Реферат: Право як спеціальне соціальне явище

Закони - нормативні акти вищого представницького органу влади, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини і мають найвищу юридичну силу що до інших нормативно-правових актів.

Підзаконні закони - це акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до його положень і на його виконання. До їх числа належать:

- укази Президента України;

- постанови Верховної Ради України та її Президії;

- декрети та постанови Кабінету Міністрів України;

- Ради Міністрів Республіки Крим;

- рішення, нормативні ухвали місцевих Рад народних депутатів;

- Інструкції, вказівки та накази керівників міністерств і державних відомств України;

- рішення виконкомів місцевих Рад;

- накази та інструкції адміністрації підприємств, установ та організацій.

Норма права має внутрішню структуру, яка виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, що зв’язані між собою: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза – частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція – частина норми, що містить суб’єктивні права та юридичні обов’язки, тобто само правило поведінки.

Санкція – така частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можіть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).

Диспозиції, гіпотези та санкції за складом поділяються на прості, складні та альтернативні, а за ступенем визначеності змісту – на абсолютно чи відносно визначені.

Типи права

Об’єктивне та суб’єктивне право.

Право - це соціальне явище, що може розглядатись як єдність об'єктивного і суб'єктивного.

Об'єктивним правом вважається тому, що воно, хоча і є соціальним явищем, дано людям як реальний факт об'єктивної дійсності. Загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються і існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта.

Будучи об'єктивним, право матеріалізується в формі одного джерел права. Особа приймає їх зміст як факт, що незалежить від її особистих переживань чи відношення до нього. Вона не замислюється своїм відношенням до норми, а повинна виконувати її. Застосування права до кожного конкретного випадку є його перехід від об'єктивного до суб'єктивного. Таким чином, доки норма права є загальною і поширюється на всі випадки конкретної сфери життєдіяльності - вона є об'єктивною. Основною її вимогою є відповідність соціальним, економічним, політичним та ін. факторам об'єктивної дійсності, що викликали її до життя. Коли ж вона торкається конкретної ситуації і реалізується в поведінці суб'єкта - вона стає суб'єктивною. Відтоді вона повинна відповідати вкладеному змісту, конкретним обставинам випадку та адекватним відображенням змісту в свідомості.

Отже, суб' єктивним право стає в площині співвідношення матеріального буття і суспільної свідомості. Воно є саме таким, оскільки характеризує певні можливості (свободи), що належать суб'єкту як учаснику суспільного життя.

Суб'єктивне право є закріпленою правовими засобами можливістю чинити активні дії самостійно; вимагати активних дій від інших суб'єктів; звертатись до держави за захистом прав.

Суб'єктивний зв'язок являє собою закріплену правом необхідність певної поведінки.

Існує зв'язок між об'єктивним і суб'єктивним в праві.

Суб'єктивне право передбачає необхідність закріпленна в правових нормах держави, що мають об'єктивний характер. А Об'єктивне право знаходить свою реалізацію через права і обов'язки громадян, відбивається в їх свідомості і конкретизується в їх поведінці.

Публічне та приватне право.

Є різні критерії поділу права на публічне і приватне. Так, якщо певне право належить індивідові, як приватній особі, то це сфера приватного права, якщо ці права належать йому, як громадянинові, - публічного права. Критерієм поділу також може бути мета, на досягнення якої скероване право. Якщо право скероване на інтереси окремої особи – приватне право, якщо на меті є задоволення інтересів держави або суспільства вцілому – це сфера публічного права. Отже, норми приватного права стосуються окремих громадян та їхніх інтересів, норми публічного права, насамперед, визначають функціонування самої державної організації і мають на меті задоволення інтересів суспільства.

Природне та позитивне право.

Природне право не є сукупністю норм формального права, а сукупністю моральних і, водночас, правових вимог. Визнавання існування природного права має не тільки теоретичне, але й практичне значення, бо коли є можливим наближення права до ідеї справедливості, то це може статися лише остільки, оскільки над позитивним правом стоїть вище право – моральне, або природне право, яке служить для позитивного права одночасно основою, критерієм й ідеалом.

Під позитивним правом розуміємо всю сукупність чинних правових норм певної держави, а також сукупність норм, які регулюють міждержавні відносини. Сам термін позитивне право означає, по-перше, що це норми (правила), встановлені або санкціоновані певним зовнішнім авторитетом і які виконуються під впливом певного зовнішнього впливу, а не з власної волі чи з моральної свідомості конкретної особи. По-друге, позитивізм права полягає в тому, що його норми реально діють і впливають на поведінку людей, тобто вони здійснюють певний позитивний вплив.

Право як спеціальне соціальне явище