Реферат: Політичні ідеології

­ договірна природа держави, розподіл влади і створення системи стримувань і противаг»;

­ організація економічного життя на основі вільного індивідуального і групового підприємництва, визнання вільного ринку і вільної конкуренції за універсальні механізми соціально-економічного прогресу; підтримка вимоги «не заважайте діяти»;

­ реальне вільнодумство і проведення секуляризації, свобода совісті, можливість і необхідність встановлення розумного соціального порядку свідомими зусиллями індивідів.

І. Кант підвів під лібералізм філософсько-етичне підґрунтя. В його тлумаченні кожна особа має довершене достоїнством і абсолютну цінність; особистість не є знаряддям здійснення будь-яких планів, навіть найблагородніших планів спільного блага; людина як суб'єкт моральної свідомості у своїй поведінці повинна керуватись моральним законом. Цей закон є апріорним і безумовним; Кант назвав його «категоричним імперативом». Імперативною, за Кантом, має бути вимога ставитись до людей як до мети, а не як до засобу. Індивід здатен стати «сам собі паном» і не потребує зовнішньої опіки у своєму ціннісному і нормативному виборі.

Англієць І. Вентам (1748-1832) у теорії утилітаризму «приземлив» ліберальну позицію і поклав у її основу принцип корисності. Мета кожної людини, за Бентамом, полягає в одержанні максимуму задоволень і уникненні страждань. Користь - мета і рушійна сила соціальних відносин егоїстично діючих індивідів. Відповідно держава постає засобом у реалізації утилітаристських настанов особистості.

Мислителі всіх поколінь досить переконливо відстоювали привабливі переваги ліберальних цінностей, що поставило питання про лібералізм як певний абсолют на всі часи. Відома стаття американця Ф. Фукуями «Кінець історії?» підлила масла у вогонь теоретичних дискусій. Автор стверджує, що лібералізм завдав остаточної поразки всім іншим соціально-політичним теоріям і що в сучасному світі немає соціальних суперечностей, які були б не під силу лібералізму. Це означає, що у світовому інтелекті не залишилось ніші для альтернативної політико-економічної концепції, здатної перевершити ідеї лібералізму.

Це категоричне твердження є безпідставним. По-перше, принципи свободи більш привабливі і довершені у сфері абстракції й далеко не завжди можуть бути реалізовані на практиці. Спрацьовує «принцип бумеранга»: збільшення свободи одних поєднується з посиленням опору інших. У реальній ліберальній практиці дуже рідко спрацьовує «категоричний імператив» Канта. Для цього необхідні зміни в самій природі людини, в якій етичне перевершить природне. Спроби різних соціальних сил досягти повної свободи для себе найчастіше ставали трагедіями для інших. Подруге, сучасна модифікація лібералізму - неолібералізм - уже позначила корекцію його вихідних позицій.

Неолібералізм - «етатистський» різновид лібералізму, оскільки основне розходження неолібералізму з класичним лібералізмом полягає в різному розумінні ними соціальної ролі держави. На відміну від своїх попередників, які виступали проти втручання держави в соціально-економічне життя, сучасні ліберали (неоліберали) визнають за нею значну роль в соціальному регулюванні. Тенденція до посилення ролі держави втілилась у політиці «нового курсу» Ф. Руз­вельта, одержала подальший розвиток під час другої світової війни і в наступні роки. Це значною мірою було обумовлено науково-технічною революцією, яка викликала збільшення державних капіталовкладень у невиробничу сферу, а це забезпечило розвиток освіти, науки, охорони здоров'я, підвищення кваліфікації робочої сили. Сформувались нові уявлення про роль і функції держави, виражені загальним поняттям «держава добробуту». Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, покладена в основу цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання розподільних відносин.

Таким чином, сам людський егоїзм обумовив необхідність втручання держави в соціально-економічні відносини. Логіка при­родних законів соціального життя взяла гору над позірною універсальністю принципів лібералізму, а це спростовує оптимістичний висновок Ф. Фукуями.

Недосконалість лібералізму відбивають принципові настанови його антипода в особі консерватизму.

3.Ідеологія і політика консерватизму і неоконсерватизму

У повсякденному сприйнятті термін «консерватизм» тотожний за значенням прихильності до застарілого і віджилого. Поверховий зріз поняття вводить в оману, а побіжний розгляд консерватизму спочатку породжує неповагу до його апологетики традиційних соціальних інститутів і норм життя. Однак дві змістовні настанови консерватизму різко змінюють наше ставлення до цього вчення. Нерозуміння суспільства як духовної реальності з власною внутрішньою життєдіяльністю і вразливою структурою і як склад­ного механізму, непідвладного механічному переустрою.

Ці настанови конкретизуються в концептуальній тріаді консерватизму:

- у ставленні до раціонального в соціально-історичному розвитку;

- у трактуванні суспільства і характеру його взаємовідносин з державою;

- в інтерпретації соціальних змін.

Основи консерватизму заклали на межі ХУШ і XIX століть англієць Е. Берк та французи Ж. де Местр і Л. Бональд. їх соціальна філософія

базувалась на уявленні про обмеженість людського розуму в його можливості вичерпного осягнення суспільства. Основоположній тезі мислителів Просвітництва про безмежність розуму і раціонального соціального пізнання було протиставлено провіденційно-містичне бачення соціальної історії з його приматом віри над розумом, інтуїції і почуттів над свідомістю. Буржуазній дійсності з її соціальними контрастами і антагонізмами, з її бездуховністю, прагматизмом і соціальним егоїзмом був протиставлений образ середньовіччя як історичного зразка соціальної впорядкованості.

Раціоналістичні концепції соціального розвитку приховували в собі явні недоліки. Це, по-перше, механістичне розуміння суспільства як простого конгломерату індивідів, здатного стати об'єктом соціального експериментаторства, по-друге, це утопічні за своєю суттю ідеї про докорінну перебудову соціальних відносин вільною творчістю мудрих законодавців.

Ідеологи консерватизму, навпаки, рішуче відкидали будь-які штучні перебудови соціальних інститутів і відстоювали ідеї соціальної активності в межах соціальних інститутів і цінностей, що склалися.

Найбільш істотне розходження між лібералами і консерваторами стосувалось тлумачення сутності суспільства і характеру його взаємовідносин із державою. Ліберали виходили з концепції природних прав і договірного походження громадянського суспільства і держави та вторинності держави як соціально-політичного інституту. Консерватори розглядали державу як деяку постійно існуючу органічну цілісність, вони припускали видозміну і навіть зникнення окремих структур держави, але ка­тегорично заперечували саму можливість зміни її сутності. Ця позиція визначила основні контури політичної доктрини консерватизму — соціальний порядок, стабільність і традиціоналізм.

Консерватори надавали безумовної переваги еволюційним соціальним змінам, виходячи з ідеї обмеженості людського розуму у визначенні орієнтирів соціального процесу і органічного характеру суспільства і держави. Вони дотримувались (і дотримуються) досить обґрунтованої і логічної концепції історичної єдності минулого, теперішнього і майбутнього. Це настанова на наступність і оновлення соціальних зв'язків між поколіннями, конструктивне ставлення до спадщини, підтримка і збереження національно-історичного менталітету народів, поважання релігійних традицій.

Такий підхід передбачає однозначне негативне ставлення консерваторів до революцій. Спираючись на соціальний досвід революційних потрясінь, консервативна політична думка приходить до таких узагальнених висновків:

- не можна здійснити докорінний розрив із соціальною дійсністю, оскільки це можна припустити лише в умоглядному теоретизуванні;

- абсолютно неможливо втілити в практичній політиці моделі суспільства, які були сконструйовані на раціональних принципах, оскільки їх реалізація неминуче наштовхнеться на закладені в суспільстві антагоністичні суперечності;

- створена у світі абстракцій «соціальна інженерія» закономірно приведе до прямо протилежних соціальних результатів і непомірних соціальних витрат.

Ці висновки містять в собі переконливу загальногуманістичну основу і є особливо цінними для соціальних систем, які переживають процес модернізації. У теперішній соціальній ситуації в Україні та в інших країнах СНД пожвавлення консервативних настроїв і поява консервативно-охоронного менталітету в частини населення може стати конструктивною противагою руйнівним тенденціям.

Консерватизм, як і лібералізм, зазнав закономірної еволюції. «Новий консерватизм» чи неоконсерватизм - це політична течія, яка визначає політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиріч (далася взнаки економічна криза 1973-1974 pp.), - «рейганоміка», «тетчерізм». У політичній філософії неоконсерватизму відбувається еволюція в бік визнання пріоритету прав і свобод окремої особистості. Неоконсерватори прагнуть знайти «середній» шлях між неприборканою ринковою стихією і неефективною державно-бюрократичною регламентацією. Під ідейним прапором неоконсерватизму можуть знайти спільну мову представники центристських сил і переконані консерватори, оскільки їх може зробити союзниками неоконсервативна логіка мислення: сенс і мета соціального розвитку визначаються інтересами держави і нації, а перетворення держави на могутнього суб'єкта міжнародних відносин стане гарантією соціального порядку.

4.Соціалізм і соціал-демократизм