Реферат: Правова охорона Конституції і статус Конституційного Суду України

До останнього часу вважалося, що термін “конституція” походить від латинського слова “constitutio”, що в перекладі означає установа, установлення, устрій.

Проте походження самого терміну “constitutio” ще точно не встановлено, тому існує думка, що він бере початок із звороту “ remrepublikymconstituire” , яким починалися акти римських імператорів. У середньовічній Європі конституціями називали акти, в яких закріплювалися привілеї та вольності феодалів (Велика хартія вольностей 1215 р. в Англії, Великий березневий ордонанс 1358 р. у Франції тощо).

В той же час ні в античному світі, ні в середні віки сучасного поняття конституції не існувало. Не було і таких законів, які можна було б розглядати як юридичну базу чинної нормотворчості, як акти, які б визначали незалежну організацію державної влади, закріплювали гарантії прав і свобод людини.[1]

Крім терміну “конституція” для означення того самого інституту на початкових етапах його становлення застосовувалося й найменування “lesfundamentales” – “Основний Закон”.

Отже, Конституція – це основний закон держави, який регулює суспільні відносини у відповідності із волею і інтересами пануючого класу, що складаються в процесі здійснення основоположних засад організації суспільства та держави.

1.1. Поняття і основні властивості Конституції України.

Конституція (Основний Закон держави або система правових актів) – це нормативно правовий акт, що має юридичні властивості, за допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені, закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади устрою суспільства і держави, визначають суб’єктів влади та механізм її організації й здійснення.[2]

В науці конституційного права при визначенні поняття «конституції», слід враховувати два підходи: західної (європейської) концепції і марксистсько-ленінської.

Західна (європейська) концепція характерна тим, що представники різних філософсько-правових шкіл неоднозначно ставляться до змісту конституції. Так, представники природної школи права під конституцією розуміють суспільний договір, який виражає волю народу.

Нормативіська школа права вважає конституцію вираженням вищої правової норми. Інституціоналісти вважають, що конституція – це статут не лише держави, а й нації.

Зміст Конституції – це сукупність конституційно-правових норм, принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади її взаємовідносини з суспільством, людиною і громадянином. [3]

Розрізняють 2 види змісту Основного Закону:

- суспільний зміст конституції, тобто предмет конституційно-правового регулювання;

- правовий, за основу беруться норми, з яких складається конституція (норми, інститут).

Зміст Конституції виявляється в її формі і являє собою спосіб організації матеріалу, який у ній міститься.

Незважаючи на те, що конституційні норми відображають політику держави, Конституція, перш за все, є правовим актом. Тому важливо визначити її місце і роль в системі національного права України, її юридичну силу та особливості. На всі ці питання може дути відповідь висвітлення юридичних властивостей Конституції як юридичного нормативного правового акта.

Отже, як і все, що є у цьому світі має свої властивості. Конституція теж має такі юридичні властивості.

Однак ці властивості особливі, бо саме вони визначають КУ Основним Законом держави, що виражає у своєму змісті всі сфери суспільного та державного життя.

Насамперед, слід відзначити, що КУ є елементом системи нормативно-правових актів. Її не можна винести за межі чинного права, оскільки вона є його складовою і в той же час – специфічним законодавчим актом.

КУ – це особливий нормативно-правовий акт – Основний Закон Української держави.

За радянського періоду в юридичній науці внаслідок розширення меж правого регулювання за рахунок тільки “державної сфери” був зроблений висновок, що Конституція – це Основний Закон не тільки держави, а й суспільства. Справді Конституція звернута і до суспільства.

КУ – це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі принципу народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою, людиною і громадянином.

Норми КУ сприяють погодженню всього правового розвитку країни, систематизації права. КУ, з одного боку, є свого роду підсумком, вершиною у розвитку законодавчих праць у країні, втіленням досягнень теорії і практики попередніх часів, а з другого – вона є основною для вдосконалення права у майбутньому.

Говорячи про найвищу юридичну силу КУ, в Основному Законі, зазначається, що всі інші нормативні акти державних органів видаються на основі і у відповідності до КУ.

КУ – це безпосередньо чинне право. Конституція, всі її статті набирають чинності після її затвердження, як правило, у повному обсязі без жодних обмежень, але положення КУ реалізується далеко неоднаково.

Дія ряду статей КУ ефективна тільки у єдиному комплексі з іншими нормами, що закріплені в звичайних законах. Ось чому в самій Конституції передбачено закони, без яких дія її статей була б утруднена.

Конституція є базою діючого законодавства. Тому саме вона стимулює подальший розвиток та оновлення законодавства, приведення його у відповідність з КУ.

КУ є юридичним виразом обмеження державної влади, оскільки саме вона визначає межі здійснення повноважень кожної з гілок влади з метою недопущення диктатури.[4]

Властивістю КУ є особливий порядок її прийняття, доповнення і зміни, завдяки чому забезпечується правова охорона самої Конституції.