Зміст

1. Чим відрізняються між собою теоретична, прикладна та практична психологія

2. Який взаємозв’язок існує між психологічною та життєвою проблемами особистості (групи)

3. У чому полягає просвітницька та профілактична робота практичного психолога

4. На яких основних принципах має відбуватися професійна діяльність практичного психолога

5. Які основні завдання практичної психології в системі освіти та в соціальних службах для молоді

Список використаних джерел

1. Чим відрізняються між собою теоретична, прикладна та практична психологія

Поглиблення і розвиток самої психологічної теорії в останні роки висунули питання про необхідність дослідження на теоретично-методологічному рівні категоріального апарату практичної психології, визначення її специфіки з-поміж різних форм і видів професійної діяльності.

Таким чином, і діяльність практичних соціально-психологічних служб, і новітні теоретичні здобутки ставлять на порядок денний одну проблему — проблему дослідження основних системотворчих засад практичної психології, визначення її специфіки та зв'язку з академічною (науковою) психологією.

Якщо здійснювати розрізнення психології на наукову і практичну, виходячи при цьому з протиставлення науки і практики, то виникає необхідність характеристики предмету і методології практичної психології у порівнянні з предметом і методологією психології наукової, а також так званої побутової психології. Це питання потребує свого вирішення у першу чергу.

Стосовно змісту самих понять "наукова" і "практична" психологія важливо наголосити на тому, що сучасна філософська і теоретично-психологічна література визначає психологію як науку, що вивчає певні закономірності та закони виникнення, розвитку та функціонування психіки. Поділ психології на наукову і практичну кладе край розумінню психології лише як науки, обґрунтовує появу таких галузей людської активності, як психореабілітація, психокорекція, психотерапія, психогігієна та ін., які у старому розумінні не були видами (напрямами) науки[3,с.98].

Практична психологія є специфічним видом людської духовної практики, основним змістом якої виступає застосування психологічних механізмів впливу для корекції активності та розвитку людей у контексті їхніх життєвих обставин та життєвого шляху, котрі інтерпретуються як неповторні обставини та неповторна суб'єктність, індивідуальність.

Психологія наукова (або наука психологія) вже за своїм визначенням аналітична. Й предметна галузь — це психічні явища, закони функціонування й розвитку психіки, риси особистості, психічні якості суб'єкта та ін., тобто окремі елементи певної цілісної системи, у даному випадку психіки. Цей вид психології, як і будь-яка інша наука, розкладає свій об'єкт на складові, вивчає зв'язки між ними, а затим намагається відтворити цілісну структуру об'єкта, при тому структуру, що функціонує.

Для прикладу можна взяти класичну схему психологічного дослідження. У загальних рисах вона така: теоретичний аналіз, вирізнення і постановка проблеми дослідження, операціоналізація понять; визначення дослідницької методики (або методів здобуття необхідної інформації); проведення констатуючих експериментів, обробка і аналіз даних; встановлення закономірності (науковий факт); проведення формуючого експерименту, тобто моделювання у реальному просторі й часі виявлених закономірностей; аналіз результатів та опис досліджуваного явища.

Як бачимо, головна мета дослідження — це відтворення (або моделювання) певного явища, закономірності, елементу системи. Навіть у тому випадку, коли дослідник ставить за мету формування, то, по-перше, мова йде не про формування людини в цілому, а про формування конкретної риси або якості; по-друге, мається на увазі не формування якоїсь риси у конкретної людини, а методика формування такої риси у певної категорії людей. Тут бачимо найхарактернішу ознаку наукової психологи — аналітично-статистичний підхід до свого об'єкта — людини[1,с.109].

Ще одне важливе питання — методичний апарат наукової психології. Загалом його складають унікальні дослідницькі процедури, мало придатні до масового використання. Якщо розглянути історію створення переважної більшості психологічних методик, то стає зрозумілим, що їх розробка велася з метою дослідження конкретної проблеми у рамках і на ґрунті певної методології. За своїм змістом — це психодіагностичні методики, результатом застосування яких є статистична інформація про якесь психічне явище. Деякі з методик піднімаються на рівень типологізації. Тобто вони відпрацьовані настільки ("стандартизація методики"), що дають змогу побудувати або вже мають розроблену типологію результатів, а отже й типологію людей за конкретним досліджуваним параметром. Для наукової психології цього цілком достатньо, адже її головна мета — встановити факт, віднайти закономірність. Недарма в усіх підручниках, коли мова йде про методи, останні зводяться до спостереження та експерименту, чого досить для встановлення і перевірки факту.

Важливо зазначити, що у багатьох дослідженнях розробка психодіагностичних методик (або їх комплексу), по-перше, складає окрему задачу роботи, а по-друге, не ставить за мету їх широке використання у практичній роботі. До речі, можна помітити, що найбільшого поширення серед практикуючих психологів набули саме ті психодіагностичні засоби, які свого часу були максимально орієнтовані на повсюдне застосування, а отже й відповідають певним умовам: широка, часто кроскультурна стандартизація; практичність у використанні; наявність критеріїв для інтерпретації даних та їх типологізація; можливість швидкого збору, обробки і аналізу даних та ін.[6,с.74].

Якщо порівнювати предметну царину практичної та побутової психології з науковою, то відразу ж можна помітити розбіжність. По-перше, виявляється синтетичний характер психології побутової, а по-друге, структурно-синтетичний характер практичної психології. Для першої людина (не декларативно, а фактично) є унікальна цілісність, неповторна й неподільна по своїй суті. Побутова психологія розглядає свій об'єкт в його індивідуальній цілісності, причому не статистичне, а як конкретного індивіда, реальну живу людину. Такий підхід до об'єкта можна назвати синтетичним.

Структурно-синтетичний характер психології практичної виявляється у тому, що вона, здійснюючи в цілому синтетичний підхід до особистості, спирається на певні уявлення про структуру і природу свого об'єкта, які напрацьовані у науковій психології. У даному випадку вже правомірно визначати предмет практичної психології. Він може визначатись як зміст і напрями розвитку і сфери активності суб'єкта, його системні якості та властивості. На цьому рівні вже може ставитись завдання вивчення або корекції окремих рис, властивостей, у тому числі психічних, тощо.

В українській науковій психології (О. Ткаченко) розроблена й обґрунтована система принципів, яка в цілому може бути використана за умови її доопрацювання з урахуванням специфіки практичної психології. Названу систему складають принципи детермінізму, відображення, розвитку. У подальшому можливе уточнення номенклатури і змісту окремих принципів, оскільки вони не можуть застосовуватись у практичній психології без ґрунтовної ревізії[4,с.44].

Таким чином, проблема визначення теоретичних засад розвитку практичної психології та її співвідношення з науковою та побутовою набуває в наш час особливої ваги. Українська психологія має іншу, відмінну від західної, історію розвитку. Тут через різні причини не склалися великі школи, в яких певна проблематика і досліджується, і впроваджується у практику: психоаналіз, когнітивна психологія і т. ін. Разом із тим вітчизняна наукова психологія має значні теоретичні надбання (Л. Виготський, В.Затонський, Г. Костюк, О. Леонтьєв, С. Рубінштейн, Г. Челпанов та ін.), які можуть бути використані у пошуку теоретично-методологічних засад, організаційних форм і напрямів розвитку психології практичної.

2. Який взаємозв’язок існує між психологічною та життєвою проблемами особистості (групи)

Соціальний статус є інтегральним показником положення соціальної групи та її представників у суспільстві, в системі соціальної ієрархії та суспільних відносин, яке характеризує систему прав, привілеїв і обов’язків, котрі має його носій (Б.Г.Ананьєв, Є.А.Ануфрієв, Р.Лінтон, С.Н.Тимашов, Т.Хоуменс, Т.Шибутані ін.). Основними його складовими є авторитет та престиж особистості. Будучи початково зовнішнім явищем по відношенню до особистості, соціальний статус заломлюється через систему її внутрішніх умов, інтеріоризується в її структурі (Б.Г.Ананьєв, Б.І.Додонов, В.С.Мерлін, Л.Е.Орбан-Лембрик ін.).

Особистість не є пасивним носієм статусу, у процесі його відображення у неї виникає соціальна позиція, що характеризує суб’єктний, діючий бік положення особистості в системі суспільних відносин (К.О.Абульханова-Славська, Б.Г.Ананьєв, Л.І.Божович, Б.Ф.Ломов, В.М.Мясищев, Б.Д.Паригін, Д.І.Фельдштейн ін.). Свій динамічний прояв "соціальний статус" має у феномені "соціальної ролі", яка розглядається як спосіб поведінки особистості, зумовлений її статусним положенням (І.С.Кон, Д.О.Леонтьєв, Р.Лінтон, Р.К.Мертон, Дж.Мід, Т.Парсонс, А.Р.Радкліф-Браун ін.)[5,с.36].

Психологічний аналіз певного соціального статусу передбачає розкриття таких його характеристик як:

- особливості способу життя його носіїв (Б.Г.Ананьєв, О.Г.Асмолов, Б.Ф.Ломов, С.Л.Рубінштейн): коло діяльностей, коло спілкування та матеріальні умови їх реалізації;

- обсяг і зміст прав, привілеїв та обов’язків носіїв статусу;

- ступінь авторитетності та престижності статусного положення, які й визначаються способом життя його носіїв, сукупністю наданих їм прав та обов’язків і оцінкою їх з боку суспільства.

Відповідно до психологічного ракурсу розгляду проблеми процес становлення соціального статус передбачає два взаємопов’язаних процеси: по-перше, "задавання" соціального статусу особистості з боку суспільства; по-друге, суб’єктивне відображення даного статусу особистістю, його інтеріоризація та реалізація статусу у поведінці, тобто, екстеріоризація.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--