Реферат: Правові відносини та судочинство в Запорізькій Січі
У 1764 р. козацька рада ухвалює: злодіїв, ватажків злодійських партій, передержувачів і покупців краденого нищити; завести взаємний догляд між козаками; ручитися за винних чи причетних до злодійства забороняли; за кошом визнавали право звільняти несправник курінних отаманів і призначати інших; від кошового відбирали право помилування і тощо2 . М. Слабченко відзначав: «У цих ухвалах маємо відповідно оформлений, не опертий на традицію, новий закон, у писаній формі»3 .
Крім того, кошовий отаман і військова старшина вели вели ділове листування з паланковою старшиною (надсилали накази, розпорядження тощо). А це також своєрідні правові документи виконавчого характеру.
Як зазначалося вище, при вирішенні внутрішніх справ запорожці діяли виключно на підставі своїх «законів». Але у разі необхідності вони могли посилатися і на нормативні акти сусідніх держав. Згадаємо хоча би поземельну боротьбу Запоріжжя зі своїми сусідами в останні роки існування Січі. Апелюючи до російського уряду, Кіш посилався
3 Див .: Эварнидский Д. Сборник материалов для истории запорожских козаков. - Спб., 1888р. - ст. 189-190.
2 Див .: Скальковський А. К истории Запорожья // Киевская старина. 1882р. - Т.3, декабрь. - ст. 528-529.
3 Див .: Слабченко М. Соціально-правова організація ... - ст.291.
не тільки на свідчення старих людей, які знали кордони Запорозьких Вольностей, а й на різноманітні письмові документи (універсали польських королів, українських гетьманів, російських царів), що свідчить про високий рівень правової культури козаків.
Характерною рисою звичаєвого права запорожців була його обрядовість. Різноманітна, змістовна й образна вона надавала звичаєвому праву характер життєвості й публічності; викликала увагу до судового процесу й співучасть у ньому не тільки безпосередньо заінтерисованих осіб, але й громадскості; сприяла збереженню у народній пам’яті звичаєвих норм; засвідчувала правильність вживання звичаїв і підносила правотворчість народу.
Закріплення й поновлення в народній пам’яті звичаєвих норм за допомогою обрядів-символів сприяло тому, що не тільки судді, але й сторони та громада виявляли досконале знання звичаєвого права. А постійне вживання протягом тривалого часу правних звичаєвих норм у формі коротких речень привело до перетворення їх у стислі, змістовні формулювання, в яких зафіксувались головні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості.
На обрядовий характер, мальовничість норм звичаєвого права запорожців вказував м. Слабченко: «В умовах козацької республіки всі найважливіші справи, як воєнні (походи, оборона), так і мирні (мисливство, рибальство, промисли) вирішувалися, як правило, гуртом, групою. Тому індивідуальне сприйняття світу окремим козаком нівелювалося до групового світосприймання. Крім того, козаки кожне явище сприймали як конкретне, не абстрагувалися від нього. На цьому грунтувалася запорозька судова практика. В умовах запорозького життя ту практику пізнавали козацькі маси не з окремих карних предметів чи актів, а з цілої обставини. Шибениці, наприклад, в Січі асоціювали і з знаряддям кари, і з ритуалу проїзду під нею злочинця на власному коні, проводів тощо. Без мальовничості звичай не міг би утриматися ... Мальовничість призводила до того, що в Січі могли розвинутися тільки певні інститути, що відповідали цілому потокові козацького життя, не розкрадали основних його засад»1 .
Джерелами матеріального кримінального і судового права були:
Звичаєве право, яке включало в себе пережитки минулого часу, в тому числі таліон, який проіснував на Україні, в окремих місцях, майже до ХVІІІ століття. Як стверджує А. Кістяковський, в Україні того часу разом з писаними законами, які не залишались мертвою буквою, діяли і звичаї, які в свою чергу видозмінювали, а іноді і заміняли закони.
Це, вказував професор, витікало з Литовського статуту і німецького міського права, прямо рекомендувавшого у випадку необхідності використовувати інші законодавчі пам’ятники і навіть просто користуватись звичаєм.
Міське право, сформульоване у ряді збірників, які в цілому називались Магдебурським правом. У цих збірниках значне місце займали норми, рецепіровані з Саксонського зерцала, муніципального і Хелмського права. В Україні ХVІІ - ХVІІІ століть отримав значне розповсюдження збірник, який називався «Акцесс или порядок канцелярский». У ньому регламентувалась також процедура діяльності судів і встановлювалась градація відповідних мір покарання. У цьому збірнику (а його скорочено називали «Порядок») були сформульовані також норми, у відповідності з якими в практику боротьби з злочинністю вперше в Україні вводились інститути умовного осудження, умовного звільнення і дострокового звільнення від покарання.
3 Див .: Слабченко М. Соціально-правова організація ... - ст.285-286.
По своєму змісту ці збірники нагадують сучасні коментарі законів, але коментувались у них не тільки конкретні законодавчі акти, а встановлена практика діяльності судів, включаючи фрагменти законодавчих актів Литовської, Польської і Російської держави, і навіть преценденти.
Великий історик минулого століття Д. Багалей в роботі «Магдебургское право в Левобережной Малороссии» (1892) писав: «У випадку відсутності якого-небудь законоположення у книгах права Магдебургського або в привілеях, для рішення тієї чи іншої спірної справи запозичають його із цесарського права, а іноді судять по древнім звичаям або по зразку подібної спарви, що служила раніше предметом судового розбору». Про це можна прочитати і в інших дослідників старовини. Звичай діяв поряд з писаним законом, а в Запоріжській Січі, де своїх законів не було, а чужі нерідко ігнорувались, мав переважне значення.
Але Магбургське право регулювало не тільки питання, пов’язані з злочином і покаранням. У збірнику були норми, які стосувались міської самоуправи, громадсько-правової відповідальності, інших питань життя та побуту конкретного міста.
Воно вводилось жалуваною грамотою польських королів для деяких міст Сіверської землі, пізніше Лівобережної України з середини ХІ\/ століття.
Отже, звичаєве право запорожців можна вважати типовим прикладом ранньої стадії формування правових норм. Про це свідчать такі характерні ознаки: широке застосування смертної кари; досить суворі, переважно тілесні, покарання; корпоративність; домінуюча роль «публічного права»; усна форма вираження правових норм (у більшості випадків); консерватизм; обрядовість.
ІІ. Здійснення судочинства в Запорозській Січі.
Хто здійснював судочинство у Запоріжській Січі? До кінця Х\/ІІ століття судова система і організація судового процесу на Січі були порівняно визначеними. Проводилось попереднє слідство, на суді виступали позивач та відповідач, оцінювались добуті докази, а по більш-менш важливим громадянським і більшості кримінальних справ хід судового розгляду заносилось у спеціальну книгу, які являла собою своєрідний протокол і рішення суду по справі. Торкаючись цього питання, один з відомих знавців архівних матеріалів Запоріжської Січі і України Х\/І - Х\/ІІІ ст.ст., автор книжки «Історія нової Січі» А. Скальковський висунув припущення, що більшість громадянських справ того часу вирішувались словесно, а записи в спеціальних книжках робились тільки по кримінальним справам. У якійсь мірі він правий, хоча інший історик, Наріжний, автор ряду робіт про запорожців, говорить, що записи в книгу поміщались і по громадянським справам, які розглядались в коші, де оперували письмовими доказами. Іншими словами, записи в книзі велись в судах більш високого рангу, а, значить, по більш важливим справам. «Дрібниці» вирішувались в усній формі.
1. Суди.
Як і завжди, коли відсутні оригінальні архівні матеріали, виникають логічні домисли. Так було і по ряду питань судової діяльності в Запоріжській Січі. Одним з них було питання судового устрою і порядку: хто судив винних на Україні , в тому числі і на Лівобережній? Відомий дослідник старини Д. Міллер стверджував, що в Україні до 1648 року громадянське населення відповідало за здійснені злочини перед судами земськими, міськими, підкоморськими, тобто перед статутовими судами, які діяли в той час і в інших частинах Речі Посполитої. В якості апеляційної інстанції для цих судів був Люблінський трибунал. Разом з тим у багатьох містах функціонували так звані міщанські суди, а у козаків козацькі. Але А. Лазаревський в рецензії на книжку Д. Міллера «Суди земські, міські і підкоморні в Х\/ІІІ столітті» опротестував цю думку. Він говорить, що для такого категоричного твердження у Д. Міллера не було достатніх підстав. Більше того А. Лазаревський наводить деякі дані, які свідчать про те, що на територію України того часу суд і розправу над громадянськими особами творили не статутові суди, а «намісники» польських вельмож Вишневецьких, Острожських, Конецпольських, Жолкевських... Причому, на підставі знайдених ним архівних матеріалів про ратушні суди Х\/ІІ століття робить висновок, що намісники або старости майже не засідали. Від їх імені зазвичай судочинство велося війтами при участі бургомістрів і райців. Відповідно, на думку А. Лазаревського, в Лівобережній Україні до Б. Хмельницького статутних судів (передбачених відповідним законом) взагалі не було.
Вирішувати спір, не маючи ніяких архівних матеріалів, неможливо. Два ці підходи мають право на існування, але з деякими уточненнями. Аналіз численних матеріалів показує, що судові органи на різних територіях України були різними. Не була одноманітною і їх судова практика: різними були суди в містах і селах, на правому березі Дніпра і в Лівобережній Україні, для громадянських осіб, які проживали на переферії, і в Запоріжській Січі, в мирний час і під час походів...
В місцевостях, освоєних населенням, дійсно були створені і функціонували статутні суди1 . Ці суди створювались органами польської шляхти і діяли у відповідності з існувавшими законами. Але в цей же час функціонували суди Копні, козацькі, сільські, ратушні, сотенні, магістрацькі, полкові, генеральний суд і суд генеральної канцелярії. Здійснювалось таке правосуддя і командуванням частин і підрозділів впритик до кошового атамана.
Кожний з них володів зразковою концепцією і, користуючись статутним або звичаєвим правом, міг карати і милувати злочинців. Копні суди (копа - зібрання громадян населеного пункту) керувались звичаєвим правом. Вони скликались в сільській місцевості по надзвичайному поводу, що порушував нормальну діяльність та життя общини по наполяганню «потерпілого». Якщо скликалась «Горяча копа», тобто термінова, то вона зразу ж призначала слідчих, які мали розкрити злочин, зібрати докази про вину чи невинність. Якщо доказів було недоситньо, то скликалась «велика копа», яка сама розглядала справу. На «велику копу» скликались, як правило, всі хазяї (голови сімей) селянських дворів населеного пункту.
До числа звичаєвих судів і «козацький радний суд».
Виновного визивали на «козацьку раду», яка вислухавши сторони і свідків, приймала рішення по суті. Іноді «козацька рада» давала дозвіл
1 Див .:П. Михайленко. Суды и наказания в Сечи Запорожской // Іменем закону, 1993 р., №34
на проведення «суду божого»: спорячі сторони виходили на відкритий бій бичами або канчуками. Такого роду суд признавався правомочним, хоча в житті зустрічалися рідко.
1.1. Полкові суди.