Реферат: Поведінка як джерело інформації в спілкуванні
Як видно, людина справді може використовувати всі ті перемінні, котрі Хайдер включив у свою модель. Однак ця модель не дає можливості врахувати й пояснити всю сукупність чинників.
По-перше, залишається незрозумілим, за якими критеріями відбирається і використовується інформація про особистість і про оточення, чому наша увага концентрується то на одному, то на іншому.
По-друге, вирішуючи за допомогою цієї моделі питання про локалізацію причини результату дії в особистості чи в оточенні, людина не може одержати будь-яких критеріїв, які допомагають вибрати, що конкретно в особистості (здатності, характер, особистісні риси) чи в оточенні вплинуло на результат.
Ми не можемо вказати конкретної причини, а можемо лише грубо оконтурити, позначити галузь, «де вона лежить».
Проте в реальному спілкуванні ми не зупиняємося звичайно на цьому етапі, а йдемо далі: нам важливі саме конкретні причини, що визначають дії людей.
Визначити їх спробували Джоунс і Девіс у своїй моделі каузальної атрибуції — моделі відповідного висновку «від дій до диспозицій».
Результатом розгляду причин і наслідків за цією схемою була вже не просто локалізація причини в особистості чи в ситуації, а виокремлення якоїсь цілком певної особистісної риси чи диспозиції, чи переваги, що й були підставою для дії.
Основне припущення авторів полягає в тому, що для атрибуції намірів дія може бути інформативною настільки, наскільки вона розглядається у контексті вибору і відбиває вибір однієї з багатьох альтернатив.
Справді, коли ми знаємо, що людина зробила щось єдиним можливим способом, то навряд чи зможемо що-небудь сказати про її особистісні пристрасті — ми не знаємо, як ще вона могла би поводитися, якби вона мала таку можливість. Якщо ж у людини був вибір з кількох варіантів і вона зупинилася на одному з них, то в такому разі можна намагатися зрозуміти підстави вибору, що й будуть причиною вчинку.
У разі такого розуміння проблеми висновок про дії та диспозиції може бути отриманий через оперування такою інформацією: 1) про кількість незагальних (унікальних) ефектів дії; 2) про соціальну бажаність цих ефектів.
Аналіз незагальних ефектів дії приводить до з’ясування її причин, тобто фактично ми говоримо про мотивацію поведінки й мотиви, що визначили той чи інший вчинок.
Однак, за уявленнями Джоунса і Девіса, необхідний ще один крок — з’ясування ступеня соціальної бажаності вчиненої дії.
Справді, якщо вчинок високо бажаний з погляду будь-якої групи, то в такому разі його причиною може бути не якась особливість особистості, а характеристики об’єкта.
Отже, другим важливим чинником, що управляє приписуванням причини зробленої людиною дії, є ступінь її соціальної бажаності. Про значущість цього чинника свідчать численні спостереження, які показують, що для оцінки готовності людини діяти певним чином значну роль відіграє така її поведінка, яка не може бути виправдана («списана») за рахунок соціальної бажаності.
Вплив чинника соціальної бажаності виявляється в багатьох дослідженнях, що розкрили більшу інформативну цінність поведінки, коли «виходять з ролі», порівняно з поведінкою, яка задовольняє вимогам певної соціальної ролі.
Інакше кажучи, якщо людина поводиться так, як «потрібно» (тобто соціально звичним і бажаним способом), то це малоінформативно і її важко якось оцінити, тому їй і ставлять «середні», «ніякі» оцінки. Якщо ж вона поводиться не так, як передбачалося, то це несе значущу інформацію про неї, і оцінки зрушуються до краю, оскільки тепер про неї можна хоч щось сказати. У цьому сенсі, чим менше соціальна бажаність дії, тим упевненіше приписуються причини поведінки — ті диспозиції, які за неї «відповідальні».
Численні дослідження показали, що модель «відповідного висновку» загалом не суперечить реальності, тобто люди у повсякденному житті керуються подібними правилами, коли пояснюють собі вчинки та дії інших.
Однак дана модель має свої обмеження. Відповідно до неї кінцевий висновок пов’язаний з конкретною диспозицією, що лежить «поза» поведінкою. Це веде до того, що якщо дію не можна пояснити особистісними причинами, то пояснення дії з погляду ситуації залишається за рамками моделі, і немає способів знайти причини поведінки.
Ще одним обмеженням моделі є те, що вона призначена для побудови висновку на підставі розгляду інформації тільки про один вчинок людини, тобто не дозволяє використовувати дуже цінну інформацію про те, як ця сама людина поводиться в інших ситуаціях.
Модель каузальної атрибуції, що дозволяє знайти причину і в особистості і в оточенні, при цьому враховуючу інформацію не про одну, а про багато дій людини, запропонував Келлі. У його моделі інформація про вчинок оцінюється за трьома аспектами — погодженості, стабільності і розбіжності.
Погодженість — ступінь унікальності дії з погляду прийнятих у суспільстві норм поведінки. Низька погодженість відбиває унікальність даної поведінки, а висока говорить про те, що дана дія є загальною для більшості людей у даній ситуації.
Стабільність поведінки підкреслює ступінь мінливості в часі реакцій даної людини в подібних ситуаціях. Висока стабільність приписується тоді, коли людина в більшості випадків поводиться так само, низька свідчить про те, що дана дія унікальна для людини в подібних обставинах у часі (тільки сьогодні).
Розбіжність визначає ступінь унікальності даної дії стосовно даного об’єкта. Низька розбіжність припускає, що людина поводиться так само і в інших подібних ситуаціях. Висока розбіжність припускає унікальність сполучення реакції та ситуації.
Схема Келлі «працює» так: різні сполучення високих чи низьких значень чинників визначають віднесення причини вчинку або до особистісних особливостей (особистісна атрибуція), або до особливостей об’єкта (стимульна атрибуція), або до особливостей ситуації (обставинна атрибуція).
Отже, теорії атрибуції прояснюють, яким чином ми розуміємо причини своєї поведінки та поведінки інших людей.
Одяг як невербальний канал передачі інформації
Соціологи знають, що одяг людини — такий самий соціальний сигнал, як і її мовлення, поведінка тощо. Навіть ті, хто запевняє, що «убрання їх зовсім не цікавить» і вдягаються настільки недбало, наскільки це можливо, по суті, таким чином повідомляють про свою роль у суспільстві і про своє ставлення до тієї культури, в якій вони живуть.
Кажуть, що сучасна людина вдягається все більш вільно й «неформально». Але таке твердження оманливе. Насправді колишні умовності звільняють дорогу новим. Джинси на молодій людині сьогодні — така сама умовність як циліндр на її однолітку з попередньої епохи. Сучасному хлопцю може здаватися, що він носить те, що хоче, і що він нарешті позбувся тісних правил костюмного етикету, які колись визначали існування людей у суспільстві. Так, старі правила відкинуто, але їх швидко замінили неписані правила сьогодення.
Щоб зрозуміти ці правила, необхідно пригадати походження одягу. Одяг має три основні функції: забезпечення комфорту, дотримання пристойностей і, так би мовити, «демонстраційна» функція. Забезпечення комфорту — це, звичайно, позасуспільна і позаособистісна функція одягу. Природа змушувала людину захищатися від спеки, холоду тощо.