Реферат: Політизація національного руху в першій половині ХІХ століття

Вступ

Перша половина XIX ст.. – це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи в Російській імперії, складовою якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища.

Опозиційність масонських лож

З пожвавленням національного руху активізувалась діяльність масонських організацій. Поряд із завданнями духовного самовдосконалення масони прагнули вдосконалити суспільство, зробити його «корисним і приємним для всіх». Такі людинолюбні плани масонів вступали в суперечність з внутрішнім устроєм країни, з поділом населення на нерівноправні стани, а отже, об'єктивно були опозиційними соціальній політиці царизму. За зовнішньою спеціальною обрядовістю й таємничістю ховалися серйозні наміри людей, невдоволених існуючими порядками.

Кількість масонських організацій збільшувалася. З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа «Понт Евксинський» на чолі з першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Ланжероном. Головний масон мав глибоку європейську освіту, брав участь у війні Сполучених Штатів Америки за незалежність, бачив відсталість Росії від передових країн світу й не міг не ратувати за визволення кріпаків з соціальної неволі. До складу ложі входило щонайменше 70 осіб — військові, чиновники, поміщики тощо. Певного національного забарвлення масонським зібранням надавали відомі діячі національного відродження Іван Котляревський, який у той час служив у війську в Одесі, та ректор Рішельєвського ліцею Іван Орлай (1826— 1829). В іншій одеській масонській ложі «Три царства природи» національні сили представляли онуки останнього гетьмана України Кирило й Петро Розумовські. Вони перебували у місті під наглядом поліції і, зрозуміло, виявляли невдоволення своїм становищем. На засіданнях обох лож поряд з іншими обговорювалися й політичні питання. Про це властям донесли вивідачі, що стало одразу відомо й масонам. Побоюючися поріч лідунань, ложі саморозпустилися.

Чіткіше національне забарвлення мала діяльність київської масонської ложі «З'єднаних слов'ян» (1818— 1822). У ній основну роль відігравала польська інтелігенція, що проявилось і в масонському символі. По хресту йшов напис Польською мовою: «Єдність слов'янська». Ідея слов'янської єдності при досягненні стратегічної мети була близькою прогресивній інтелігенції інших національностей, тому до організації вступило також багато українців і росіян. Всього ложа налічувала 80 членів. Основною темою масонських Зібрань була ідея національного визволення слов'янських народів, які страждали під владою Російської і Австрійської Імперій.

Зате полтавська масонська ложа «Любов до істини» (1818—1819) основний наголос робила на національні проблеми України, якими пройнялися керівник організації небіж відомого російського просвітителя Миколи Новикова Михайло Новиков та ще понад 20 осіб. Серед них активною Позицією виділялися такі відомі діячі національного руху, як Іван Котляревський, Григорій Богаєвський, Семен Кочубей і Григорій Тарнавський. Чутки про ложу дійшли до Петербурга, і цар Олександр І закрив її особистим указом.

Поступово частина масонів переходила від пасивної до дієвої опозиції царизму. Так, зокрема, зробила частина членів полтавської ложі. На її базі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», душею якого був предводитель дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич. Як і багато його сучасників, Лукашевич поділяв ідеї Французької буржуазної революції й національне свідомої української інтелігенції. Однодумцями Лукашевича стали поміщики й чиновники Олександр Величко, Петро Капніст, Іван Котляревський, Семен Кочубей і Василь Тарнавський. Товариство діяло за умов посиленої активності поліцейських властей після виходу царського указу 1822 р. Про закриття всіх масонських організацій на території Російської імперії. Збираючись в різних місцях, члени товариства виступали за пропаганду традицій і славних сторінок минулого України. Лукашевич і його однодумці відстоювали ідеї державної незалежності України як головної передумови вільного розвитку національної культури, відміни кріпацтва й запровадження європейських форм державного устрою Малоросійське товариство» справило помітний вплив на пробудження національної свідомості певного кола української інтелігенції.

Діяльність декабристів в Україні. Вітчизняна війна 1812 p., національне відродження в Росії і небувала популяризація героїки минулих національно-визвольних рухів в Україні революціонували частину офіцерського корпусу російської армії. Розчарувавшись у власних сподіваннях на офіційне реформування Росії за західноєвропейським зразком, група армійських офіцерів поставила своїм завданням силою встановити у Росії конституційний лад. Причому серед офіцерства не було єдності щодо методів досягнення поставленої мети, внутрішнього устрою майбутньої держави і ставлення до національних окраїн. Це явище в суспільних рухах неминуче, і саме воно негативно позначилося на декабристському русі.

Перша відома нам опозиційна царизму організація офіцерів виникла у Кам'янці-Подільському під назвою «Залізні персні» (1815— 1816). Організатор товариства майор Володимир Раєвський дотримувався антикріпосницьких і республіканських поглядів на майбутнє Росії. Цю ідею підтримувало й кілька офіцерів місцевого гарнізону. Однак поширення волелюбних ідей серед офіцерства ставало щодалі небезпечнішим, і організація саморозпустилася. Подібні настрої пробуджували думки офіцерів у інших місцевостях Російської імперії. У 1816 р. у Петербурзі виникла офіцерська таємна організація «Союз порятунку, або Товариство істинних і вірних синів Вітчизни». Вона налічувала близько ЗО осіб і ставила за мету з допомогою військової сили зробити державний переворот, встановити в Росії конституційну монархію і відмінити кріпосне право. Проте коли наприкінці 1817 р. постало питання про фізичне знищення царя Олександра І, то поміркована частина офіцерів відкололася від організації, і та розпалася.

Радикально настроєні члени «Союзу порятунку» створили іншу таємну організацію — «Союз благоденства» (1818— 1821). її очолювала так звана Корінна управа (дума), що складалася з 29 осіб. До центрального керівного органу входили Олександр і Микита Муравйови, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли, Павло Пестель, Михайло Орлов, Іван Якушкін, Сергій Трубецькой та ін. Корінній управі підпорядковувалися місцеві управи в Петербурзі, Москві, Кишиневі, Тульчині, Полтаві та в інших гарнізонних містах. До товариства вступило понад 200 офіцерів, чиновників, представників творчої інтелігенції.

Активно діяла Тульчинська управа загальною чисельністю близько ЗО чол. її очолював ад'ютант головнокомандувача Другою армією полковник Павло Іргічль. Він брав участь іще в діяльності «Союзу порятунку», бувосновним автором його статуту і вирізнявся глибокими революційними переконаннями. Управа координувала дії осередків, створених активними діячами руху в Кам'янці, Києві (Орлов), Яготині (маєток Рєпніних), Хомуті (маєток Муравйових-Апостолів), Обухівці тощо.

Основним напрямом діяльності «Союзу благоденства» були пропаганда ідей повалення монархії, прийняття конституції й встановлення республіканської форми правління, (ставилося завдання перетворити державу із захисника окремих станів на гаранта громадського порядку й добробуту всіх громадян. Трирічна робота «Союзу благоденствування» не дала бажаних результатів у здійсненні програми й досягненні стратегічної мети. У союзі посилились негативні тенденції, а також суперечності між радикально та помірковано настроєними його членами.

У березні 1821 р. «Союз благоденства» почав розпадатися. Члени Тульчинської управи на своєму засіданні проголосили стороння Південного товариства з центром у Тульчині. Керівним органом стала Директорія на чолі з Пестелем і Олександром Юшневським («блюститель»). Для координації дій з іншими членами товариства до її складу було введено Микиту Муравйова. В свою чергу Посини 1822 р. члени Північного товариства обрали свій керівний орган Думу в Складі Микити Муравйова (голова), Сергія Трубецького і Оболенського (члени). Обидва товариства швидко розвивалися. На 1825 р. чисельність Північного товариства зросла до 105, Південного — до 101 чол. Активними діячами ІІівнічного товариства стали, крім згаданих осіб, Михайло Лупін, Іван Пущин, Микола Бестужев, Петро Каховський, Кіндрат Рилєєв, Олександр Якубович та ін., Південного — Оргій Волконський, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін, Олександр і Йосип Поджіо та Іп. Обидва товариства мали спільну мету — шляхом військового перевороту повалити самодержавний лад і ліквідувати кріпосне право. Але щодо майбутнього устрою держави погляди революціонерів розділилися. Це чітко проявилося в їхніх програмних документах.

Учасники Київського з'їзду Південного товариства 1823— 1824 pp. схвалили написану Пестелем програму під назвою «Руська правда». Вона передбачала ліквідацію кріпацтва, перетворення усіх селян на громадян з однаковими політичними правами, недоторканність приватної власності та особистої свободи громадян, поділ землі на приватну й громадську та право громадян на отримання наділу з громадського фонду для занять сільським господарством, обмеження поміщицького землеволодіння 5 тис. десятин тощо. Росія мала стати республікою з поділом влади на законодавчу (Народне віче), виконавчу (Державна дума) і наглядальну (Верховний собор). В національному плані програма містила як прогресивні, так і консервативні положення. Вона визнавала право на самовизначення лише для польського народу й відмовляла в ньому українському та іншим народам Російської імперії. Проголошувалася месіанська роль росіян у співжитті з іншими народами в межах однієї держави.

Дещо інший підхід до вирішення національної проблеми мала також таємна організація Товариство об'єднаних слов'ян, утворена в 1823 р. у Новограді-Волинському братами-офіцерами Андрієм і Петром Борисовими за активної участі польського шляхтича Юліана Люблінського. Поступово чисельність товариства зросла до 60 осіб. Серед них активною позицією відзначалися Іван Горбачевський, Іван Іванов, Іван Сухинов, Олексій Тютчев, Яків Драгоманов та інші революціонери. У програмних документах товариства «Правила об'єднаних слов'ян» і «Клятва об'єднаних слов'ян» ставилася мета боротьби проти самодержавства, кріпацтва і деспотизму. Передбачалося визволення слов'янських народів і створення федеративного союзу держав у складі Росії, Польщі, Молдавії, Валахії, Сербії, Далмації, Моравії та інших країн. Однак Україна в планах товариства не фігурувала як об'єкт майбутньої федерації народів. Кожен об'єкт федерації повинен був мати власні конституцію й уряд і самостійно вирішувати питання внутрішнього життя. У вересні 1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян об'єдналося з Південним товариством.

З ініціативи Пестеля, Бестужева-Рюміна та Муравйова-Апостола з 1823 р. почалося зближення Південного товариства з Патріотичним товариством (1821— 1826) польських революціонерів. Його керівник Валерій Лукасінський, а також Маврицій Мохнацький, Северин Крижановський та інші ставили головним завданням відновлення державної незалежності Польщі. До її складу мала ввійти і більшість українських земель. В угоді 1824 про спільні дії поляки зобов'язувалися підняти повстання у Варшаві й заарештувати намісника царя у Польщі Костянтина Павловича.

Програмними документами Південного товариства в державотворчій частині дисонували положення проекту Конституції Північного товариства, складеного Муравйовим. Він передбачав установлення конституційної монархії й федеративного устрою майбутньої держави. Під впливом поданого у 1824 р. до складу Думи Рилєєва в проекті Конституції вперше на державному рівні були сформульовані положення, які передбачали часткове відновлення прав українського народу на власну самостійну державу. Планувалося утворити Українську й Чорноморську держави з центрами у Харкові й Києві. Однак ці положення не вдовольнили членів товариства, і проект «Конституції» не був затверджений. Не вдалося також виробити єдину програму, організаційні принципи об'єднання обох товариств.

Звеликими труднощами революціонери обрали Україну місцем державного перевороту. Члени Південного товариства мини заарештувати Олександра І влітку 1826 р. під час військових маневрів в Україні. Але царю не судилося дожити до того часу й побачити, як цвіт російського офіцерства, серед якого були і його приятелі, буде заарештовувати законного монарха Російської імперії. 19 листопада 1825 р. Олександр І несподівано помер у Таганрозі. Це відразу ж ни кликало сум'яття як серед придворних, так і революціонерів. Частина з них вважала, що їхні плани вдовольнить наступний наступник царя князь Костянтин Павлович і не потрібно буде робити державного перевороту. Але князь підмовився від престолу, і змовникам не залишалось нічого, як зі зброєю в руках виступити проти претендента на царський трон Миколи І. У день присяги військ і сенату на вірність новому цареві 14 грудня 1825 р. вони організували повстання офіцерів, солдатів Московського і Гренадерського полків, а також гвардійського морського екіпажу. Але повстання не вдалось, а його керівники були заарештовані.

Напередодні повстання у Петербурзі був заарештований корінник Південного товариства Пестель. Незважаючи на це. повстання в Україні почалося 29 грудня 1825 p., коли кілька офіцерів з Чернігівського полку визволили з-під арешту Муравйова-Апостола в с. Триліси. Того ж самого дня до повсталих приєдналася рота з сусіднього села Ковалівки. Наступного дня повстанці увійшли до Василькова, приєднали до себе ще три роти й оволоділи штабом полку. 31 грудня полковий священик Данило Кейзер зачитав солдатам написану Муравйовим-Апостолом і Бестужевим-Рюміним прокламацію у формі катехізису, і полк рушив на Білу Церкву. Дійшовши до с. Пологи, він повернув на Триліси. З січня 1826 р. на висотах між Устимівкою й Ковалівкою полк наштовхнувся на каральний загін, який гарматним вогнем розсіяв повсталих. Розгром довершила кавалерійська атака карателів. Кілька солдатів і офіцерів було вбито, чимало поранено, серед них Муравйова-Апостола. Декабристський рух зазнав поразки. Керівників повстання Михайла Бестужева-Рюміна, Петра Каховського, Сергія Муравйова-Апостола, Павла Пестеля і Кіндрата Рилєєва засуджено до страти й повішено у Петропавлівській фортеці. Багатьох офіцерів заслано в Сибір або відправлено на війну з кавказькими горцями. Різноманітних покарань зазнали й рядові учасники повстання.

Політичний гурток у Харкові й політизоване вільнодумство в Ніжинській гімназії

Незважаючи на розгром декабристських організацій, політизація суспільства продовжувалась. Вона проявлялась у дальшому поширенні серед освічених верств населення політичних ідей і спробах окремих представників інтелігенції та буржуазії самоорганізуватися для протистояння офіційній політиці царизму. Без конкретної програми дій і чіткої політичної мети члени створюваних таємних гуртків і груп вважали себе продовжувачами справи декабристів, обговорювали уроки 14 грудня й намагалися намітити шляхи політичного оновлення Росії.

Такий характер мав гурток у Харківському університеті, створений В. Розаліоном-Сошальським і П. Балабухою на початку 1826 р. Він складався приблизно з 20 студентів, офіцерів і службовців. На таємних сходках вони обговорювали політичну обстановку в країні, дискутували з приводу можливої зміни суспільно-політичного ладу Російської держави. Члени гуртка переписували твори антицаристського й революційного спрямування й поширювали їх серед знайомих. Особливо популярними були вірші декабриста Кіндрата Рилєєва «К временщику», «К друзьям» та інші, де поряд з критикою царя та його придворних містилися заклики до повстання, повалення самодержавства й завоювання свободи народу.

Наслідуючи Рилєєва, Розаліон-Сошальський сам написав памфлет «Рилєєв у темниці», в якому теж закликав сучасників до боротьби проти самодержавного режиму. Діяльність гуртка тривала до початку 1827 p., поки поліція не розгромила його. Політичні ідеї будили уми інтелігенції й інших міст, і зупинити їх поширення навіть найжорстокішими заходами власті не могли.

Волелюбні настрої прогресивної європейської громадськості захопили й гімназію вищих наук у Ніжині. Важливу роль у цьому відіграв її директор Іван Орлай (1821— 1826), людина демократична й високоосвічена. Перебуваючи в масонських ложах Києва, він познайомився з прогресивно нас І рос ними викладачами й після переїзду до Ніжина запросив їх до себе. Викладання в навчальному закладі багатьох предметів велося з урахуванням новітніх досягнень європейської суспільно-політичної думки. Професор природного права Микола Білоусов, зокрема, в своїх лекціях 1825 — 1827 pp. проводив ідею недоторканності та непорушності прав усіх громадян, рівності людей перед законом, правомірності їхнього прагнення до створення безстанового суспільства. Причому досягнення цієї мети Білоусов пов'язував її зі зміною панівного режиму. Такі висловлювання професора пласті небезпідставно розцінювали як наслідування ідей Французької буржуазної революції й заклики до повалення самодержавства в Росії. Гарячий відгук серед гімназистів находили думки Білоусова про те, що кожен народ має право на власну державність, історію та культуру.

Професор фізико-математичних наук Казимир Шапанимський всупереч нав'язуваній офіційній тенденції пропанував гуманістичні методи навчання й виховання, дотримувався матеріалістичних поглядів у фізиці та математиці. Значно далі пішов у спілкуванні з вихованцями професор французької літератури Іван Ландражин. Він давав гімназистам читати твори Вольтера, Гельвеція, Монтеск'є, Руссо, інших французьких просвітителів. Розповідав про події у Франції, розучував із студентами «Марсельєзу», переховував їхні волелюбні твори, наголошував на тому, що в Росії немає свободи, а панує деспотизм.

Аналогічні думки висловлювали й інші викладачі. Так, професор німецької літератури Фрідріх Зінгер розповідав слухачам про Нідерландську буржуазну революцію XVI ст., Іасуджував тиранію, вихваляв свободу й республіканську форму правління. Крім того, Зінгер критикував догмати церкви, пропагував твори Гете, Шіллера, Канта й тим самим І ш подив гімназистів на думку порівнювати досягнення західноєвропейських країн і Росїї. Професор латинської лі-тор;пури Семен Андрущенко прилюдно висміював релігію І шкільне начальство й взагалі, як писав попечитель Хар-кінського учбового округу, мав «шкідливий спосіб думок».

Чимало гімназистів сприйняло світогляд прогресивних наставників. Серед них був і майбутній геніальний письменник Микола Гоголь. Ненавидячи і зневажаючи шкільний педантизм, запроваджуваний реакційною професурою, він на все життя пройнявся ідеями Білоусова, Шапалинського, Ландражина, Зінгера. Вони серйозно вплинули на формування свідомості молодого Гоголя, вибір суспільної позиції, допомогли визначити критичне ставлення до багатьох явищ кріпосницької Росії й потім нещадно таврувати їх у своїх творах. Разом з тим частина вихованців гімназії не сприйняла прогресивних ідей і стала вірним охоронцем панівних суспільно-політичних відносин і порядків. Серед них чи не найпомітніше місце зайняв майбутній модний белетрист Не-стор Кукольник, обласканий за свою вірність самим царем.

Вільнодумство в гімназії виходило далеко за межі Ніжина. Про нього знала молодь, інтелігенція інших міст і сіл Чернігівщини, Полтавщини, Київщини. Одні схвалювали, інші засуджували або ставилися індиферентне до поширюваних у гімназії ідей. За доносами власті провели слідство і в 1830 р. звільнили з посад вільнодумну професуру. Білоусов, Зінгер, Ландражин, Шапалинський, а пізніше й Андрущенко були відправлені на заслання.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--