Реферат: Повстанський рух в Одеській губернії у 1920-23 рр
18 листопада 1921 року 150 українських бійців форсували Дністер за 8 кілометрів на захід від Тирасполя і захопили село Бичок, знищивши прикордонну заставу. Після цього вони рушили на село Паркани. Червона військова частина, яка там розміщувалася, не звернула уваги на стрілянину в Бичку, оскільки була дезорієнтована наказом про проведення на березі Дністра учбових стрільб. Цей наказ було видано командуванням цієї частини і червоноармійці в Парканах продовжували знаходитись в хатах. Більшовицька комісія, що розслідувала справу про напад "банд" на Тираспольський повіт звернула на цей факт особливу увагу, підозрюючи в цьому зраду. Повстанці, за допомогою місцевих селян, що, як свідчить ця ж комісія, просто озброїлись вилами, косами й сокирами, швидко впорались з червоноармійцями. Були захоплені кулемети і ґвинтівки, якими й озброїлись селяни. Після проведення короткого мітингу загін рушив на Тирасполь у кількості вже близько 250 бійців. Повстанці увірвались у Тирасполь і оволоділи західною частиною міста. Слід зазначити, що чекістам через свою аґентуру було відомо про напад за два дні, але превентивні заходи чомусь прийняті не були і червоні довго організовували опір повстанцям. Але червона залога удвічі перевищувала повстанський загін і тому, хоч і з великими втратами, витіснили повстанців з міста. Частина повстанців потрапила в полон, інші відступили і переправились назад у Румунію. Полонених вояків армії УНР відправили в Одесу. З місцевими жителями розправлялись на місці. В Тирасполі було розстріляно 36 осіб, в Парканах - 10 вояків без суду.
Після поразки військ отамана Ю. Тютюнника повстанський рух як в Одеській губернії, так і по всій Україні пішов на спад. На початку 1922 року повстанці активно себе проявляли в Голованевському районі Первомайського повіту. Лише на початку квітня 1922 року повстанська боротьба поновилася на всіх теренах Балтського і Первомайського повітів. Форми боротьби особливо не змінилися. Це, як і раніше, були вбивства радянських партійних працівників, більшовиків, червоноар-мійців, чекістів і членів їх родин, відбиття у продзагонів продовольства і повернення його селянам, ведення антибільшовицької пропаганди тощо.
Крім загону отамана С. Заболотного у 1922 році найбільшу небезпеку для радянської влади становили повстанські загони Левченка, Десятника і Солоненка у Балтському повіті і загони Чорного Ворона та Орлика у Первомайському. Отаман Я. Кощовий загинув у бою з червоними в червні 1921 року. Його бійці приєдналися до інших загонів. Повстанська боротьба активно тривала до серпня 1922 року. Після серпня вона почала спадати. Це було пов'язане зі зміною політики більшовиків стосовно селянства, а саме введення НЕПу та єдиного продовольчого натурподатку, дозвіл вільної реалізації урожаю, скасування загальногромадянського податку і так званих "голодних пайків" - особливих реквізицій на прогодування голодних у Росії. Це послаблення натиску на селянство в економічній сфері більшовики комбінували з жорстоким придушенням будь-якого опору і вільного волевиявлення селянства. Так, наприклад, в селі Познанка Бакшанської волості Балтського повіту селяни вирішили змінити список сільської ради після того, як двоє більшовиків - брати Шевельови, були побиті за крадіжку. Список нових членів представницького органу було подано радянським властям. У відповідь на волевияв громадян за постановою Повітвоєнради при повному зібранні мешканців села були розстріляні чотири "злостных кулака".
Іншого причиною спаду повстанської боротьби була елементарна зневіра в успіх подальших змагань. Особливо на це вплинула поразка штурмових бригад
Ю. Тютюнника восени 1921 року. Досить красномовно про це свідчить сповнена трагізму і відчаю повстанська листівка "Козак-повстанець - селянам" [6].
Врешті-решт у серпні 1922 року чекістам вдалося схопити лідера українського повстанського руху на Одещині С. Заболотного і його найближчих помічників. За допомогою своєї аґентури вони дізналися про місце перебування отамана С. Заболотного. Чекістський загін оточив хату і під загрозою розстрілу заручників з місцевого населення С. Заболотний і його товариші здалися. Це сталося 7 серпня 1922 року. За вироком революційного трибуналу отамана
С. Заболотного було розстріляно. Ще одна славна козацька голова покотилася з кривавої комуністичної плахи.
Захоплення отамана С. Заболотного майже співпало з арештом іншого керівника повстанського руху на півдні України - генерал-хорунжого А. Гулого-Гуленка. Він із-за кордону координував боротьбу повстанських загонів. Через нього отаман С. Заболотний тримав зв'язок з Центральним Українським Повстанським Комітетом /ЦУПК/ генерал-хорунжого Ю. Тютюнника, який знаходився у Польші. Влітку 1922 року А. Гулий-Гуленко нелегально приїхав до Одеси. Коли генерал вийшов на контакт зі старим знайомим, Одеське ГПУ, яке слідкувало за останнім, одразу встановило присутність генерала і заарештувало його. А. Гулого-Гуленка було засуджено до 10 років ув`язнення, і не дивлячись на подання ним самим і родичами касаційних листів, помилувано генерала не було. Подальша його доля не відома. Швидше за все його було розстріляно, або замучено в тюрмі. Але деталіні відомості відсутні…
Після загибелі отамана С. Заболотного його угруповання розпалося на три частини, які стали діяти як окремі загони. Ними командували отамани Роман Бабій, Свищ і Кольсун. Але діяли вони не довго…
Поступово повстанські загони розпадалися або ліквідовувалися червоними. У більшості більшовицьких оперативних зведень відзначалося, що проявів "політичного бандитизму" не помічено.
У річному звіті про діяльність Одеської губернської міліції за 1923 рік було повідомлено про ліквідацію останньої "політичної банди". 27 лютого 1923 року міліція заарештувала отамана Гулька і дев'ятьох його товаришів по зброї…
ЛІТЕРАТУРА:
2. ДАОО.- Ф.3.- Оп.1.- Спр.210.- Л.15.
4. ДАОО.- Ф.3.- Оп.1.- Спр.210.- Л.8.
5. Коваль Р. Отамани гайдамацького краю.- Київ, 1999.
6. ДАОО.- Ф.3.- Оп.1.- Спр.210.- Л.15.