Зміст

Вступ

Політична система Київської Русі

Давньоруське право

Судова система Київської Русі

Види покарання

Висновки

Використана література

Вступ

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалась одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь. Її історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Через те, що центром нової східнослов'янської держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона отримала назву Київська Русь.

Займаючи величезну територію — від Балтики і Льодового океану до Чорного моря, і від Волги до Карпат, — Русь являла собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, що обумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільність.

Про могутню східнослов'янську державу заговорили в різних частинах Старого Світу. Відомості арабських авторів, свідчення скандинавських саг, французькі епічні твори змальовують Русь як велику країну, що посідала важливе місце в системі європейських політичних, економічних і культурних зв'язків. Аль-Масуді повідомляв, що руси "утворюють великий народ". Знаменита пісня про Роланда засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Микита Хоніат зізнається, що "християнський руський" народ врятував Візантію від навали половців.

Політична система Київської Русі

Виникнення Київської Русі традиційно пов'язують з формуванням у середині IX ст. Київського князівства князями Аскольдом та Діром, та з об'єднанням князем Олегом північних та південних східнослов’янських земель. Поширення влади Київських князів на нові території, формування системи адміністрації, судочинства і збирання данини розгорнулися у часи князювання Ігоря, Ольги, Святослава.

Політична і адміністративна системи Київської Русі базувалися на князівсько-дружинному устрої при тривалому збереженні органів самоуправління міських і сільських громад. Громади об'єднувалися у волості - адміністративно-територіальні одиниці, у які входили міста та сільські округи навколо них. Групи волостей об'єднувалися в землі.

Київська Русь сформувалась як одноосібна монархія.

В 12-13 ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації. На чолі держави стояв київський князь, який зосереджував в своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої, судової й військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни тощо). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію - дружину. Дружинникам-посадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення («вої») формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. «Тисяча» становила військово-адміністративну одиницю. Соціальна структура відповідала економічній системі. До панівного стану входили бояри, воєводи, тисяцькі, соцькі, печатники, покладники, тіуни, огнищани, сільські старости, міська верхівка - «мужі градські». Вільна категорія сільських виробників називалася смерди. Феодально-залежним населенням були рядовичі, закупи та ізгої. Холопи і челядь перебували на становищі рабів.

У 990 на Русі засновано митрополію з центром у Києві, яка підпорядковувалась Константинопольському Патріархові. В усіх землях існували єпископії, що ділилися на парафії. Протягом 11-13 ст. було засновано десятки монастирів, зокрема Києво-Печерський монастир.

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Судовим рішенням надавалося значення загальної норми.

Давньоруське право

У Давньоруській державі домінуючим джерелом права було звичаєве право. Це були норми, які виникали на основі звичаю, санкціонувались державою і ставали обов’язковими для виконання.

Аналіз документів княжої доби засвідчує, що в Київській Русі поняття “закон” мало швидше моральний, релігійний зміст, ніж правовий.

Право і правові відносини в Київській Русі виходили з моральних норм, були пов’язані з родообщинними традиціями, звичаями та моральними вимогами, в яких належно і негативно оцінювалися як “правда”, так і “неправда” (не випадково перша збірка світських законів дістала назву “Руська Правда”).

Основними джерелами давньоруського права були звичаєве неписане право, в основі якого лежав правовий звичай, міжнародні договори із греками, договори князів між собою, з народом і дружиною, княжі устави та уроки, церковні устави (рецепція візантійського права, що позначалася, головним чином, на церковному законодавстві). “Руська Правда” – перший кодифікований збірник звичаєвих правових норм Київської Русі, який знаменував появу законодавства.

Законодавча діяльність князів не виходила за межі звичаєвого права. Перші акти князівського законодавства в галузі публічного права (уроки, устави, договори) часто фіксували звичаєві норми, тлумачили їх, але нових не створювали. У галузі приватного і кримінального права теж панував звичай. Рецепція візантійського права здійснювалась шляхом пристосування до місцевого звичаєвого права.

Важливою особливістю звичаєвого права було те, що його норми сприймались суспільством як справедливі, оскільки відповідали його уявленням про вимоги моралі. З цими нормами були змушені рахуватись усі правителі. Не наважуючись відмовити в санкціонуванні старих звичаїв і традицій, вони тим самим надавали їм статусу джерела права.

Важливим джерелом права Київської Русі були міжнародні договори князів із чужоземними державами. Це перші пам’ятки писаного права – встановлені князівською владою закони, які не порушували вимог звичаєвого права. “Повесть временних лет” містить чотири тексти договорів Київської Русі з Візантією (907, 911, 944, 971 рр.).

Укладачі договору, як правило, керувалися тими положеннями, які існували на час його підписання і містилися в нормах звичаєвого права. Після підписання договору ці норми набували статусу юридичних, а сам він міг уже розглядатись як джерело права. Фактично міжнародні договори узгоджували норми звичаєвого права русичів із нормами права Візантії.

Важливим джерелом права Київської Русі є договори князів між собою. Вони укладались між князями удільних земель і насамперед стосувались питань спільних дій проти третьої сторони: містили зобов’язання щодо спільного опору ворогам, утримання від підбурювання проти сторін, які уклали угоду, інших князів тощо.

Інше джерело права – договори (ряди) князів із народом. Укладались вони на віче з метою контролю над діяльністю князя, дотримання ним звичаїв і традицій. Вони існували, як правило, в усній формі, однак наприкінці ХІІ ст. почали укладатись і в письмовій.

Законотворча діяльність у княжу добу здійснювалась у формі княжих уставів і уроків, які доповнювали або частково змінювали норми звичаєвого права. Майже всі вони були зібрані в “Руській правді”. Постанови князів, здебільшого фінансового характеру, про мито, податки на користь князя, судові збори, судочинство називались “уроками”. Вони, як правило, діяли тимчасово. Устави – це розпорядження князя, що діяли тривалий час і стосувалися переважно питань кари за вбивство княжих дружинників, за образу вільної людини тощо. Зміст князівських уставів та уроків здебільшого складався з норм неписаного права. З посиленням влади князя устави поступово почали набувати ознак законів. До перших уставів (доба правління Олега) належить збірник “Закон руський” та “Устав”, що вважається прототипом “Руської Правди”. Принципи сімейного, спадкового, опікунського права знайшли втілення в юридичному збірнику “Устав Володимира Мономаха”. Його ж “Поученіє дєтям” є допоміжним джерелом права: у ньому закріплені моральні норми поведінки представників владних структур, відображена особиста позиція князя в питанні смертної кари.

Ще одним важливим джерелом права є князівські церковні устави (відомі церковні устави князів Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого). Руська церква з часу введення християнства прагнула забезпечити захист своїх інтересів від посягань зі сторони світської влади. З цією метою вона домоглася отримання спеціальних актів великокняжої влади – церковних уставів, які визначали її правовий статус.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--