Реферат: Поняття та правові ознаки екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України

На етапі сьогодення в Україні проблема екологічної безпеки у містобудуванні набула всезагального інтегруючого змісту, як необхідна умова життєдіяльності кожної людини та суспільства в цілому. Адже, урбанізація суспільного розвитку призводить до погіршення екологічної ситуації і ставить питання про необхідність забезпечення екологічної безпеки населення. Предмет наукового пошуку при дослідженні організаційно-правових засад забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України включає чимало складових елементів, але з метою формування єдиного понятійного апарату та визначення подальших напрямків цього дослідження дисертантка вважає за необхідне спочатку з’ясувати юридичну природу правового явища «екологічна безпека у плануванні та забудові міст України» та його правові ознаки, а також здійснити науково-теоретичний аналіз категорії «правове забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України».

На думку дисертантки, для проведення дослідження правового змісту поняття екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України основоположне значення має філософське співвідношення загального і особливого . А саме, розмежування правових ознак безпеки як загальної категорії, екологічної безпеки як різновиду національної безпеки, екологічної безпеки у плануванні та забудові населених пунктів та екологічної безпеки у плануванні та забудові міст як самостійного правого явища.

В довідниковій юридичній літературі поняття „безпека” визначається як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішньої і зовнішньої загрози . Як переконливо свідчить досвід незалежності України необхідною умовою утвердження і розвитку суверенної демократичної та правової держави є розробка і здійснення багатопланової цілеспрямованої системи захисту її національних інтересів .

Законодавство України, а саме ст.1 Закону України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року, визначає національну безпеку як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтересам .Політика національної безпеки здійснюється з метою уникнення чинників, які погіршують життя людей, знищують потенціал нормального розвитку країни, вона унеможливлює втрати того, що для народу країни є реальною цінністю (ресурси, культурні надбання, екосистеми тощо).

Як слушно зазначає Г.І. Балюк: «Якщо передбачити захист будь якого інтересу, то необхідно обирати тим самим і певну стратегію безпеки. Саме національні інтереси є об’єктом визначення і захисту з точки зору національної безпеки країни, а екологічним інтересам нині належить особливе місце в системі національних інтересів» .

Підтвердженням цієї тези слугують положення ст.6 Закону України „Про основи національної безпеки України”, відповідно до яких одним із пріоритетів національних інтересів визначається, зокрема, забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів .

Система національної безпеки України передбачає наступні види безпеки: політичну, економічну, соціальну воєнну, екологічну, науково-технічну, інформаційну. Вони об’єднані в систему на основі положень Закону України „Про основи національної безпеки України”.

Вищевикладене дає дисертантці підстави констатувати, що екологічна безпека як явище є однією із складових загальної безпеки, що формують систему національної безпеки України.

На сьогоднішній день вживання поняття „екологічна безпека” набуло широкого поширення в суспільно-політичній лексиці. Це пов’язано з погіршенням екологічної ситуації в Україні, яка характеризується забрудненням навколишнього природного середовища та наявністю реальної екологічної небезпеки для людини внаслідок дії багатьох небезпечних природних та техногенних факторів.

Однак єдиного розуміння юридичної природи екологічної безпеки до цього часу поки що немає і питання науково дискутується. Зважаючи на викладене, на думку дисертантки, в науково-пізнавальному аспекті надзвичайно важливого значення набуває визначення юридичної природи екологічної безпеки при дослідженні організаційно-правових засад забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України.

Формально-юридичне визначення загального поняття «екологічна безпека» міститься в ст.50 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року, яка визначає екологічну безпеку як стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров’я людей .

Дане визначенняне отримало однозначного позитивного сприйняття в еколого-правовій науці, а також підтвердження правозастосовчою практикою. Із змісту вищезазначеної правової норми випливає те, що в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища” юридично зафіксовано спробу визначити екологічну безпеку лише як відповідний біологічний, хімічний, фізичний стан середовища, що не є небезпечним для здоров’я людей . Натомість значна частина авторів зазначають, що екологічна безпека не зводиться лише до стану довкілля, і хоча вона може розглядатися як певний стан довкілля, проте цим не вичерпується, а включає в себе і дотримання соціальних норм.

Крім того, привертає увагу думка Г.І Балюк, яка провівши порівняльний аналіз ст.50 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища” з положеннями ст.1 вищезгаданого Закону України „Про основи національної безпеки” від 19 червня 2003 року стверджує, що наведене поняття екологічної безпеки є фрагментарним, оскільки охоплює лише „запобігання”, не враховуючи „своєчасне виявлення” і „нейтралізацію” екологічних загроз .

Тобто, у легітимному визначенні екологічної безпеки очевидні вади юридичної техніки, що породжує низку запитань щодо можливості його практичного застосування та створення реального механізму забезпечення екологічної безпеки.

На думку дисертантки, наявність зазначених недоліків та прогалини в законодавчому визначенні екологічної безпеки обумовлює необхідність звернення до еколого-правової доктрини та застосування наукових підходів для з’ясування сутності правових понять «екологічна безпека» взагалі та «екологічна безпека у плануванні та забудові міст» зокрема.

Починаючи з кінця XX століття і до теперішнього часу в юридичній еколого-правовій літературі термін «екологічна безпека» вживається багатьма авторами, проте лише деякі з них розкривають зміст цього поняття. Традиційно екологію асоціюють лише з проблемами довкілля. Насправді, екологічна проблематика є не стільки боротьбою з наслідками, скільки забезпеченням нормальних умов для життя людини .

Аналіз чинного законодавства України та сучасної спеціальної юридичної літератури дає дисертантці підстави стверджувати, що найбільш повним і таким, яке максимально розкриває поняття «екологічна безпека» з правової точки зору є визначення В.І. Андрейцева, який екологічну безпекурозуміє як складову національної та транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв’язків, за яких системою правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантується захищеність права громадян на безпечне для життя та здоров’я довкілля, забезпечується регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і запобігання погіршенню стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя та здоров’я особи, суспільства та держави, яка потребує чіткої конституалізації в чинному законодавстві.

Разом із тим в сучасній еколого-правовій літературі наявні і інші підходи, які, на нашу думку, розкривають лише деякі аспекти правового явища, яким є екологічна безпека, але потребують звернення до них у науково-пізнавальному аспекті.

Зокрема, Г.П. Сєров відзначає певне співпадіння понять „забезпечення екологічної безпеки” і „охорона здоров’я від несприятливого впливу навколишнього природного середовища”, а також пропонує використовувати більш загальне поняття „національна безпека в екологічній сфері”, де екологічна безпека виступає лише компонентом (якщо природні об’єкти забруднені) .

М.І. Хилько розглядає екологічну безпеку як сукупність певних властивостей навколишнього середовища і створюваних цілеспрямованою діяльністю людини умов, за яких з урахуванням економічних, соціальних чинників і науково обґрунтованих допустимих навантажень на об’єкти біосфери утримуються на мінімально можливому рівні ризику антропогенний вплив на навколишнє середовище і негативні зміни, що відбуваються в ньому, забезпечується збереження здоров’я життєдіяльності людей і виключаються віддалені наслідки цього впливу для теперішнього і майбутнього поколінь .

О.К. Голіченков робить висновок про висунення екологічної безпеки людини на перше місце в системі екологічних відносин і пропонує розуміти під її забезпеченням досягнення і підтримання такої якості навколишнього природного середовища, при якій вплив його факторів забезпечує здоров’я людини і її плідну життєдіяльність. Крім того, він запропонував уточнити об’єктний склад при регулюванні відносин в даній предметній галузі як „забезпечення екологічної безпеки людини і інших об’єктів, таких як суспільство, держава .

О.С. Колбасов вважає, що екологічна безпека – це система заходів, що усувають загрозу масової загибелі людей в результаті такої несприятливої антропогенної зміни стану природного середовища, за якого людина як біологічний вид позбавлена можливості існувати, оскільки не може задовольнити свої природно-фізіологічні і соціальні потреби життєдіяльності за рахунок навколишнього матеріального світу .

На погляд А.Б. Качинського, екологічну безпеку можна визначити як забезпечення захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства, природи, держави від реальних і потенційних загроз, утворюваних антропотехногенним або природним впливом на навколишнє природне середовище .

Кожне з вищенаведених визначень, на думку дисертантки, відображає лише окремі аспекти поняття екологічної безпеки. Разом з тим в еколого-правовій науці наявний загальнотеоретичний підхід, відповідно до якого екологічна безпека розглядається через призму суспільних правовідносин. Виходячи із положень загальної теорії права маємо можливість визначити і дослідити склад правовідносин екологічної безпеки, а саме, їх суб’єкти, об’єкти та зміст .

Суб’єктами вищезазначених правовідносин виступають, перш за все, громадяни, по-друге, інші фізичні та юридичні особи; по-третє, держава. Об’єктами є, життя та здоров’я людини, а також навколишнє природне середовище, з точки зору його безпечності. Зміст цих відносин становлять конституційно закріплене право громадян на екологічну безпеку (на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище) і обов’язок всіх інших осіб, в тому числі і держави, це право не порушувати. На підставі вищевикладеного, можна дійти висновку, що за складом суб’єктів і ступенем їх конкретизації відносини у сфері забезпечення екологічної безпеки є абсолютними правовідносинами.

Для юридичного визначення поняття екологічної безпеки як об’єктивної категорії має значення виділення суттєвих юридичних ознак екологічної безпеки, які в науково-методологічному, прикладному та пізнавальному аспектах дозволять виявити її істотні змістовні властивості. Зокрема, на думку Г.І. Балюк, перша з юридичних ознак екологічної безпеки полягає в тому, що екологічна безпека нині є об’єктом екологічного права, складовою частиною національної та транснаціональної безпеки. Друга ознака виявляється в наявності системи державно-правових та інших соціальних засобів запобігання виникненню різноманітних загроз шляхом регулювання екологічно небезпечної діяльності. Третя ознака стосується спрямованості системи екологічної безпеки на сферу екологічно ризикованих видів діяльності чи природних стихійних явищ, що можуть призвести стан довкілля до рівня, небезпечного для життя і здоров’я людей, суспільства і держави. Суть четвертої ознаки екологічної безпеки полягає у запобіганні екологічно ризикованим діям, станам і процесам, тобто у застосуванні запобіжних заходів.

Вищевикладені наукові підходи стосуються юридичної природи загального поняття екологічної безпеки та його правових ознак. Базуючись на положеннях чинного законодавства України, зокрема розділу XI Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» , який закріпив вимоги екологічної безпеки в різних сферах життєдіяльності людини, та оцінюючи реалії сьогодення, можна, на наш погляд, здійснити класифікацію екологічної безпеки за видами суспільної діяльності.

Отже, проведення класифікації екологічної безпеки за видами діяльності, дає дисертантці підстави виділити екологічну безпеку інвестиційної діяльності при розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції, введенні в дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об’єктів; екологічну безпеку діяльності у сфері застосування засобів захисту росли, мінеральних добрив, токсичних, хімічних речовин та інших препаратів; екологічну безпеку науково-технічної діяльності; екологічну безпеку діяльності у сфері поводження з відходами; екологічну безпеку діяльності у транспортній сфері; екологічну безпеку військової діяльності; екологічну безпеку містобудівної діяльності при розміщенні і розвитку населених пунктів тощо.

Зокрема, правовою підставою для виділення екологічної безпеки містобудівної діяльності як окремого виду та частини загальної екологічної безпеки виступають на думку дисертантки, положення ст.59 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», яка закріплює екологічні вимоги при розміщенні та розвитку населених пунктів .

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--