Реферат: Поняття і види правових норм
Ця структура виражаеться в жорсткому, інваріантному зв’язку таких елементів, які в своїй єдності забезпечують державно-владне регулювання суспільних відносин. Набір елементів логічної норми такий, що він дозволяє їй бути «автономним», відносно відокремленим регулятором, акумулюючим все те, що необхідно для юридичного опосередкування суспільних відносин.
У відповідності з цим логічна норма включає до свого складу три основні елементи: гіпотезу, диспозицію, санкцію.
а) гіпотеза - зазначення конкретних фактичних життєвих обставин (події, дії людей, сукупність дій, тобто фактичні склади), при яких дана норма вступає в дію. Гіпотеза (припущення) - це елемент правової норми, в якому вказується, при яких умовах слід керуватись даним правилом. В гіпотезі викладаються ті фактичні обставини, при наявності яких в осіб виникають юридичні права і обов’язки. Візьмемо в якості прикладу норму цивільного права, викладену в статті 264 Цивільного кодексу України, яка визначає обов’язок наймодавця по утриманню зданого в найм майна. Гіпотезою в даній нормі є здача в найм майна. При такій умові у однієї особи (наймодавця) виникає обов’язок утримувати здане в найм майно, а у другої (наймача) - право вимагати виконання цього обов’язку.
б) диспозиція - «серцевина» норми права, тобто вказівка на правило (правила) поведінки, яким повинні підпорядковуватись суб’єкти, якщо вони виявились причетними до умов, перерахованих в гіпотезі. Диспозиція розкриває саме правило поведінки, зміст юридичних прав и обов’язків осіб. В приведеному вище прикладі диспозиція приписує, що наймодавець зобов’язаний проводити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в найм майна, якщо інше не передбачене законом чи договором, а наймач у випадку невиконання наймодавцем цього обов’язку має право або провести капітальний ремонт і стягнути з наймодавця вартість ремонту чи зарахувати її в рахунок найомної плати або розірвати договір і стягнути збитки, нанесені його невиконанням.
в) санкція - вид і міра можливого покарання (кари), якщо суб’єкти не виконують приписи диспозиції, чи заохочення за здійснення рекомендованих дій. Тому санкції призначають, щоб спонукати суб’єктів діяти у відповідності з розпорядженнями норми права.
Санкція називає заохочувальні чи каральні міри (позитивні чи негативні наслідки), що наступають у випадку додержання чи, навпаки, порушення правила, зазначеного в диспозиції норми. Iнколи в статті закону формується тільки частина норми, а інші її частини слід шукати в інших статтях чи в іншому нормативному акті. Звідси слідує необхідність розрізняти норму права і статтю закону. Це очевидно ще й тому, що в одній статті нормативного акту наприклад кримінально-правові, спеціалізуются на вираженні санкцій, що обслуговують норми інших галузей права.
Норма права не виконала б своєї регулятивної ролі, якщо б в ній був відсутнім який-небудь з названих структурних елементів. Тому законодавець при формулюванні норм зобов’язаний виписати кожну частину чи дати відповідне посилання, а той, хто реалізує норму, повинен мати на увазі всі зв’язки єлементів норми, для того щоб юридично грамотно побудувати свої дії.
Структура норми-припису
Це структура первинних частин правової матерії, які знаходять пряме вираження в тексті нормативного акту.
Норми-приписи як клітини єдиного організму виконують всередині нього різноманітні задачі, різні операції. Тому трьохчленна схема, яка має суттєве значення для характеристики логічних норм, не відповідає структурі реальних норм-приписів. Структурна побудова норм-приписів відображає головне, що властиве первинній ланці нормативної системи,- забезпечення конкретизованого, детального, точного і визначеного нормування поведінки людей.
З врахуванням спеціалізації права для юридичної норми-припису характерна типова структурна побудова, що виражає жорсткий закон організації її змісту і яка складається з двох основних елементів:
а) гіпотези - частини норми, що вказує на ті умови, тобто фактичні обставини, при настанні чи ненастанні яких норма вступає в дію;
б) диспозиції чи санкції - частини норми, що вказує на ті юридичні наслідки, які наступають при наявності передбачених нормами умов. В регулятивних (правоустановчих) нормах ця частина норми називається диспозицією; вона утворює зміст самого правила поведінки, вказує на права і обов’язки, якими наділяються учасники відносин, що регулюються.
Вказані дві частини норми-припису є її обов’язковими елементами. Правове веління обов’язково повинно містити вказівки на його суть, тобто на юридичні наслідки, і на умови їх настання. Отже, норм-приписів без гіпотез існувати не може. В будь-яких, самих спеціалізованих правових приписах так чи інакше вказуються умови, при яких вони діють.
Важливо звернути увагу на те, що регулятивні норми-приписи неодмінно, за логікою юридичного регулювання, внутрішньо, а інколи і текстуально пов’язані, функціонують в єдності з охоронними приписами, які їх забезпечують, охороняють. Так що в кінцевому результаті регулятивні і охоронні норми-приписи виражаються у вигляді логічних норм, де є всі три елементи - гіпотеза, диспозиція, санкція. При цьому нерідко з кількома регулятивними нормами-приписами скоординовано одне охоронне нормативне положення, яке виступає у вигляді самостійного припису, а в рамках логічних норм приєднюється то до одного, то до другого регулятивного припису.
3. Види правових норм
Проблема класифікації юридичних норм, як і багато інших питань теорії права, по свому характеру така, що її наукове вирішення можливе лише в тому випадку, якщо виходити з висновків, отриманих в результаті філософського (загальносоціологічного) осмислення явищ правової дійсності.
Класифікація норм права переслідує декілька цілей, в тому числі виявлення їх різноманітних регулятивних властивостей, визначення місця різних норм в механізмі правового регулювання, встановлення системних властивостей норм, їх взаємозв’язки. Найбільш загальними основами класифікації є їх поділ за такими ознаками:
За галузевою належністю , тобто за предметом і методом правового регулювання, всі норми класифікуються за інститутами і галузями права. У відповідності з цими об’єктивними розбіжностями законодавець видає кодифіковані акти, формулюючи тим самим галузі законодавства, що відповідають галузям права: норми державного права, норми цивільного права, норми адміністративного права, норми кримінального права, сімейного права і т. д.
За юридичною силою , тобто за актами, в яких норми права містяться, вони діляться на норми закону і норми підзаконних актів, причому за цією ознакою можлива подальша більш детальна класифікація.
За ступенем загальності змісту норми права діляться на норми-принципи, загальні норми і конкретні норми. Норми-принципи не містять яскраво виражених елементів норм права, вони є результатом нормативних узагальнень, виражають соціальний зміст всіх норм права даної групи. В деяких галузях права норми-принципи дозволяють безпосередньо регулювати відносини, спеціально не врегульовані конкретними нормами. Так, наприклад, принципи цивільного права є безпосередньою основою для застосування аналогії права.
На відміну від норм-принципів загальні норми — це загальні правила, що конкретизуються в інших нормах. Так, положення ч. 1 ст. 151 ЦК України, що містять поняття зобов’язання і основи його виникнення, є загальною диспозицією до багатьох інших норм, які регулюють різні види обставин, служить як бы їх загальною частиною, а ч. 2 цієї ж статті, яка встановлює, що зобов’язання виникають з договору і з інших основ, вказаних в цьому Кодексі, є загальною нормою, тобто гіпотезою, для багатьох наступних. Загальною нормою є ст. 23 КК України, яка визначає види покарань, що застосовуються до осіб, що скоїли злочини. Серед загальних норм передове значення мають конституційні норми.
Близьким до поділу норм за ступенню формальної визначеності (ступені загальності) є їх ділення за формальними признаками на норми закону і норми підзаконних актів. В літературі висказано справедливе судження, що законодавчі норми за своєю структурною організацією найбільш развинуті. За ступнню узагальнення вони поділяються на конституційні, кодифковані и окремі.
За характером (чи складом) правил поведінки (формі регулювання) правові норми можуть бути зобов’язуючими; правонаділяючими (дозволяють скоєння дій, що містяться в нормі); забороняючими (передбачають стримання від дій, що містяться в нормі, тобто є непрямою вказівкою на правило поведінки).
Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи є специфічно регулятивними в позитивному змісті. В адміністративному, природоохоронному, кримінально-виконавчому і інших галузях права переважне місце займають зобов’язуючі норми, в цивільному ж — правонаділяючі. Але немає таких галузей права, вміст яких вичерпувалось би однією групою норм. Навіть в кримінальному праві — системі забороняючих норм необхідним компонентом зобов’язуючі норми загальної частини, а норми про необхідну оборону і крайню необхідність — правонаділяючі.
Специфіка забороняючих норм полягає в тому, що вони формулюються як напівдиспозиції, тобто прямо не встановлюють правил позитивнї поведінки, що є характерне для зобов’язуючих і правонаділяючих норм. Вони вказують лише на забороняючі дії, які не можна чинити, і тим самим — диктують правила поведінки. Ттому в зобороняючих нормах немає прямо виражених диспозицій. Статті кримінального кодексу, що вміщують дії, які кримінально караються, представляють собою гіпотези, які злились з диспозіціями. Але якщо їх брати разом з положеннями загальної частини, то характер диспозицій-заборон вимальовується повністю. Особливості кримінального закону зводяться до того, що заборона в ньому словесно не сформульований, але він в силу своєї загальновідомості логічно припускається.
Наприклад, кримінальне покарання за крадіжку власності означає заборонену дію. Як повинен вести себе суб’єкт, які йому слід вибирати установки, яким чином зорієнтувати себе в суспільнвй практиці — він повинен вирішити сам.
Аналізуючи соціальну природу норм права, приходимо до висновка про ведуче значення дозволень, оскільки вони передбачають встановлення державою зобов’язань і заборон. Це значить, що всі ці способи регулювання складають єдину систему, причому зміни в одній з норм права обв’язково вимагають коректування інших.
В соціальному плані домінуючий елемент правової норми полягає в тому, що вона що-небудь наказує, забороняє чи дозволяє. Якщо наказова норма поведінки одночасно щось забороняє чи дозволяє, вирішальним, найбільш суттєвим в ній все ж є те, що вона наказує. Цей домінуючий елемент правової норми завжди можна визначити. Можна виділити два змісти «дозволу»: в рамках зобов’язуючих чи забороняючих норм і вміщене в правонаділяючій нормі.
Очевидна умовність поділу норм права на вказані види. В процесі їх реалізації діючі субэ’кти завжди співвідносяться один з одним як носії прав і обов’язків. Без такго зв’язку норми права неможливо втілити. Однак цей поділ має і політичний, і правовий зміст. Він дает можливість з’ясувати, на чому зроблений акцент в поведінковій направленості норми. Звідси реальність існування зобов’язуючих, забороняючих і правонаділяючих норм. Неможна переступати об’єктивних кордонів цього розподілу.