Реферат: Права націй

Про третє покоління прав людини представники країн, що розвиваються, говорили як про їхній внесок. Звичайно називають такі види прав: право на мир, право на роззброювання, право на здорове навколишнє середовище і право на розвиток. Іноді додають до цього право на комунікацію, маючи на увазі встановлення справедливого, нового інформаційного порядку. Зараз якось про це забули, але для країн, що розвиваються, проблема залишається досить актуальна. До інших прав третього покоління відносять, наприклад, що випливають: принцип вільного розпорядження народом своїми природними ресурсами, право на національну і міжнародну безпеку, право бути вільним від насильства і страху, право на самобутність, право на гідне існування, право на участь у рішенні регіональних і глобальних проблем, право на загальну повагу і т.д., а також такі чудні права, як “право відкидати усі види позик, що підривають національний суверенітет, чи розвиток посилюючих залежність від іноземного чи капіталу посилюючих соціальну нерівність”, “право контролювати діяльність транснаціональних компаній, – й інших іноземних и національних капиталовклачиків, для того щоб не допускати спекулятивного збагачення” и тому подібні. Потім деякі неурядові організації намагалися сюди додати масу других видів прав, наприклад, право змінювати підлога і т.д. Це, безсумнівно, колективні права. Їх часто називають правами чи солідарності правами народів і поєднують із правом народів на самовизначення. Між іншим, у деяких міжнародних документах вони знайшли відображення. Є такий договір, Африканська Хартія прав людини і народів. Там вони зафіксовані. У широкому змісті слова це, звичайно, теж права людини [5, 20].

У значній мірі дана категорія прав людини виявилася нежиттєздатною. Усі ці права, крім, зрозуміло, права на самовизначення, носять скоріш лозунговий характер. Дуже важко встановити їхній чіткий, реальний зміст. Одна справа, наприклад, встановити, що ніхто не може бути затриманий на певний строк без санкції суду, а друга справа проголошувати право на роззброювання.

Біля десяти років тому, у рамках Комісії по правам людини була створена «група п’ятнадцяти» (що складалася з п’ятнадцяти держав), яка займалась розглядом питання про те, як здійснюється право на розвиток. Кілька років вона проробила, гроші витратила, - й робота припиналася, група "вмерла". Разом з нею і деякі документи, у першу чергу, резолюції Генеральної Асамблеї, що розшифровують деякі з цих прав. Наприклад, Декларація про право народів на мир, Декларація про право на розвиток. Показово тут наступне: перелік прав людини не вичерпаний.

Власне кажучи, назвати їх правами людини не можна; людина, звичайно, приймає участь в реалізації цих прав, але не в своєму одиничній якості, не як людина-одиця, а як учасник и член будь якого суспільства. Мова, зрозуміло, йде про нації, народи, їхніх асоціаціях і т.п., іноді говорять і про людство в цілому.

Існує значна кількість міжнародних документів, присвячених правам третього покоління: Азиатсько-Тихоокеанськая декларація людських прав індивідів и народів 1988 року, Декларація загальних обов'язків народів и урядів - країн АСЕ-АН 1983 року, Туніська декларація про права людини и народів 1988 року, Декларація ООН про право на розвиток 1986 року та інші.

Взагалі, юридична природа колективних прав викликає серйозні спори. Права третього покоління до природних прав ніхто не відносить. Отже, вони вторинні, похідні від традиційних прав людини. Така постановка питання невірна; індивідуальні і колективні права створюють єдність и не повинні суперечити один одному.

Є тут одна юридична тонкість: правова невловимість та некоректність всієї конструкції призводить до того, що частіше всього неможливо точно визначить інтерес (або те, що їм проголошується) від права (або того, що їм проголошується). А звідси – результат.

Є один випадок, передбачений міжнародним правом, при настанні якого співвідношення індивідуальних и колективних прав приймає особливий характер. Це – надзвичайний чи воєнний стан, коли під загрозу поставлене життя нації чи народу, але це – виняток. Крім того, навіть в умовах надзвичайного стану багато прав людини не можуть бути обмеженими (наприклад, свобода від катувань, без-людяного чи принизливого гідність покарання).

1.2 Співвідношення індивідуальних та колективних прав людини

Відмінність прав першого і другого поколінь від колективних прав третього покоління заключаться у типі відстоювання цими правами інтересів. По суті справи, права, як першого, так і другого покоління можна розглядати як вираження індивідуальних інтересів — будь те приватні інтереси особи чи право особи приймати участь в житті суспільства (право на свободу асоціацій або релігії, напри-лад). Характерною рисою прав нового, третього покоління є те, що вони захищають визначені інтереси, які не так просто класифікувати з погляду їх цінності для окремих індивідів. Важливість деяких прав третього покоління можна зрозуміти тільки в рамках «їхньої сукупної цінності для всіх членів групи, тому що благами подібного типу всі члени групи можуть користатися тільки спільно».

Одним з таких підходів є існування білля про права в тій чи іншій формі. Однак, хоча необхідність такого забезпеченого правовою санкцією білля про права й загально признана, дискусія по цьому питанню у Великобританії, наприклад, триває вже кілька десятиліть. Приєднання до Європейської конвенції про захист прав людини, зобов'язує Великобританію дотримуватися міжнародних стандартів прав людини, так вважає М. Ташнет, професор права Джорджтаунского університету, автор статті «Суспільство, в якому є білль про права», тим більше, що для цього існує примусовий механізм, як Європейський суд по правам людини. Однак відношення британського суспільства до необхідності існування такого білля про права неоднозначне: є прихильники, але є і супротивники. Прихильники вважають, що було б краще, так сказати, «приручити» міжнародні стандарти прав людини, тобто адаптувати їх к реаліям власного життя. Супротивники ж вважають, що нація з забезпеченим правовою санкцією біллем про права зовсім не обов'язково живе краще, ніж нація, не що не має такого білля. «По визначенню, — відзначає М. Ташнет, — юридично закріплений білль про права затрудняє діяльність законодавчих органів, коли вони намагаються відреагувати на змінену соціально-економічну и політичну ситуацію. І по визначенню реалізацією забезпечених правовою санкцією біллів про права займаються інститути, укомплектовані людьми, з юридичною освітою, чия власна правова культура оказує вплив на спосіб інтерпретації цих прав», що може привнести в законодавчий процес «небажану жорстокість та консерватизм» [6, 26].

Ця проблема досить докладно аналізується в статті Т. Джоунса, викладача права Манчестерского університету, «Фундаментальні права в Австралії і Великобританії», державно-правові системи які, як відомо, ідентичні. Безсумнівною перевагою білля про права є, на думку автора, то, що він установлює параметри фундаментальних прав і свобод, обмежуючи тим самим ступінь втручання в цю сферу держави і законодавчих органів. Не дивно тому, що в його підтримку висловлюються найбільш досвідчені і впливові представники судової влади — як у Великобританії, так і в Австралії, — покликані захищати загальне право з обов'язку служби, — тому що вони краще інших розуміють неадекватність підходу до захисту фундаментальних прав з позиції загального права. Причина цього досить проста, тому що, на думку Т. Джоунса, «є межа можливостей навіть для самого прогресивного судді в плані використання їм у своїй аргументації міжнародних правових норм. Є межа розвитку загального права і межа можливості інтерпретації законодавства».

І все-таки навряд чи є надійний и однозначний спосіб рішення цієї проблеми. Разом з тим досвід США, що мають юридично закріплений и забезпечений правовою Білль про права, досить показовий. Як відомо, цей досвід, мабуть, самий багатий у світі, і репутація американського Білля про права досить висока. Крім того, на думку М. Ташнета, схожими тут є й правові культури США и Великобританії, засновані на загальному праві. Це дає можливість припусти, що його виконання буде забезпечувати за посередництвом звичайного суду — так само, як і у США, а не через політичний інститут типа Конституційної ради Франції, що представляє собою основну альтернативну модель забезпечення дотримання конституційних прав.

Б. Маклахлин у згаданій раніше статті ілюструє захист конституційних прав на прикладі канадської Хартії прав людини. На її думку, білль про права має серйозні переваги в справі реалізації прав людини в порівнянні з іншими законодавчими формами и процедурами. У Канаді були випробувані різні способи розвитку прав людини, насамперед розробка і прийняття законодавств по правах людини і навіть існування більш десяти років так званого «псевдо конституційного билля про правах». Але особливого прогресу досягти не вдавалося, поки не була прийнята Хартія прав і свобод у 1982 р. Це значним образом змінило ситуацію, тому що удалося досягти рівноваги «між надмірним індивідуалізмом», чи правами особи, які визначаються судом, з одного боку, и «правлінням й волею більшості, виявленими через законодавчі структури», с іншої. Хартія встановлює також рівновагу між «поняттями верховенства закону і гарантованих фундаментальних прав». Канадська модель Хартії відрізняється від американської моделі Білля про права, «де індивідуальні права зводяться в абсолютну форму і протиставляються державі як чомусь далекому». Канадська Хартія, як вважає Б. Маклахлин, являє собою деякий компроміс, розглядаючи індивідуальні права як «дещо додаткове до прав та обов'язків держави». Кожному індивіду гарантується строге дотримання фундаментальних прав людини, але вони «неодмінно обмежуються одне другим і ще більше — суспільним благом». На думку автора статті, основна і найважливіша відмінність канадської Хартії від Білля про права США укладається в створенні механізму поступового досягнення компромісу між індивідуальними правами и інтересами більшості. Подібний компроміс для США навряд чи можливий, тому канадська Хартія виглядає менш радикально и більш гнучкою [7, 117].

Ряд статей у розглянутій книзі зачіпають таку важливу и далеко не нову тему, як рівноправ’я. Присвячені цій темі статті об'єднані в окремий розділ, який називається «Ще раз про рівність». Якщо в статті С.Фредман, викладача Икзетер-коледжа в Оксфорді, «Менш рівні, ніж інші» аналізується проблема жіночої рівноправності, яка аж ніяк не нова, то і проблема прав людини и сексуальної орієнтації. в сфері правових дискусій розглядається теж не вперше. К. Стичин, автор статті «Найважливіші права і спірна ідентичність: Сексуальна орієнтація і рівноправність у канадській юриспруденції», який також є університетським викладачем права, аналізує анти дискримінаційне законодавство з погляду «категоріального мислення и сутнісних концепцій ідентичності». Категоріальне мислення стосовно до цієї проблеми означає, що «індивід повинний просто підтвердити визначену соціальну ідентичність і довести, що дискримінація його як особи породжена ієрархічними відношеннями між домінуючою соціальною ідентичністю та його ідентичністю ».

Без сумніву інтерес представляє стаття Д. Нолана, викладач прав Королівського коледжу (Лондон), «Право на гідне до себе відношення», в якій автор аналізує практику дискримінації и несправедливого звільнення. Суть цього права укладається в тім, що підставою для ухвалення рішення роботодавця в сфері трудових відносин може служити тільки чи наявність, навпаки, відсутність визначених і необхідних для конкретної ситуації достоїнство. Використання ж інших основ для мотивування рішення про прийняття на роботу, просуванні по чи службі звільненні розцінюється автором як дискримінаційне рішення, що порушує право людини на таке відношення до себе, яке було засновано на достоїнствах, необхідних для виконання даної роботи. Право на гідне до себе відношення широке визнається в усьому світі, відзначає Д. Нолан, і зафіксовано в національних законодавствах багатьох країн, що стосуються рівноправності, незаконної дискримінації і звільнень. Безсумнівна важливість концепції достоїнства полягає в том, що вона може сприяти правовому захисту усіх груп населення, особливо тих, які відносяться до так званих проблемних категоріями и в значній мірі відчувають пристрасне до себе відношення. Обмеживши область розгляду цієї проблеми сферою зайнятості, автор вважає, що цей принцип цілком може бути використаний стосовно і до другим областей, наприклад чи утворення розподілу житла. Інтереси, на підставі яких виводиться то чи інше право, на думку автора, являються достатньо важливими в даному випадку, щоб це право — на гідне до себе відношення — можна було б віднести до числу основних прав людини, тим більше що його реалізація не залежить від економічних умов и рівня розвитку того чи іншої держави[8, 104].

2 ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ПРАВ НАЦІЇ

2.1 Зміст права народів на самовизначення

Право націй на самовизначення, один з основних визнаних світовим співтовариством принципів міжнародного права, що означає створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з ним, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом. Це невід'ємне право націй і народностей є одним з так званих імперативно-основних принципів міжнародного права, закріплених і в ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, по якій ця норма „приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому", відхилення від неї неприпустимо і змінити її можна тільки "наступною нормою загального міжнародного права”. Пріоритет основних принципів міжнародного права над внутрішньодержавним, національним правом загальновизнаний.

Проблема права народів на самовизначення дуже важлива, тому що це стосується не тільки кожного з нас, але і великого числа народів, що аж до сьогоднішнього дня ще не користуються правом на самовизначення.

Що можна сказати з приводу об'єктивного змісту права народів і націй на самовизначення? Насамперед, треба підкреслити, що ми чітко розрізняємо населення, що проживає на визначеній території, і, як ми звикли говорити, титульну націю. У багатьох випадках титульна нація складає меншість, як, наприклад, у Казахстані, де казахів близько 50 %, чи в Абхазії, де абхазів всього 18 %. Отже, треба розрізняти два поняття [9, 93].

Коли ми говоримо про право народів і націй на самовизначення, то повинні мати на увазі, що мова йде про народи, що проживають на даній території. всіх народів. Говорячи про зміст сучасного права народів і націй на самовизначення, я маю на увазі, насамперед, можливості розвитку даної нації і даного народу. Тобто, якщо даний народ користується всіма можливостями для власного розвитку, то питання про самовизначення фактично визначено. Якщо даний народ не користується всіма можливостями для власного розвитку, встає питання про право народів і націй на самовизначення.

Таким чином, при ближчому розгляді права народів і націй на самовизначення — це право на розвиток кожного народу і кожної нації. Тому той факт, що в документах ООН має місце змішання цих понять, надзвичайно сумний і, мабуть, викликаний недостатньою компетентністю тих, хто там засідає.

Проблема самовизначення, як уже говорилося, — це насамперед проблема розвитку, і якщо нація чи народ розвиваються благополучно, ми з вами повинні говорити про те, що вони користуються правом народів на самовизначення поза зв'язком з тим, чи є ця нація незалежної чи народ незалежним чи залежної, тобто, що знаходиться в складі іншої держави.

Проблема складається в тім, щоб кожен представник даного народу, представник, будемо так говорити, населення, що живе на даній території, має можливість висловити свою волю. Інше питання, що потім російськомовне населення виступило проти дискримінаційного закону про громадянство. Це наступний, будемо говорити так, етап розвитку. Але сутність справи укладається в тім, що більшість населення, що брало участь у голосуванні, висловилося за незалежність.

Коли ми говоримо про право націй і народів на самовизначення, то варто мати на увазі, що це право здійснюється в різних формах. У формі федеративного устрою, конфедеративного устрою чи у формі політичної незалежності. Треба сказати, що в правовій літературі — нашій і зарубіжній — з'явилося кілька статей, де говорилося про те, що принцип самовизначення суперечить принципу територіальної цілісності. Нічого подібного — ніякого протиріччя тут немає. Принцип територіальної цілісності як був, так і залишається одним з основних принципів міжнародного права.

Поняття «самовизначення» означає, що кожен народ мирним шляхом може змінити, у тому числі і територіальну цілісність будь-якої держави.

Ще я хотіла б пояснити пріоритет прав особистості перед правами колективу, тобто про те, що з прав індивідуальних - зрозуміло, грамотно сформульованих і цивілізовано дотримуваних - автоматично випливають будь-які колективні права. Справді, якщо кожний має доступ до інформації і можливістю безперешкодного вираження своєї думки, якщо кожний користається правом - нічим, крім розумного закону, не обмеженим - створювати будь-які мирні асоціації, що не порушують прав інших осіб, то звідси просто автоматично випливає право на будь-яку мислиму форму культурної автономії, на будь-який спосіб утворення, прямо випливають усі релігійні, профспілкові і тому подібні права, у тому числі право говорити обраною мовою і право поєднуватися по національній ознаці, якщо це питання є особливо важливим. Я не думаю, що варто розвивати це міркування - адже його логіка зовсім проста.

Однак з цього загального правила є одне виключення, і воно торкається питання про державність. Якщо глянути на нього з погляду права, то ми побачимо, що це взагалі не правове питання, насамперед по тій простій причині, що зовсім не визначено - і принципово не може бути визначено! - суб'єкт права. Тому що як визначити однозначно і строго, хто саме утворить ту спільність людей, що вже може, так сказати, претендувати на державність? Яким критерієм при цьому користатися? [10, 283].