Реферат: Права й обов’язки державної служби зайнятості України як основа адміністративної правосуб’єктності

- розробляти і вносити на розгляд місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування;

- направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки, а інвалідів, крім того, - відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у них кваліфікації і знань та з урахуванням їх побажань;

- направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;

- укладати за дорученням підприємств, установ і організацій всіх форм власності договори з громадянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також подавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та праці за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;

- розпоряджатися в установленому законодавством порядку коштами Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;

- оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлювати їм на період навчання матеріальної допомоги у розмірах, передбачених законодавством України про зайнятість населення;

- в установленому законодавством порядку подавати громадянам допомогу по безробіттю та матеріальну допомогу по безробіттю, припиняти і відкладати їх виплати;

- компенсувати до 50 процентів витрат підприємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування;

- укладати договори з професійно-технічними, іншими навчальними закладами, зокрема вузами, на професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку громадян, які зареєстровані у службі зайнятості і потребують одержання нової професії (спеціальності) або підвищення кваліфікації, та оплачувати вартість їх професійного навчання, підвищення кваліфікації та перенавчання;

- створювати додатково у разі необхідності за погодженням з Мінпраці підприємства, установи та організації державної служби зайнятості .

Юридичні обов’язки у правовідносинах пасивного типу знаходяться усередині правового зв’язку і мають значення захисту, тоді як суб’єктивне право на активні дії, виходить за межі правового зв’язку. Юридичний обов’язок може бути: а) обов’язком активної поведінки; б) обов’язком пасивної поведінки (утримання від дій); в) обов’язком зазнавати заходів державно-примусового впливу (санкцій) [6].

Адміністративні юридичні обов'язки — це закріплена нормами адміністративного права міра необхідної, найбільш розумної і доцільної поведінки суб'єкта, спрямована на задоволення інтересів носія адміністративного суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності:

а) здійснення певних дій;

б) утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб;

в) вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших осіб;

г) нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою адміністративного права необхідних варіантів поведінки [3].

Юридичний обов'язок установлюється як в інтересах уповноваженого, так і в інтересах держави в цілому, так як держава - гарант їхнього здійснення.

Більшість правовідносин по своїй юридичній природі такі, що кожний з їхніх учасників одночасно має право і несе обов'язки, де сторони взаємно уповноважені і правозобов‘язані, їхні права й обов'язки забезпечуються і реалізуються друг через друга.

При цьому варто зауважити, що в спеціальній літературі структура юридичного обов'язку довгий час не розкривалася - увага концентрувалася головним чином на структурі суб'єктивного права. Однак, як зазначено вище, суб'єктивне право і юридичний обов'язок - це парні і рівноелементні категорії, що у рамках конкретних правовідносин строго відповідають один одному [7].

Статтею 1 Конвенції про організацію служби зайнятості № 88 [9], передбачено, що основним обов'язком служби зайнятості є забезпечення, якщо треба, у співробітництві з іншими заінтересованими громадськими та приватними установами, найкращої можливої організації ринку зайнятості як невід'ємної частини національної програми досягнення й підтримки повної зайнятості, розвитку і використання продуктивних сил.

В чинній редакції Закону України «Про зайнятість населення» [1] стаття 19 має назву: «Обов'язки і права державної служби зайнятості», однак в частині першій, згаданої статті перелічені основні завдання та функції ДСЗУ, які ми розглянули в попередньому параграфі, а частина друга чітко визначає права ДСЗУ. Отже обсяг обов’язків ДСЗУ законодавством не визначено, і тому потребує допрацювання. Крім того, в Положенні про Державну службу зайнятості, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 [3] пунктом 2 визначені основні завдання служби зайнятості, які конкретизовно у пункті 4 даного Положення, де зазначено: «Державна служба зайнятості відповідно до покладених на неї завдань...».

Проектом Закону України «Про зайнятість населення» [4] взагалі не передбачено визначення прав та обов’язків ДСЗУ. У ст. 20 проекту Закону України «Про зайнятість» визначені завдання та функції державної служби зайнятості, і лише п.9 ч. 2 ст. 20 передбачено, що: «На державну службу зайнятості можуть покладатися інші обов’язки, встановлені законодавством».

Оскільки основним напрямком діяльності ДСЗУ є надання соціальних послуг, то на неї розповсюджується дія ст. 11 Закону України «Про соціальні послуги» вiд 19.06.2003 № 966-IV, в якій визначені основні права і обов’язки осіб, що надають соціальні послуги [8], а саме:

- сумлінно надавати соціальні послуги особам, які перебувають у складній життєвій ситуації;

- керуватися у своїй діяльності основними принципами надання соціальних послуг;

- поважати гідність громадян; не допускати негуманних і дискримінаційних дій щодо громадян, які одержують соціальні послуги;

- надавати особам, які обслуговуються, повну інформацію про зміст і види соціальних послуг;

- зберігати в таємниці інформацію, отриману в процесі виконання своїх обов'язків, а також ту інформацію, яка може бути викоритана проти особи, що обслуговується.