Реферат: Права і свободи в теорії конституціоналізму Принципи конституційного статусу особи

Теоретичне обгрунтування природи прав і свобод особи тією чи іншою мірою пов'язане із змістом практично всіх політико-правових ідей загального характеру. Однак існують такі ідеї, головним призначенням яких є тлумачення саме феномена прав і свобод.

До цих ідей насамперед належить теорія природного права, а точніше — концепція прав людини і громадянина, що є однією з складо­вих цієї теорії. Теорія природного права активно використовувалася но­вими соціальними силами у період революцій XVII—XVIII ст.ст. у їхній боротьбі за політичну владу. За цією теорією, люди природно є носіями незалежних від влади прав, що існують поза волею держави, але держа­ва повинна додержуватись і захищати їх. Для цього природні права і сво­боди закріплюються в законодавстві.

До природно-правових поглядів минулого звертаються сучасні вчені, відповідним чином інтерпретуючи їх. Нерідко навіть пишуть про відродження школи природного права. Ідеї згаданої теорії використову­ють також зарубіжні конституціоналісти. Деякі з них вважають, що над правом у цілому є норми, які існують об'єктивно, незалежно від чиєїсь волі. Ці норми виводять або прямо пов'язують із сутністю природних прав людини. Інакше кажучи, природні права ставляться над позитивним правом і розглядаються як критерій оцінки його змісту. Така теоретична конструкція не завжди узгоджується з практикою. Проте загальний зміст теорії природного права не можна сприймати негативно. Відповідні ідеї мають демократичне звучання, а реалізація їх охоплює різні аспекти суспільного і державно-політичного життя.

Визначаючи зміст концепції прав людини і громадянина, необхідно вказати, що вона відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і державу. Як зазначалося, природні права належать особі без­посередньо. Роль держави при цьому зводиться до забезпечення умов для їх реалізації. Нерідко сукупність природних прав позначається терміном «права людини». До цих прав звичайно відносять різні права і свободи осо­би, пов'язані з її існуванням та діяльністю як абстрактного індивіда. На відміну від таких прав і свобод, «права громадянина» визначаються і вста­новлюються державою. Головне їх призначення — забезпечити участь осо­би в державно-політичному житті шляхом надання їй відповідних юридич­них можливостей. Цим особа як суб'єкт конституційних правовідносин, по суті, ставиться в певну залежність від держави.

У зв'язку з цим не можна не звернути увагу на протиріччя у змісті прийнятої в зарубіжному конституціоналізмі тези про принципову рівність між особою і державою як суб'єктами конституційного права або навіть про зверхність першої щодо другої. Зверхність особи щодо держа­ви насамперед пояснюється тим, що основні закони зорієнтовані на існу­вання чіткої межі між суспільною і приватною сферами, а встановлені в їхніх нормах заборони і дозволи стосуються лише держави та її органів.

Ця безумовно демократична формула далеко не завжди знаходить підтвердження в державно-політичному житті. Слід зважити й на те, що дер­жава та її органи мають специфічні, притаманні тільки їм владні права (пов­новаження). У рамках правовідносин, пов'язаних із здійсненням таких пов­новажень, держава об'єктивно виступає як вихідний суб'єкт. Про це свідчить і наявність певних захисних прав особи: право на судовий або адміністратив­ний захист від неправомірних дій державних органів, на відшкодування збитків, завданих такими діями, тощо. Ці права, за умов існування ефектив­них механізмів реалізації, мають велике значення і є важливим елементом правового статусу особи.

Самі ж права людини і громадянина в конституційній теорії і прак­тиці нерідко ототожнюються відповідно з особистими і політичними права­ми. Існують також інші визначення прав і свобод, зовні не узгоджені зі змістом концепції прав людини і громадянина. Зокрема, у теорії серед політичних прав виділяють ті, що пов'язані з участю особи в процесі фор­мування та здійснення державної влади, і називають такі права власне політичними. Говорять також про індивідуальні та публічні (соціальні) права, як визначення особистих прав використовують поняття «грома­дянські права» тощо.

Дуалізм особистих та політичних прав і свобод як прав людини і громадянина має певне загальнополітичне і конституційне значення. На основі аналізу розмежування цих прав і свобод та з урахуванням практи­ки їх реалізації можна зробити висновки щодо характеру співвідношення суспільства і держави у конкретній країні, природи існуючого тут політич­ного режиму.

У багатьох конституціях відмінність між правами людини і громадя­нина відбивається у формулюваннях відповідних статей. Коли йдеться про права людини, звичайно використовуються визначення «кожний», «ніхто», «усі» або «визнається право», «гарантується свобода» та подібні словосполу­чення абстрактного, безособового характеру. Що ж до прав громадянина, то вони, як правило, адресовані саме громадянам: «громадянин (громадяни) може» тощо. Іноді права громадянина формулюються як права народу (Японія) або як права осіб певної національної (етнічної) належності (Іспанія, ФРН). Однак і тут наявність їх прямо пов'язується зі станом гро­мадянства. Співвідношення між відповідним чином сформульованими пра­вами людини і правами громадянина в основних законах різних держав не­однакові, що відображає різні підходи в конституційній теорії та практиці.

З теоретичним обгрунтуванням природи прав і свобод особи тісно пов'язана також ідея правової держави. Сучасна теорія правової держави ви­пливає з концепції видатного німецького філософа XVIII ст. Іммануїла Кан­та. Сфера свободи індивіда становила першооснову концепції І. Канта. На його думку, індивід може робити все, що не заборонено законом, і така по­ведінка буде правомірною. Держава може втручатися лише у випадках, ко­ли особа порушує вимоги права. Особу, за І. Кантом, не можна розглядати як засіб досягнення будь-яких благ чи навіть так званих спільних інтересів. Держава — це об'єднання великої кількості людей, підпорядковане праву. Останнє ж має грунтуватися на людському розумі і свободі.

Вчення про правову державу номінальне вважалося пріоритетним у державно-правовому розвитку Німеччини XIX—XX ст.ст. Сучасна теорія правової держави знайшла своє відображення в конституційномутексті. В загальній формі це зроблено в ст. 20 Основного закону ФРН:

«Законодавство зв'язане конституційним устроєм, виконавча влада і пра­восуддя — законом і правом». Водночас якість вищої цінності визнається за правами, сформульованими в конституції. У ст. 1 Основного закону сказано, що «основні права зобов'язують законодавство, виконавчу владу і правосуддя так само, як і діюче право». Захист прав людини проголо­шується головною функцією правової держави.

Формула «правова держава» має місце в Конституції Іспанії:

«Іспанія — соціальна, правова і демократична держава» (ст. 1). Про право­ву державу йдеться також в основних законах майже усіх держав Цент­ральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишньо­го СРСР. Нерідко вони містять норми, що сприяють більш конкретному тлумаченню самого поняття правової держави. «Права і свободи людини та громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають смисл, зміст і за­стосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям», — записано в ст. 18 Кон­ституції Росії. Подібні за змістом положення можна знайти в основних за­конах Казахстану, Киргизстану, Словенії та деяких інших держав.

За змістом поняття правової держави слід тлумачити інші консти­туційні положення. Зокрема, як зазначено в ст. 10 Конституції Естонії, «встановлені права, свободи і обов'язки не виключають існування інших прав, свобод і обов'язків, що випливають зі смислу Конституції або узгоджу­ються з ним, а також відповідають принципам людської гідності, соціальної і правової держави». Аналогічного характеру положення містять основні за­кони Киргизстану, Росії та Словенії.

Треба додати, що в сучасній юридичній літературі за рубежем розрізняються поняття формально-правової і матеріально-правової держа­ви. Перше позначає державу, в якій управління побудоване на фор­мальній законності, на виконанні вимог права, якими б вони не були, друге — державу, підпорядковану праву, заснованому на імперативних гуманітарних цінностях загального характеру. Згадані цінності не можна не враховувати, оскільки, як вважають прихильники відповідного підхо­ду, це б знищило самий сенс права. Сказане об'єктивно має ключове зна­чення при визначенні критеріїв правової державності.

Своєрідним еквівалентом концепції правової держави є ідея пануван­ня (верховенства) права, поширена в англомовних країнах. Сучасне ро­зуміння цієї ідеї багато в чому зумовлене змістом концепції, сформульова­ної в кінці XIX ст. відомим британським державознавцем А. Дайсі. Він сприймав панування права як його верховенство, протиставлене адміністра­тивній сваволі. Водночас у пануванні права А. Дайсі вбачав рівність перед законом, або рівну підлеглість усіх одним і тим самим законам.

Нині концепція А. Дайсі не втратила своєї привабливості для ба­гатьох авторів. Але їхні оцінки панування права ширші за змістом. У роз­робці своїх концепцій сучасні автори застосовують різні підходи, хоч май­же завжди ідея панування права пов'язується з визнанням існування ши­рокого кола прав і свобод, їх процесуальних гарантій та демократичних принципів судочинства. Послідовники А. Дайсі вважають, що органи ви­конавчої влади повинні не тільки діяти відповідно до вимог права, а й підпорядковуватись йому. Водночас вони вказують на необхідність захис­ту особи від зловживання цих органів своїми повноваженнями.

Важливу роль у з'ясуванні природи прав і свобод особи та її кон­ституційного статусу в цілому відіграють принципи цього статусу. До таких принципів звичайно відносять свободу і рівність. І це не випадко­во: відповідні філософські категорії тісно взаємопов'язані.

Принципи конституційного статусу особи є складовою політико-правової теорії. Вони являють собою певні теоретичні узагальнення, сформульо­вані в процесі осмислення суспільно-політичного розвитку. Проблеми свобо­ди і рівності були присутні в теорії конституціоналізму протягом усього періоду її становлення і розвитку. З іншого боку, принципи конституційно­го статусу особи можна розглядати як важливий елемент його самого. У та­кому випадку вони мають нормативно-правовий характер. З самого початку існування сучасної державності в конституціях у тій чи іншій формі (звичай­но у загальній) фіксують вимогу свободи і рівності особи. Так, Декларація прав людини і громадянина 1789p. починалася словами: «Люди народжу­ються і залишаються вільними та рівними в правах».

Традиційне для зарубіжного конституціоналізму тлумачення свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обме­жень діяльності особи. Але це не означає абсолютної свободи. Держава встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати діяльність кожної осо­би. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Ці ідеї знайшли своє відображення в конституційних текстах. Зокрема, у ст. 2 Ос­новного закону ФРН зафіксовано: «Кожний має право на вільний розвиток своєї особистості, оскільки він не порушує права інших і не йде супроти конституційного порядку чи моралі». Аналогічні або близькі за змістом по­ложення містять конституції багатьох держав.

Іноді свобода розглядається не як загальний принцип, а як одне з конкретних прав особи — право на свободу. Зокрема, такі формулювання можна знайти в конституціях Іспанії та Японії. Це має історичну тра­дицію: декларації прав і свобод, проголошені у XVIII ст., фактично відно­сили до особистих прав і свобод право на життя, свободу, рівність і забез­печення людської гідності.

Звичайно принцип свободи деталізується у проголошених в консти­туціях особистих правах і свободах. Останні тісно пов'язані з поняттям процесуальних гарантій прав і свобод. Деякі автори виділяють процесу­альні гарантії в окрему групу особистих прав — прав обвинуваченого в су­довому процесі. Проте зміст процесуальних гарантій ширший. Він охоп­лює не тільки процедури судочинства, а й попередні процесуальні стадії.

В основних законах багатьох держав встановлюються загальні ви­моги законності проведення затримань, арештів, обшуків та інших про­цесуальних дій. Конституції закріплюють окремі демократичні засади су­дочинства. Іноді тут можна знайти положення про принципи застосуван­ня кримінальних покарань. У найширшому обсязі це відображено в новітніх конституціях Греції, Іспанії, Португалії і Швеції, а також у кон­ституціях 90-х років XX ст. Відповідні конституційні положення несуть на собі відбиток змісту міжнародних документів про права людини.

Ті ж самі питання регламентуються і окремими старими консти­туціями. Наприклад, процесуальні гарантії прав і свобод особи та демокра­тичні засади судочинства у США зафіксовані в Біллі про права 1791p. (перші десять поправок до конституції). У ст. 4 цього акта (четверта по­правка) йдеться про «право народу на охорону особи, житла, паперів і май­на від необгрунтованих обшуків та арештів», а також встановлюються де­які загальні вимоги до змісту відповідних ордерів та умови їх видачі. Принцип, проголошений у ст. 5 Білля про права, називається привілеєм проти самозвинувачення. Згідно з цією статтею, «ніхто не буде примуше­ний свідчити проти самого себе». Нарешті, в ст. 6 сформульоване право на захист у судовому процесі і визначені певні засади судочинства.

Відповідні конституційні положення конкретизуються в законо­давстві та в інших правових джерелах. В англомовних країнах велику роль у визначенні змісту процесуальних гарантій відіграють судові пре­цеденти. Як би там не було, конституційне закріплення процесуальних гарантій надає їм вищого авторитету і політичної значущості.

Значення судового захисту прав і свобод особи передусім зумовле­не характером і змістом прийнятих принципів судочинства, зокрема гласністю судового розгляду, доступністю суду, презумпцією невинності тощо. Конституційне і в цілому юридичне оформлення демократичних принципів судочинства є одним із досягнень суспільно-політичного роз­витку. Однак це не означає, що тут усі проблеми вже вирішені. Наприк­лад, існує проблема суду присяжних, який прийнято розцінювати як на­очне підтвердження демократизму судоустрою і судочинства.

Цікаво простежити сучасну еволюцію суду присяжних у Великобри­танії — батьківщині цього інституту. Участь присяжних у судовомузасіданні традиційно розглядається британською наукою як гарантія забез­печення справедливості правосуддя, проте розвиток законодавства з питань судоустрою і судочинства свідчить про наявність стійкої тенденції до зву­ження компетенції суду присяжних і обмеження реального демократизму в діяльності відповідних судових установ. Так, у 60-і роки XX ст. було скасо­вано принцип одноголосності присяжних у винесенні вердикту. У повоєнні часи кілька разів зменшувалося число безумовних, тобто без зазначення мо­тивів, відведень присяжних захистом. Тим самим сталося звуження обсягу процесуальних гарантій. До того ж в останні десятиліття законодавче роз­ширено кількість складів злочинів, які розглядаються без участі присяж­них. Фактично мінімальна частина кримінальних і цивільних справ розгля­дається у суді присяжних. Усе це, однак, не заперечує той факт, що суд при­сяжних зберігає значний прогресивний потенціал.

Характеризуючи конституційний статус особи, слід також про­аналізувати інший його принцип — принцип рівності, юридичний зміст якого виявляється у визнанні рівності всіх перед законом, в наданні усім громадянам однакових прав і обов'язків. Принцип рівності означає відсутність закріпленої в праві дискримінації з будь-яких ознак.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--