Реферат: Політичний режим як сукупність засобів і методів здійснення влади в суспільстві
Чи реально народовладдя? Демократія як народовладдя насправді є утопічним ідеалом, однак зберігає важливе нормативне значення як орієнтир, ціль політичного розвитку суспільства.
Реальна демократія в найкращому разі - влада більшості над меншостями, а в гіршому - панування добре організованого, що опирається на економічну, а також інформаційну владу й соціальні привілеї меншостей над більшістю з його формальної згоди.
Сучасні демократії опираються на цінності лібералізму, виходять із пріоритету прав людини над правами держави, поваги до права меншостей мати свою думку й відстоювати його, верховенства закону й т.п.
Всі концепції демократії можна розділити на три більші групи: колективістські (тоталітарні), індивідуальні (ліберальні), плюралістичні (теорії груп).
В історично першій (античної) формі демократія явно тяжіла до колективістської моделі.
Для античної демократії характерним було фактичне ототожнення народу з більшістю населення, а також необмежена влада більшості над меншостями. Ця Демократія мала тенденцію переродитися в охлократію - влада юрби, черні, а потім у деспотію.
Спроби здійснення теорії колективістські демократії на практиці звичайно приводили до тоталітаризму, гнобленню індивідуальної волі, масовому терору. У свій час це відзначав Жан-Жак Руссо: «Якщо хто-небудь відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього примушений усе організмом, а це означає ні що інше, як те, що його чинністю змушують бути вільним».
Ліберальні концепції демократії, на відміну від колективістських, виділяли особистість із суспільства, визнавали особистість первинним, головним джерелом влади, віддавали пріоритет права особистості над правами держави.
Однак ліберальне трактування демократії не є непогрішним, воно приводить, зокрема, до поглиблення соціальної нерівності й наростанню соціальних конфліктів що ставить під сумнів саму демократичну форму правління.
Плюралістичні концепції демократії виходять із того що ні народ - складне внутрішнє суперечливе утворення, ні особистість не можуть бути головними рушійним силам політики в демократичній державі. Саме в групі, міжгрупових відносинах формуються інтереси, ціннісні орієнтації й мотиви політичної діяльності індії так. За допомогою групи особистість одержує можливість політичного вираження своїх інтересів.
Плюралістичні теорії демократії знаходять визнання й практичне застосування в багатьох країнах миру, збігаючись із теорією й практикою соціальної держави. Хоча критики плюралістичних теорій демократії вважають, що втручання держави в економічні процеси й сферу розподілу продукту підриває основи ринкової економіки, звужує рамки цивільного суспільства й тим самим сприяє посиленню тоталітарних тенденцій.
Більше повне розуміння демократії дає відповідь на питання «Як народ здійснює владу? Хто і як безпосередньо виконує владні функції, керує державою?».
У цьому контексті демократичні теорії можна розділити на дві групи: безпосередньої й представницької (репрезентативної) демократії.
Перша виходить із того, що в демократичному суспільстві воля народу й державна влада повинні бути тотожні. Сам народ повинен безпосередньо брати участь у прийнятті найбільш важливих політичних рішень, здійсненні влади. В історії безпосередній характер мала антична демократія, а також демократії в древньому Києві й Новгороді, ряді інших міст-держав.
На думку прихильників безпосередньої демократії тільки вона являє собою дійсне народовладдя, оскільки забезпечує міцну легітимність влади; переборює політичне відчуження громадян, що підвищує стабільність політичної системи; розширює за рахунок участі багатьох людей інтелектуальний потенціал політичних рішень; забезпечує ефективний контроль над політичними інститутами й посадовими особами.
До недоліків безпосередньої демократії варто віднести низьку в ряді випадків ефективність рішень, які з'являються внаслідок недостатньої компетенції тих, хто ці рішення приймає.
Прихильники концепції репрезентативної (представницької) демократії виходять із розуміння демократії як компетентного й відповідального перед народом представницького керування. Головний акцент робиться на чіткій реалізації принципу відповідальності на всіх рівнях влади й державного керування.
Воля народу не ототожнюється з його прямою участю, а виражається як безпосередньо на виборах, так і делегується депутатам і представницьким органам влади. Відносини між народом і його представниками будуються на основі контролю (участь у виборах), довіри, конституційного обмеження компетенції органів влади й посадових осіб.
Своє специфічне обґрунтування концепція представницької демократії одержала в теорії елітарної демократії. Відповідно до цієї теорії політична влада належить не всьому народу, а його меншостям - політичній еліті, що править формально від імені народу, що, на думку прихильників цієї теорії, не може управляти сам собою. Будь-яке керування передбачає розподіл на ті, хто управляє, і тих, ким управляють, тобто - панування деяких над багатьма. Маси повинні мати право періодичного, головним чином електорального, контролю над складом політичної влади. Слід зазначити, що останнім часом переборюється ідеологізований підхід у дослідженні проблем політичної еліти, коли ця проблема розглядалася тільки в гостро критичній формі. Опубліковано ряд фундаментальних робіт, де феномен політичної еліти розглядається як відповідна політологічна категорія в його цілісності й системності.
Головною перевагою представницької демократії є вільний суспільний устрій і висока ефективність у рішенні суспільних завдань. Ефективність представницької демократії забезпечується чітким розподілом праці, високою компетентністю й відповідальністю осіб, які приймають рішення.
Політична система демократичного режиму характеризується тим, що функції законодавчої, виконавчої судової влади чітко визначені. Парламенту належить виключне право видавати загальнодержавні закони. Виконавчої влади - право законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи, накладення вето на закони представницької влади. Суду - право визначати відповідність законів конституції держави. Вибори лідерів на всіх рівнях політичного життя проводяться тільки на альтернативній основі. І, що особливо важливо: ефективно діє механізм контролю електорату над владними структурами. Функціонує багатопартійна система, а також офіційна опозиція, що конкурує зі своїми політичними суперниками й тим самим сприяє рішенню назрілих соціально-економічних проблем. Адже найцінніше в демократії - це можливість зіставити різні погляди на мету й кошти її реалізації.
У сучасній світовій практиці обґрунтування демократії розділяють на ціннісні й раціонально-утилітарні.
Перші розглядають демократію як безумовну цінність, як реальне втілення в державних устроїв найбільш важливих загальнолюдських цінностей: волі, рівності, соціальної справедливості, народовладдя.
Прихильники раціонально-утилітарної групи аргументів розглядають демократію як найбільш корисну для суспільства й громадян форму організації.
Досвід історії свідчить, що демократія - благо тільки тоді, коли вона відповідає культурі й менталітету на роду.
Демократія неприйнятна в екстремальних ситуаціях - у період воєн, гострих кризових ситуацій. Перехід до демократії вимагає поступовості, тривалого проміжку часу.
У цьому контексті тим народам, яким властиві демократичний менталітет і демократичні орієнтації, які готові до індивідуальної волі й відповідальності, демократія дійсно створює найкращі можливості для індивідуального й суспільного розвитку, реалізації гуманістичних цінностей: волі, рівноправності, справедливості, соціального творчості.
Наявність демократичного режиму є необхідною умовою формування правової держави - системи органів і інститутів, які гарантують і забезпечують нормальне функціонування цивільного суспільства.
Мова йде об формax правління, а також про форми державного устрою. Існують такі форми правління, які мали місце в різні періоди людської історії.