Реферат: Поняття соціальної структури суспільства

спільні інтереси значної кількості індивідів;

розвиток державності і виникаючі разом з нею форми організації людей у виді різних соціальних інститутів (наприклад, інституту права і законодавства);

спільна територія, яка передбачає можливість міжособистісних (прямих і опосередкованих) контактів.

Показники соціальної спільності як цілісності:

умови життєдіяльності;

спільні інтереси взаємодіючих індивідуумів;

прихильність конкретним соціальним інститутам і цінностям;

соціально-професіональні характеристики індивідів, об’єднаних у спільність;

приналежність до історично складених територіальних утворень.

Соціальні спільності різняться між собою за якісними типовими ознаками (наприклад, національними, психологічними і т.д.) і за кількісними показниками, тобто величиною.

Серед соціально-психологічних показників необхідно виділити рівень згуртованості соціальної спільності, а також характер взаємодії між індивідами. Якщо спільності є великими територіальними або національними об’єднаннями, то, як правило, поруч з безпосередніми існує значна кількість опосередкованих зв’язків, коли люди належать до однієї спільності і сповідують спільні інтереси навіть не будучи знайомими один з одним.

Польський соціолог Ян Щепанський (1913-1993 рр), пропонує виділяти два великих типи спільностей:

природні, які існують в реальності (територіальні, соціальні);

номінальні (наприклад, спільність українських підприємців, фермерів і т.д.).

Вказані спільності він ділить на:

фіксовані в соціальній системі, до яких відноситься класи, професійні групи;

нефіксовані (наприклад, рух зелених).

Кожна людина належить до величезної кількості різних спільностей і для того, аби фіксувати свою приналежність, ми повинні виділити якісь досить надійні показники. Соціальна ідентифікація суб’єкта з різними спільностями може здійснюватися через систему таких стратифікаційних показників, як економічна, політична або культурна стратифікація, а також через функції і соціальні ролі, які виконує індивід в даній спільності.

2. Соціальна стратифікація та соціальна мобільність

Рівність і нерівність існують на всіх етапах людського суспільства навіть в найпростіших культурах, де тактично нема різниці за рівнем багатства або власності, є нерівність між людьми - чоловіками і жінками, молоддю і дорослими. Людина може мати вищий статус, аніж інша, тому, що успішніше полює або тому, що чоловік або жінка мають "особливий доступ" до родових духів. Описуючи нерівність, соціологи говорять про існування соціальної стратифікації.

Стратифікація - структурування нерівностей між різними соціальними спільностями, верствами, прошарками та групами людей.

Стратифікація соціальна - поняття, що визначає, по-перше, структуру суспільства, по-друге, систему ознак соціального розшарування, нерівності.

В соціології існують різні методологічні підходи до вирішення питань про сутність, витоки та перспективи розвитку соціальної стратифікації.

Функціональний підхід (представники Т. Парсонс, К. Девіс, У. Мур) вважають стратифікацію за необхідне, неминуче та універсальне явище, яке пов’язане з природною багатоманітністю функцій соціальних ролей. Суспільству необхідні лікарі, юристи, інженери, управлінці та дрібні службовці, водії міського транспорту та особи, що прибирають вулиці і т.д. Ієрархія функцій визначає ієрархію соціальних груп. Винагорода здійснюється у відповідності з роллю, з тому воно справедливе. Стратифікація забезпечує оптимальне Функціонування суспільства.

Проте функціональний підхід не може пояснити дисфункцій, коли окремі ролі винагороджуються зовсім не пропорційно їх вагомості, значенню для суспільства. Наприклад, винагорода осіб, які зайняті обслуговуванням еліти. Критики функціоналізму підкреслюють, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам про зіткнення, конфлікти поміж стратами, які призводили до складних ситуацій, вибухам і іноді відкидало суспільство назад.

Конфліктний підхід (К. Маркс, М. Вебер) вважає соціальну стратифікацію ані необхідною, ані неминучою, вона виникає з боротьби груп, їх конфлікту. Її визначають інтереси володарюючих, тому стратифікація несправедлива та заважає нормальному функціонуванню суспільства,

Вихідні позиції конфліктного підходу були сформульовані К. Марксом, який пов’язує соціальну нерівність людей з різним положенням в системі матеріального виробництва, з відношенням до власності. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія людства - це історія боротьби класів. Разом з розвитком суспільства зростає соціальна напруга, багатство зосереджується в руках небагатьох, розвивається конфлікт, який закінчується вибухом, ліквідацією експлуатації.

Критики марксистської концепції виступили проти абсолютизації критерію відношення до власності та спрощеного представлення про соціальну структуру як взаємодії двох класів - експлуататорів та експлуатуємих. Вони посилаються на багатоманітність страт, на те, що історія дає приклади не лише загострення відношень поміж стратами, але й зближення, стирання протиріч.

Конфліктний підхід отримав розвиток у М. Вебера, який обґрунтовуючи відмінності трьох окремих аспектів соціальної стратифікації - економічного, соціального і політичного, виділяє фактори, що визначають політичну нерівність в поділі основних суспільних ресурсів:

майнову нерівність (багатство);