Реферат: Права націй
Питання перше - щодо посилань на історичний контекст, необхідний для постановки проблеми прав людини. Чекання придатне історичному контексту означає, що час для постановки проблем прав людини не прийде взагалі ніколи. І другий, не менш важливий. Я безумовно визнаю право всякого народу на самовизначення і не заперечую того, що це фундаментальне право. Але відповіді на питання так і немає. Який же саме народ має це право. Я згадувала про Дагестан і про одно аульні мови, тобто мови, що існують в одному аулі і більше ніде. Ці аули володіють найважливішою конституційною ознакою нації. Чи мають вони право на самовизначення? Якщо так, то ми можна зайти дуже далеко [11, 113].
Якщо вирішити, що первинними є права людини, то в них розчиняються права націй: право на самовизначення, свою державу, розвиток мови і культури. Якщо ж вирішити, що первинними є права народів, то неминуче прийдемо до визначеної дискримінації.
Треба вважатися з обома цими реальностями, кожна з який має право на існування і розвиток. Вирішуючи питання самовизначення націй і народностей, варто не забувати про права людини. А ратуючи за права людини, потрібно ясно і чітко представляти, що є така реальність, як нації.
Невелике технічне уточнення. Післявоєнні міжнародно-правові документи писалися для країн третього світу, де часто важко зрозуміти, що таке нація. Тому в цих документах терміна "права нації" немає. Там мова йде про право народів на самовизначення, а поняття "права нації" ми тут ввели самі і самі повинні визначити, який зміст у нього вкладаємо.
Якщо дорівняти права нації до прав групи, партії чи навіть колективу, то це теж, що і розмовляти зі співрозмовником на різних мовах. Нація - це зовсім інше. Нація - це історично сформована маса людей, що мають загальну мову, територію. Нація - це російська нація, українська, грузинська і т.д. Право нації на самовизначення - це ж елементарне правове поняття, як можна його ототожнювати з правами колективу.
2.2 Права корінних народів
У результаті розпаду СРСР основна вага рішення проблем міжнаціональних відносин перемістилася в рамки колишніх союзних республік СРСР — нині незалежних держав.
Хоча ці держави як правонаступники колишнього СРСР і, отже, учасники багатьох міжнародних угод по правах людини повинні керуватися засадами і нормами цих міжнародних угод у процесі створення своїх національних законів, ці процеси проходять важко й у багатьох відносинах у явному протиріччі з принципами і нормами сучасного загальновизнаного міжнародного права. Це протиріччя чітко виявляється в законах про громадянство деяких колишніх союзних республік СРСР, на основі яких люди були поділені на різні категорії з різними правами й обов'язками. Одним з “правомірних” основ такого поділу громадян використовується доктрина так називаного “переважного права титульних націй” над іншою частиною “не титульного” населення країни [12, 44].
Поряд з цим у багатьох колишніх союзних республіках намітилася інша, не менш суперечлива тенденція. Багато народів автономних і неавтономних утворень у цих колишніх союзних республіках, посилаючись на своє “корінне” походження на відповідних територіях, претендують на переважне право стосовно іншої частини населення даної території, у тому числі у відношенні представників так званою “титульної нації” цих колишніх союзних республік.
У цих умовах, якщо “корінні” народи автономних утворень розглядають “титульні” нації як колонізаторів і причину всіх їхніх нещасть" то, у свою чергу, “титульні” нації оцінюють політику “корінних” народів як політику сепаратизму і погрозу територіальної цілісності союзних республік колишнього СРСР.
Із самого початку необхідно підкреслити, що поняття “титульна” нація не визначена ні в правовому, ні в доктринальному порядку. Разом з тим воно використовується у відношенні тих націй, назви яких визначили назви колишніх союзних республік СРСР.
Таким чином, зміст поняття “титульна” нація тотожне поняттю &ld