Реферат: Поняття "українське відродження". Періодизація та регіоналістика "українського відродження"

Виконав

Студент групи 2-В

Перевірив:

Мельничук І.П.

Вінниця 2008

План

Вступ

1. Поняття «українське відродження»

2. Періодизація та регіоналістика «українського відродження»

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Наприкінці XVIII століття внаслідок трьох поділів Польщі (1772,1793, 1795 рр.) між Росією, Австрією та Прусією українські землі відійшли до Австрії та Росії. Західноукраїнські землі перебували у складі Австрії, східноукраїнські (Наддніпрянська Україна) - у складі Росії. Обидві колоніальні імперії не визнавали українського народу як такого, намагалися асимілювати українців. Особливо це стосувалося заможних верств населення, представники яких переходили на чужоземні мови, забували національну культуру. Австрія і Росія були країнами-метрополіями щодо українських територій. Українські землі були внутрішніми колоніями цих держав. Російська і Австрійська імперії, до складу яких після трьох поділі Польщі і російсько-турецьких війн увійшли землі України, впровадили на підвладних їм територіях новий адміністративно-територіальний устрій, покликаний зберегти поліцейський контроль над населенням і забезпечити ліквідацію його національних особливостей.

Кінець ХVІІІ - початок XIX століть характеризувався піднесенням національно визвольного руху в Україні. На першому місці стояло питання про розвиток української мови, «захист; утвердження української національної свідомості.

Те мою моєї роботи є «Поняття «українське відродження». Періодизація та регіоналістика «українського відродження». Тому я не зупинявся на розгляді всього процесу перебігу «українського відродження», а саме аналізував історіографію та погляди вчених на дану проблемну тему.

1. Поняття «українське відродження»

Марно шукати термін "українське відродження" та його з'ясування у спадщині радянської історіографії. З утвердженням в СРСР тоталітарної державної системи потрапила під сувору заборону сама проблематика історії українського національного руху, який, власне, й становив основу того явища, що його найвидатніші класики української історіографії XX ст. Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич назвали українським відродженням. Саме вони увели в науковий обіг це поняття, розуміючи його як комплекс подій і явищ кінця XVIII - початку XX ст., пов'язаних із поширенням масового національного самоусвідомлення, пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців. Вони розглядали національне відродження як два потоки — однакові за змістом, паралельні за напрямком, одночасні у певних хронологічних рамках, але розмежовані територіально: один протікав на українських землях під владою Російської імперії, а другий — під владою Австрійської (пізніше — Австро-Угорської) імперії.

Можливо, й події нашої сучасності майбутні історіографи визначатимуть як ще одне українське відродження чи його початок. У кожному разі варто надати їм цю можливість, з огляду на випробувану "теорію дистанції : велике бачиться на відстані. Адже й названі нами корифеї історіографії уже з височини завершеного XIX ст. побачили в ньому сторічний процес українського відродження.

Ще пізніше, уже в другій половині XX ст., українсько-діаспорний учений Іван Лисяк-Рудницький уточнив його хронологічні рамки, розсунувши їх, так би мовити, вниз і вгору поза календарним XIX ст. Це він увів у науковий обіг поняття "українське XIX століття" для позначення періоду від кінця української козацької державності (80-і рр. XVIII ст.), що в історичній пам'яті народу залишилася під назвою "Гетьманщина , до початку Першої світової війни 1914-1918 рр. З висоти кінця ХХ ст., мабуть, можна уточнити й названі завершальні хронологічні рамки — вважати ними не 1914 рік, а 1917, тобто, початок Української національно-демократичної революції, що постала як логічне завершення й апогей усієї попередньої історії українського відродження.

А воно справді розпочалося на руїнах Української гетьманської держави, що проіснувала майже 100 років. 1775 р. російський царизм підступно зруйнував славнозвісну Запорозьку Січ (це, за влучним висловом українського історика Миколи Аркаса, "серце України, котре билося для неї, де народ український знаходив собі притулок і оборону від усякого гніту і насильства"), а на початку 1780-х рр. так само брутально знищив і самоврядування Гетьманщини. Було ліквідовано українську адміністративну, фінансову і судову системи, остаточно знівельовано місцеві особливості церковного життя, розформовано козацькі підрозділи. Запровадження тоді ж кріпаччини на московський лад, надання козацькій старшині прав російського дворянства, здавалося, мали б цілком задовольнити й колишні правлячі верстви Гетьманщини.

Та не так сталося, як гадалося. Хоча чимало українців з тих таки колишніх правлячих верств справді пішли служити колонізаторському поневолювачу України — Російській імперії, освічені й заможні шари українського суспільства здебільшого неприязно зустріли акт ліквідації Гетьманщини, їхні настрої так підсумовано у щойно виданій монографії українсько-діаспорного історика Зенона Когута "Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830": "Вболіваючи за майбутнє, українці оглядалися назад на ідеалізоване, здебільшого міфологічне минуле, коли шляхетна старшина була незаперечною верховною владою у фактично незалежній державі, коли козаки були елітою привілейованих вояків, коли міщани контролювали гомінливі містечка й міста, і коли духовенство управляло своєю власною гілкою православної церкви".

У цих ностальгійних суспільних настроях, особливо поширених серед різночинців (полупанків), дітей духівництва, козацьких синів Лівобережжя і Слобожанщини на рубежі XVIII і XIX ст., академік Сергій Єфремов побачив найвиразнішу ознаку започаткування українського відродження. "... нехай що говорять скептики, а загальне підґрунтя тодішніх настроїв зарисовується з столітньої перспективи цілком ясно, — доводив він на сторінках збірника "Декабристи на Україні". — Цим підґрунтям була ідея українського відродження, що виникла з самих підстав тодішнього українського життя й непереможно тягла людей з демократичних і демократизованих класів назад до народу, конкретного українського народу. З цих причин сталося літературне відродження України, ці ж причини владно і неминуче провадили й до політичного відродження, що, своєю чергою, нерозривно зв'язане було з великою соціальною проблемою".

Українське відродження всього періоду "українського XIX століття'' пов'язане з: 1) соціотворчим процесом формування української національно свідомої інтелігенції, "що очолив національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах"; 2) націотворчим процесом становлення української нації — "перетворенням етнічно мовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту". "Якщо знищення козацької державності й русифікація козацької аристократії вивели були Україну з числа націй і знизили її до рівня політично аморфної етнографічної маси, то тепер з цієї маси починає підійматися нова українська нація".

Більше того, з початком українського відродження відбувся історичний перелом у традиційній поступовій громадській думці України щодо шляхів масового поширення й утвердження національної ідеї як засобу згуртування українського суспільства в ім'я його остаточної мети у майбутньому — досягнення державної незалежності. Цей перелом чи злам так характеризував дослідник тієї доби Борис Ольхівський у своїй праці "Вільний нарід": "Стара українська суто державницька національна свідомість ставала в умовах першої половини XIX ст. практично непогідною, ставша Україну перед примарою національної смерті. Висунення на перший план "мужицького" етнографізму замість панського політичного історизму, демократичного народництва замість аристократичного державництва під знаком "прав і пришив" було під той час єдиним порятунком для національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута. Відкривало широкі шляхи культурної творчості, шлях від вивчення життя мас до їх усвідомлення ("просвітянство"), для всього того, що творило нові підстави майбутнього відродження державної ідеї .

Немов би розвиваючи ці міркування, ще один визначний українськодіаспорний історик, нині академік Національної академії наук України Омелян Пріцак в одній із своїх англомовних публікацій середини 1970-х рр. (на сторінках наукового збірника українознавчих студій, підготовленого у Гарвардському університеті США) висловив цікаву думку, нібито започаткування процесу українського відродження саме в Слобідській Україні можна пояснити тим, що вона, на відміну від Гетьманщини, не була пов’язана чисто державницько-політичною автономістичною традицією. Згодом захоплення народознавством серед національно свідомої інтелігенції охопило всі регіони України і протягом цілого XIX ст., за характеристикою Михайла Грушевського, "і поодинокі люди, і цілі групи, гурти, верстви, відбившися від національного життя, чи відірвані від нього, чули потребу вернутися до своєї народності, вчилися наново мови, навіть з книжки, з словника, як чужої, студіювали своє письменство, народне життя й відновляли розірваний зв’язок з своїм народом, своїм краєм, його минувшиною, його будучністю. Щоб чути наново себе синами попередніх поколінь, учасниками їх праці і змагань, поривів і страждань.

2. Періодизація та регіоналістика «українського відродження»

У цій же статті М. Грушевський оприлюднив свою хронологічну схему українського відродження кінця ХVІІІ - початку XX ст. Узявши за критерій розвиток "ідей націоналізму" (зазначимо, що ще тоді в українській, як і в сучасній західноєвропейській та американській історіографіях, термін "націоналізм" не мав того негативного значення, якого він набув в історіографії радянській, коли ігнорувалося навіть Ленінове розуміння націоналізму, що в пригнобленої нації обов'язково містить демократичне начало), він поділив "українське ХІХ століття" на три стадії: першу доводив до кінця 40-х рр., другу — до 70-х, а третю вважав ще не завершеною 1907 р., коли побачила світ названа вище його публікація.

У своїх узагальнюючих однотомних працях з історії України М. Грушевський виклав і результати свого теоретичного осмислення ролі окремих регіонів щодо національного відродження. За його переконанням, цей процес започаткувала Слобожанщина з її першим у Східній Україні Харківським університетом, заснованим 1805 р. Наступний (від 40-х рр. XIX ст.) етап розвитку українського руху вчений пов'язував з Наддніпрянщиною, ще вужче — з Києвом, який з 1834 р. також став університетським центром. А далі, з кінця 50-х і початку 60-х рр. XIX ст., центром українського руху, який виявляє свою близькість і солідарність із загальноросійським визвольним рухом, стає Петербург. Орієнтацію на Росію (чи то офіційну, консервативно-реакційну, чи то опозиційну, прогресивно-демократичну) М. Грушевський підкреслює і в своєму аналізі історії національного відродження на західноукраїнських землях, приділяючи головну увагу Галичині, куди з 1890-х рр. перемістився центр українського національного руху.

Всі ці регіональні спостереження корифея української історіографії не втратили актуальності до нашого часу, коли серед істориків оновився інтерес до визначення ролі і місця окремих регіонів у розвитку українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст. Отже, академік Грушевський, наприклад, допомагає розгледіти помилковість позиції нашого сучасника, українсько-канадського історика Павла Магочия, котрий в опублікованій 1991 р. на сторінках "Українського історичного журналу" (№3) статті категорично протиставив українські землі під владою Російської та Австрійської імперій: перші, мовляв, переважали тільки кількісними показниками щодо території і населення, а другі (особливо Галичина) "відіграли важливу, а то й вирішальну роль у вирішенні напрямку українського національного відродження".

Зовсім протилежної думки щодо цього Іван Лисяк-Рудницький. У своїй розвідці "Роль України в новітній історії", яка, на нашу думку, може вважатися класичною в галузі методології історії українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст., він, аж ніяк не ігноруючи певної відмінності між політичним розвитком двох частин України (Наддніпрянської і Галицької), наголошує на їхній співпраці у справі піднесення української національної самосвідомості і, зокрема, пояснює: "Галицький грунт був духовно радше яловий. Ідеї, що служили натхненням для українського відродження в Галичині, майже без винятку походили з Наддніпрянщини". Тим часом П. Магочий кардинально розходиться і з М. Грушевським, який розглядав у взаємозв’язку два паралельні потоки українського національного руху: один — під владою Російської імперії, другий — Австро-Угорської. І. Магочий, періодизуючи цей рух, насамперед підкреслює для двох територій відмінність у розвитку його стадій, "хронологічні різниці між ними"

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--