Проголосивши у статті 1 Основного Закону нашу державу суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою, Україна фактично взяла на себе обов’язок реально гарантувати основні ідеї соціально-правової держави. Соціально-правова держава – це реальне втілення ідей і принципів конституціоналізму. Її метою є досягнення загального блага, утвердження соціальної справедливості. Становлення соціально-правової держави в Україні має супроводжуватися загальною гуманізацією суспільних відносин, що зумовлює актуалізацію класичної соціально-політичної і правової тріади “людина – держава – суспільство”.

Соціальні права, як і програмні та керівні принципи Конституції, вимагають їх урахування в державній практиці. Основний Закон не дає визначення поняття соціальної держави. Він залишає за законодавчою та виконавчою владою право наповнити поняття соціальної держави конкретним змістом. Основними ідеями соціальної держави є: умови життя, які не принижують людської гідності; соціальна рівність; надання соціальної допомоги тим, хто її потребує.

Світова практика конституціоналізму свідчить, що переважна більшість країн, проголошуючи себе демократичними, соціальними, правовими державами, декларують насамперед прихильність загальнолюдському, гуманітарному виміру у здійсненні влади, забезпеченню прав і свобод людини і громадянина. Це особливо підкреслюється у період проголошення і утворення незалежності, закріплюється у прийнятих конституціях. У цьому аспекті Україна не є винятком. У статті 3 її Основного Закону закріплено положення, згідно з якими людина, її життя і здоров’я, честь і гідність недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. За конституційними приписами права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності нашої держави.

В системному зв’язку з правами і свободами державні гарантії виступають важливими чинниками утвердження людської гідності. Вони покликані сприяти реалізації конкретних прав і свобод, забезпеченню їх правового захисту. Саме цим здебільшого визначається призначення соціальної держави, котра, як вважає німецький фахівець з конституційного права Х.Ф. Цахер, має бути не просто уособленням влади, а інститутом, що існує для людей, сповідує соціальні цілі, несе відповідальність за функціонування суспільства, створює умови для забезпечення кожному існування, гідного людини.

За таких обставин дотримання прав і свобод людини як один з конституційних принципів юридично пов’язує і позитивно обмежує дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, вимагає від них створювати умови для їх реалізації, утримуватися від рішень та дій, що можуть порушувати права і свободи чи звужувати їх зміст або обсяг. В економічному аспекті діяльність соціальної держави щодо людини базується на соціально орієнтованій економіці, функціонуванні надійної системи соціального захисту, а також пов’язується з наявністю дійових механізмів узгодження інтересів різних соціальних груп.

Знаковим є те, що демократичні держави не лише декларують права і свобод, але й встановлюють на конституційному та законодавчому рівнях правові механізми їх захисту, без яких конкретні права і свободи, зокрема соціальні, можуть залишатися лише гаслами. Одним з таких механізмів є судовий захист. А його різновидом – конституційне правосуддя. Захист прав і свобод людини і громадянина в судовому порядку – одна з найважливіших рис правової системи демократичної держави і стрижнева тенденція її розвитку. Особливість судового механізму полягає втому, що він є всеосяжним. Скажімо, частиною другою статті 124 Конституції України визначено, які юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі.

Визнаючи права і свободи людини невідчужуваними та непорушними, Основний Закон України гарантує недоторканість конституційних прав і свобод, проголошує, що вони не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (статті 21, 22).

Конституційний припис щодо неможливості скасування чи обмеження прав і свобод випливає із загальних засад, за якими людина в правовій державі визначається найвищою соціальною цінністю. Ним також встановлюється конституційна гарантія існування в Україні переліку прав і свобод людини, закріпленого в положеннях Основного Закону держави, узгоджених з нормами міжнародного права.

Захист прав і свобод людини – один із чинників їх утвердження і забезпечення. За приписами статті 55 Основного Закону нашої держави він здійснюється національними засобами правового захисту, а також відповідними міжнародними судовими установами та органами міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

До національних засобів правового захисту прав і свобод людини і громадянина належить, зокрема, судовий захист. Юрисдикція судів, як уже зазначалося, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Більшість спірних питань, пов’язаних із захистом прав і свобод людини і громадянина, вирішуються судами загальної юрисдикції. Що стосується Конституційного Суду України, то він покликаний захистити їх від можливих форм нормативного порушення, які можуть мати місце через недосконалість положень чинник законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Йдеться про нормативні акти, ухвалені як до, так і після набуття чинності Конституції України.

Характерною рисою конституційної юрисдикції в Україні, одним із головних її завдань ми вважаємо захист прав і свобод людини. Це зумовлюється положеннями Конституції України про те, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Такий обов’язок покладається і на Конституційний Суд України як на одну із складових механізму державної влади, єдиний і незалежний орган конституційної юрисдикції в Україні. До того ж права і свободи людини і громадянина є основою конституціоналізму, неодмінними засадами нового конституційного ладу, а їх захист – визначальним чинником приведення в дію правового механізму стримувань і противаг у здійсненні державної влади в Україні. З огляду на ці засадничі фактори Конституційний Суд України при вирішенні питань про конституційність законів, інших правових актів, їх окремих положень, наданні офіційного тлумачення Конституції і законів України зосереджує увагу насамперед на аспектах, які прямо чи опосередковано пов’язані із забезпеченням прав і свобод людини і громадянина або можуть їх обмежити.

Право на життя на відміну від інших прав є визначальним. Це право гарантує недоторканість фізичного існування людини, оскільки життя розглядається як єдине і неподільне благо, яке не підлягає обмежувальній оцінці і не допускає розпорядження ним ззовні. Німецький правознавець Д. Лоренц вважає, що охорона життя людини не має абсолютного пріоритету, оскільки необхідною є продумана підпорядкованість усіх правових благ і законних інтересів, що її стосуються.

Практика діяльності органів конституційної юрисдикції свідчить, що їх роль є найбільш важливою у разі, якщо законодавством держави передбачено право громадянина на безпосереднє звернення до них за захистом своїх суб’єктивних конституційних прав.

В Україні подання до Конституційного Суду таких скарг громадянами законодавством не передбачено. Проте це не означає, що Конституційний Суд України не має можливості захищати права і свободи людини та громадянина. По-перше, перевірка Судом законів, інших правових актів на їх відповідність Конституції України здійснюється серед іншого в контексті додержання положенням цих актів прав і свобод людини і громадянина. Такий підхід випливає з приписів статті 3 Конституції України та із присяги суддів Конституційного Суду України (стаття 17 Закону України “Про Конституційний Суд України”). По-друге, захист прав і свобод людини і громадянина, юридичної особи здійснюється через процедуру офіційного тлумачення Конституції та законів України за зверненнями фізичних та юридичних осіб.

Визначаючи право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, у частині першій статті 49 Конституції України відтворено відповідні загальнолюдські засади, закріплені у статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.).

Складовими права громадян України на охорону здоров’я національне законодавство передбачає: життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я; безпечне для життя і здоров’я довкілля; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря та закладу охорони здоров’я; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь; правовий захист від незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я; відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди тощо (стаття 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я). Такими ж правами користуються в Україні іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на її території, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи законодавством України (стаття 11 зазначених Основ).

Закріпивши у статті 49 право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, Конституція України визначила, що охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, включаючи приватні.

Важливою гарантією здійснення цього права є конституційний припис про те, що держава зобов’язана створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Конституційний суд визнав неконституційними положеннями Постанови Кабінету Міністрів України, якими було затверджено Перелік платних послуг, що надавалися в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти, передбачених розділами І та ІІ цього Переліку. Визнано неконституційним також положення цієї ж Постанови щодо дозволу лікувально- та санаторно-профілактичним закладам приймати від хворих плату за надані їм інші медичні послуги як внесення добровільної компенсації. На практиці це положення використовувалося як підстава для обов’язкової оплати хворих наданої їм медичної допомоги.

Що ж до медичного страхування населення, то його запровадження в Україні є нагальним і невідкладним. Сподіваємося, що новообраний склад Верховної Ради України розв’яже цю проблему шляхом остаточного ухвалення відповідного закону, який пройшов процедуру першого і другого читань. Фінансове забезпечення медичного страхування має здійснюватися за рахунок коштів роботодавців, власних коштів громадян і, звичайно, за рахунок Державного бюджету України та інших надходжень.

Приєднання України до Статуту Ради Європи, ратифікація Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, відповідних протоколів до Конвенції дають можливість громадянину України, іноземцю, особі без громадянства звертатися до Європейського Суду з прав людини за захистом своїх прав і свобод, зокрема соціальних, якщо вони вважають, що відповідні їх права чи сподоби порушені і не були захищені національними засобами правового захисту в Україні.

Окремі автори вважають, що наша держава робить лише перші кроки на шляху соціалізації. При цьому, на їх погляд, спостерігається очевидне викривлення у бік створення формальних передумов, не наповнених реальним змістом. У зв’язку з цим, стверджують вони, соціальність держави України має скоріше декларативний, якщо не декоративний характер.

Справжня соціальна сутність української держава має визначатися на практиці. Наповнення соціалізації держави реальним змістом – справа усіх і кожного: держави, її органів, органів місцевого самоврядування, недержавних структур громадянського суспільства, людини і громадянина.

Право на охорону здоров’я належить до другого покоління прав людини. Реалізація цього права залежить від організаційних, фінансових, правових, координаційних та інших форм діяльності держави. Проте вирішальною складовою при реалізації прав другого покоління є економічна: при потребі в середньому 500 грн. на рік на одного мешканця України фактичне фінансування становить лише 50 грн. Головним показником виконання державою своїх функцій є тривалість життя громадян. Нині в Україні вона становить 68 років для жінок і 63 роки – для чоловіків.

Прагнення подолати механізм соціально-затратної медицини та зробити її соціально-інвестиційною стало затвердження Указом Президента України від 7 грудня 2000 року № 1313 Концепції розвитку охорони здоров’я населення України. Концепції передбачає спрямування реформування економічних засад системи охорони здоров’я на створення прозорих фінансово-економічних механізмів цільового накопичення та адресного використання коштів, необхідних для реалізації в повному обсязі конституційних прав громадян на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Проголошено збереження контролю держави за механізмами забезпечення обсягу та якості медичної допомоги, які поступово збільшуватимуться за рахунок бюджетного фінансування та залучення додаткових джерел фінансування. Джерелами фінансування за Концепцією мають бути кошти державного та місцевих бюджетів, кошти загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування, кошти накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів, благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб, кошти, одержані за надання платних медичних послуг, а також інші джерела, не заборонені законодавством.

Це указ тим більш важливий, що іноді законодавець не встигає за багатогранними життєвими ситуаціями і відносинами, які потребують правового врегулювання. Чинному законодавству щодо захисту соціальних прав громадян України притаманна нестабільність, відсутня чітка термінологія, одній й ті ж поняття визначаються по різному. Типовими недоліками правового регулювання відносин у галузі захисту соціальних прав є: безсистемність, дублювання, прогалини, велика кількість відсильних норм. Все це знижує ефективність правового регулювання, ускладнює правозастосовчу діяльність. З метою зміцнення правових гарантій соціального захисту населення окремі науковці пропонують розробити єдиний кодифікований акт – Кодекс соціального забезпечення України.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1.Конституція України. – К.:, 1996.

2.Касьяненко М. Податкова і пенсійна реформа, страхова медицина // День. - 2002. – 19 березня.

3.Торопчина-Агалакова С. Европейская Конвенция, Европейский Суд: неизвестные стандарты // Юридическая практика. – 2001. – 19 декаб.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--