Реферат: Політична влада: сутність, форми та роль у функціонуванні політичної системи

2) їх “лобіювання" на різних рівнях - владному, інформаційному, буденної свідомості - з метою “оволодіння широкими масами”,

3) вироблення та втілення в життя політичних рішень.

По-третє, створення механізмів реалізації політичних програм.

Воно ґрунтується на

1) формуванні інститутів політичної системи,

2) висуненні політичних лідерів,

3) підборі та призначенні державних службовців.

Головна особливість формування політичної еліти в Україні

полягає в тому, що воно переживає трансформаційний етап, який ще далеко не завершився. Це підтверджується наступними вагомими фактами:

по-перше, неусталеністю політичної структури суспільства, одним із показників чого є продовження процесу створення політичних партій (зараз їх понад 100) та об’єднань (останній приклад - оформлення блоку з Партії “Реформи і порядок”, Конгресу українських націоналістів і одного із Рухів);

по-друге, незавершеністю структуризації правлячої еліти у різних ешелонах влади, що підтверджується, зокрема, приходом до влади “більшості” у Верховній Раді, постійними змінами у складі депутатських груп;

по-третє, публічно непрозорою політичною спрямованістю представників правлячої еліти. Особливо властива кон’юнктурна зміна власних поглядів для другого ешелону сучасних партійних діячів, хоча вона не обминула й лідерів цих організацій. Сутність політичної кон’юнктури полягає в тому, що насправді той чи інший діяч не має глибоко усталених світоглядних, політичних позицій і намагається якомога швидше і безболісніше пристосуватися до поточного політичного моменту;

по-четверте, початковістю, незавершеністю формування, а також недосконалістю існуючих механізмів утримання та передачі влади, а особливо її відповідальності перед суспільством (останнє фактично тільки продекларовано). Треба зауважити, що великий вплив у сенсі формування сучасної української політичної еліти на її соціальне представництво, якісний склад, професійну компетентність і результативність роботи справляє система її рекрутування або відбору.

На жаль, незважаючи на очевидний прогрес у цій сфері політичного, державного життя, за роки незалежності у державі почали складатися певні - як позитивні, так і негативні - принципи формування нової еліти, зокрема:

1) особиста відданість як головний критерій добору на керівні посади;

2) земляцтво, досвід попередньої спільної роботи, взаємна зобов’язаність;

3) клановість;

4) протекціонізм.

Відзначені нами принципи формування еліти характерні для системи гільдій, яка властива насамперед для авторитарно-адміністративних суспільних систем. Значно ефективнішою для України, що підтверджує досвід демократичних держав, може бути антрепренерська (підприємницька) система, для якої характерні:

1) відкритість, широкі можливості для представників будь-яких суспільних груп претендувати на місця в політико-адміністративних структурах;

2) невелике число формальних вимог до претендентів на посади;

3) широке коло електорату, до якого можуть належати всі виборці країни;

4) пріоритет особистих якостей;

5) висока конкуренція при відборі, гострота суперництва за керівні посади;

по-п’яте, своєрідним “підвішеним" станом частини найвпливовіших представників сучасної української політичної еліти, яким особисто або в особі найближчого оточення інкримінуються серйозні правопорушення чи навіть злочини (яскравий приклад - спроба впливати на політичну поведінку колишнього віце-прем’єра Ю. Тимошенко, тримаючи під вартою спочатку її чоловіка, а потім і її саму);

по-шосте, знесиленням центральної влади через міжкланове та внутрішньокланове “вияснення справ" і, відповідно, зміцненням позицій частини регіональних лідерів. Небезпека в тому, що це посилює поки що частіше приховані суперечності між Києвом і регіонами, а також між окремими регіонами.

Світовий досвід і практика українського державотворення свідчать про те, що на позитивний результат у вихованні модерної політичної еліти можна сподіватися тільки тоді, коли її формування буде відбуватися

на всіх рівнях ієрархічної “драбини влади”;

із врахуванням курсу на соціальний компроміс, соціальну злагоду в суспільстві (між різними етносами, конфесіями, професійними групами), чого вимагають потреби побудови соціальної держави;