, поза соцiально-економiчною зумовленістю, ця теорія не може достатньою мірою з’ясувати проблему політичного лідерства.

Поширена точка зору, що лідером стає людина, котра найбiлъш успішно здійснює орiентацiю на інших. Тобто той, хто хоче стати лідером, повинен враховувати пануючі звичаї або домінуючий характер, що дало б йому змогу піднятися без напруження або ризику на керівний пост.

Об’єктивна необхiднiсть лідерства зумовлюється управлінською функцією влади. Це такий стан взаємовідносин у суспiльствi, при якому координація i планування публічної дiялъностi є прерогативою однієї людини (або кiлъкох осіб). Р. Такер зазначає, що якщо iндивiд сам оцінює ситуацію i визначає свої дії, то питання лідерства та його впливу не виникає. Необхiднiсть у лiдерствi виникає тоді, коли ситуація, до якої волею обставин залучені великі групи людей, потребує оцінки, щоб сама група або будь-хто від її iменi розпочав необхiднi дії. В невеликих групах лідерство може мати неформальний характер i переходити від однієї особи до іншої залежно від ситуації. У великих та організованих групах виникає потреба в офiцiйному лiдерствi.

Сучасна полiтологiя дає змогу виявити ряд обов’язкових об’єктивних ознак перетворення iндивiда в політичного лідера. Так, для політичного лідера, що обіймає урядову посаду, заняття політикою — це не тільки професія. М. Вебер з цього приводу зазначав, що кар’єра політика передбачає таку внутрішню радість, як почуття влади, почуття того, що тримаєш у руках нерв історично важливого процесу. Це почуття здатне підняти професійного політика над рівнем повсякденності. Б. Рассел писав, що в умовах вільного змагання, коли “влада відкрита для всіх”, iмовiрнiше її одержить той, хто більше від усіх цього прагне. Такі люди вiдрiзняються від звичайних винятковим владолюбством. Той, хто не сповнений почуття радості від влади над оточуючими, не може розраховувати на успіх. Справжній лідер, особливо в полiтицi, завжди володіє винятковою самовпевненістю, яка глибоко вкоренилася в його свiдомостi.

Щоб стати політичним лідером, людина повинна бути наділена як психологічними, так i соцiально-полiтичними якостями. Маючи на увазі перші, М. Вебер зазначав, що в основному три якості як вирiшальнi обов’язкові для політика: пристрасть, почуття вiдповiдальностi, окомір. Пристрасть у розумiннi орiєнтацiї на сутність “справи”, пристрасну самовiдданiсть їй. Проте однiєї тільки пристрасті недостатньо. Вiдповiдальнiсть за справу, якій служить політик, повинна бути провідною зіркою його дiяльностi. А для цього потрібен окомір, здатність внутрішньо зібрано i спокійно піддаватися впливові реальностей. Іншими словами, потрібна дистанція стосовно речей i людей. Вiдсутнiсть дистанції i тільки такої— один із смертних грiхiв усякого політика. М. Вебер наголошував, що політика — це повільне буріння твердих пластів суспільства, яке здійснюється водночас пристрасно i з холодним розрахунком.

Культ сильного керівника перейшов у політичну фiлософiю сьогоднішнього дня. Як докази необхiдностi сильного керівника наводяться три основні тези: у випадку кризи сучасного суспільства потрiбнi величезні зусилля, щоб подолати опір бюрократії; на політичну арену вийшли широкі народні маси i коли лідер перебуває з ними у прямому контакті, то це звільняє його від втручання політичних iнститутiв i дає змогу концентрувати владу «з волі народу»; у слаборозвинених країнах неможливо навести порядок без сильного керівника.

Якщо мовиться про соцiально-полiтичний аспект, то політичний лідер повинен насамперед мати власну політичну програму i бажання боротися за й здійснення. А для цього потрібно володіти такими особистими рисами, як воля, цiлеспрямованiстъ, настирливість. Необхідно бути також популярним, уміти завойовувати маси. Звичайно, лідер повинен мати час i можливість довести своє лідерство. Нарешті, iстиннiсть лідера виявляється i в тому, що навіть втративши свої офiцiйнi полiтичнi посади, він залишається самим собою.

Щодо типів політичного лідерства, то М. Вебер вивів їх із типів влади (правління). Насамперед це лідерство, властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов’язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою дiяльнiсть. Правитель, котрий зневажає традиції, може втратити i свою владу.

Далі — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, талант, властивий людині), вiдповiдно харизматичний правитель. Це той, при якому влада над іншими ґрунтується на вiрi, що правитель має особливі магiчнi здiбностi. Люди вірять, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену мiсiю. Це зумовлює послух підлеглих. i тут влада випливає із особистих якостей правителя, а не від безособового права. Пiдлеглi вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керiвникiв революцій, досвідчених далекоглядних політичних дiячiв, релiгiйних лiдерiв.

Нарешті, легальне правління означає вибір політичного лідера через демократичні процедури i надання йому повноважень, за зловживання яких він несе вiдповiдальнiсть перед виборцями.

Г. Лассуелл намагається пояснити типи лiдерiв, виходячи із особливостей їхньої політики. З цих позицій він виділяє лiдерiв-адмiнiстраторiв, агiтаторiв, теоретиків. На думку Г. Лассуелла, вождями-агiтаторами керує почуття провини, вони шукають полегшення через такі механізми, як викривання інших. Лiдери-iдеологи — це iндивiдуми, котрі пережили втрату багатьох ідей. Лідери-теоретики схильні до теоретизування, вміють поборювати тривогу, перетворюючи й у слова, заяви i маніпулюючи ними.

Бiльшiсть сучасних полiтологiв виходить із дихотомічного трактування лідерства. В. Хагеман виділяє «консервативний» та «революційний» типи лiдерiв. Перший у своїй дiяльностi спирається на традицiйнi установки та норми, другий — основні свої дії спрямовує на поновлення останніх, тому мусить мати особливі риси характеру.