Реферат: Преса СРСР після війни
Таким чином, один з висновків, до яких підводить нас історія партійно-радянської преси України післясталінського часу, полягає в тому, що компартійна преса, точніше, жорстке керування нею стали одним з чинників загибелі всієї партії, повалення соціалістичного ладу в СРСР, розвалу величезної світової імперії, самоспростування великої ідеї поєднання рівності та свободи.
Між тим керівництво партією намагалося вирішити в ті роки саме стратегічні питання розвитку країни та й всього так званого “табору соціалізму”. ХХІ, а за ним ХХІІ з’їзди КПРС, названі з’їздами будівників комунізму, поставили буквально в порядок денний питання практичної побудови комуністичного суспільства. Замість п’ятирічного був прийнятий семирічній план розвитку країни, і семирічка мала просунути СРСР “семимильними кроками” по цьому шляху. Партія урочисто проголосила, що вже нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі, визначила дату настання “світлого майбуття” - 1980-й рік.
Великий ентузіазм в суспільстві викликало обговорення й прийняття нової програми партії - програми побудови комунізму. Повсюдно в газетах, на радіо висвітлювали й вивчали визначний документ епохи - “Моральний кодекс будівника комунізму”. Велику хвилю послідовників мало заснування бригад комуністичної праці - спадкоємиць стахановського руху. Все це накладалося на реальні досягнення радянської науки і техніки в підкоренні космосу, освоєнні цілинних і перелогових земель та успіхи на численних гігантських новобудовах Сибіру тощо.
Очевидно, що преса брала якнайактивнішу участь у кожній з цих політичних кампаній. Створення в суспільстві атмосфери соціального оптимізму, впевненості у справедливості й непереможності справи побудування комунізму - один з яскравих прикладів високої ефективності партійно-радянської преси. Замість застарілих назв низових газет “Більшовицький штурм”, “Сталінська перемога” тощо прийшли нові: “Комуністичний шлях”, “Шлях до комунізму”, “Будівник комунізму” та подібні. Як і газетярі часів громадянської чи Великої Вітчизняної воєн, журналісти часів “відлиги” в масі своїй щиро вірили в те, що писали, дійсно прагнули додати й свою дещицю до історичних звершень свого народу. Газетні сторінки були сповнені оптимістичними заголовками :”Наші цілі ясні, завдання вирішені - до роботи, товариші!”, “Партія вирішила - народ виконає!”, “Новий блюмінг працює на комунізм!”. Усміхнені, щасливі обличчя “маяків виробництва” обов’язково прикрашали перші полоси газет та обкладинки журналів. Жодного матеріалу щодо труднощів з постачанням хліба в магазини, нічних черг за продовольством годі й шукати на газетних шпальтах того часу: їх там немає.
Однак саме під час “хрущовської відлиги” (приблизно 1956-1964 рр.) зцементована волею Сталіна партійно-державна машина, заснована на енергії масового насильства та підкорення, почала буксувати, що й зафіксувало проведене нами дослідження щодо періодичності висвітлення будівництва житла. Невиконання настанов партії при Хрущові вже не тягло за собою покарання: арешту, тюрми або й розстрілу. Те, що трималося на страхові, не було ефективно замінено на інші соціальні мотивації. Саме тому невдовзі на зміну “відлизі” прийшов неосталінізм брежнєвського типу, або, як жартували тоді дисиденти, час “культу особи без особи”.
Відмова від жахливої спадщини тоталітарного суспільства не була належним чином підготовленою ні партією, ні пресою, ні особисто М. Хрущовим. Його розвінчувальна доповідь на ХХ з’їзді КПРС була несподіваною навіть для членів ЦК. Наступна політика волюнтаристського, тобто фактично тоталітарного керування країною і партією (розподіл обкомів партії на промислові й сільськогосподарські, нав’язування хімізації та вирощування кукурудзи тощо) не були зрозумілі й підтримані суспільством.
Преса, особливо місцева, так само бездумно “била в барабани” на теми хімізації промисловості, витіснення інших сільськогосподарських культур “королевою полів” кукурудзою. Далася взнаки негативна реакція всередині партії на надто сміливі розвінчування її “славного минулого”. Не лишилися без наслідків і конфлікти з інтеліґенцією, в яких перший секретар ЦК зазнав очевидної політичної поразки. Преса взяла активну участь у розкручуванні пропагандистської кампанії надзвичайних розмірів - але це проходило на фоні дедалі важчих продовольчих проблем, розладу й погіршення рівня життя. Пропаганда відірвалася від суспільного життя, історична мрія - від економічного інтересу. А це, згідно з Марксом, неодмінно мало привести до “посоромлення ідеї”.
І все ж шістдесяті роки, без сумніву, похитнули сталінську монолітність компартійної влади. Саме в цей час було закладено в ґрунт зерна, які проросли наприкінці 1980-х. Перебудову розпочинали саме “шістдесятники”, розбуджені першою нестійкою хвилею демократизації радянського суспільства.
Преса тих часів спочатку показує певну розгубленість на фоні звичної рутинної роботи та емоційно піднесених матеріалів щодо швидкого настання комунізму. (Подібна реакція повториться на початку “перебудови”). Журналісти в масі своїй раптом починають розуміти, що писати так, як вони це робили ще вчора, сьогодні вже не обов’язково. А як слід це робити по-новому - ніхто команди не давав. В деяких редакціях розпочинається складний, драматичний пошук шляхів пристосування життя ЗМІ до нового, несподіваного ступеня свободи. Настанов з цих проблем не було, а йти власним шляхом, як правило, не наважувалися: це могло бути розцінене “вгорі” як рух проти лінії партії, з усіма можливими висновками. Так складалася обстановка непевності, з якої дуже багато партійних журналістів бачили вихід назад, у лоно партійного консерватизму та творчого застою.
Отже, особливість і головне протиріччя “хрущовської відлиги” полягає, перш за все, в тому, що не було вірно знайдено межу між необхідною ступінню керованісті суспільства і партії, що звикли бути керованими - і новими рівнями свободи, без якої став неможливим подальший поступ суспільства. По-друге - творчі сили суспільства, в тому числі в журналістиці, не були насправді пробуджені до життя й боротьби. Схоже було на те, що комуністичну свободу реформатори проголосили - але не дозволили. В цьому велика провина компартійного апарату, який не сприйняв і навіть не захотів зрозуміти реформ. А відтак, є в історичній поразці “відлиги” доля відповідальності й преси, яка в масі своїй залишилася на боці консервативних сил як слухняний “гвинтик” у цьому самому апараті.
“Відлига” кінця 1950-х - початку 1960-х років може бути оцінена як генеральна репетиція перебудови 1980-х. Найдраматичнішим є те, що історія її безславного провалу нічому не навчила її політичних спадкоємців, хоч вони вже були на той час комсомольськими секретарями. Останнє політбюро ЦК на чолі з М. Горбачовим також не змогло знайти ту саму межу між керованістю і свободою, і його історичний експеримент на сумісність соціалізму і демократії теж закінчився провалом - однак преса в тих подіях, як буде показано далі, зіграла цілком іншу роль, аніж у хрущовські часи.
(Історія СРСР знає чотири таких експерименти: від жовтня 1917 до квітня 1918 рр. - перші кроки радянської влади, але цей період не зачепив України; 1923-1927 рр. - неп, за ними “відлига” та “перебудова” - як бачимо, перші три закінчувалися відновленням диктатури, аж поки не було повалено саму тоталітарну систему, і зроблено це було у 1989 - 1991 рр. саме з активною, енергійною, можливо навіть вирішальною участю преси).
Головним для розуміння динаміки ролі й значення партійно-радянської преси в період 1956-1964 рр. є те, що вся система управління пресою залишилась незмінною. Не можна було засновувати позапартійні часописи, не кажучи вже про некомуністичні видання. Зв’язаними партійною волею лишалися поліграфічні потужності, запаси паперу. Тодішня свобода, якщо про неї можна казати в тому контексті, не вирвалася з-під партійного контролю, вона ретельно дозувалася у кожному конкретному випадку - а отже, постійно опинялася у конфлікті з власне свободою. Тому в світі преси “відлига” більше зачепила центральні, тобто московські видання, передусім такі, як “Известия”, “Комсомольскую правду”, “Литературную газету”, журнали “Новый мир”, “Москва”, “Нева”, “Наш современник”, “Юность” тощо. Саме там першими журналісти зрозуміли, що писати можна не тільки партійним жаргоном, що у них тепер є право на вільне слово - і навіть на вільну думку (в межах комуністичної ідеї, певна річ), на влучний епітет, на нетривіальний сюжетний ход.
На зміну переможному барабанному бою на сторінки деяких центральних газет прийшла жива особистість з роздумами (колись це було крамольним: які потрібні роздуми, адже вождь і ЦК все вже обдумали і вирішили, а справа маси - виконати намічене!). Більше того, позитивний герой, виявляється, був з сумнівами (ще більш крамольна річ!), з правом на власну точку зору, відмінну від точки зору більшості. Все це було навіть неможливо уявити собі в сталінські часи, ні до війни, ні після неї.
Місцевій пресі ця практика давалася надзвичайно важко: “відлига” не зачепила низові ланки партійного контролю над пресою.
Згодом, на початку 1960-х, протиріччя в партії й суспільстві почали набувати дедалі більш гострих форм. Чим більше свободи давав суспільству Хрущов, тим довшими ставали черги за хлібом в магазинах. Дуже негативне враження на суспільство справив “м’який” голод 1961 року. Все більше виявлялося ознак того, що нова політика не була органічно притаманною соціалістичному суспільству. Оскільки жорсткість, острах, масове насильство були усунуті, - з’явилися нарівні з елементами свободи й відчутні елементи розхлябаності, безгосподарності, безвідповідальності. Створення територіальних раднаргоспів замість звичних обласних влад ще більше децентралізувало управління суспільством, і це не пішло на користь і навіть не було зрозумілим ні суспільством, ні партією. Преса, затиснута в лещата звичного суворого контролю, з цих процесів взагалі була вилучена. Режим роботи редакцій лишався старим, по суті модель преси лишалася тоталітарною. Власне, до реформ у світі ЗМІ ніхто під час “відлиги” і не приступав - а після двох конфліктних зустрічей М. Хрущова з представниками художньої інтеліґенції це стало неможливим.
Тогочасний стиль роботи редакцій добре видно на прикладі “горьковського” досвіду спорудження житла. Зміст його в тому, що за місцем роботи створювався певний колектив забудовників, і вони самі зводили для себе 5-поверхові житлові будинки. При цьому міськвиконком та підприємства, де ці люди працювали, допомагали їм позиками, технікою, матеріалами, пільгами. Однак, хоч люди будували собі житло самі й на власні кошти, - воно у їхню власність не переходило.
Газета “Луганская правда”, оскільки цей досвід було ухвалено вищими партійними інстанціями, береться за його висвітлення. І робить це почасти активно (особливо спочатку), а почасти непослідовно. Включились у роботу по реалізації цієї постанови і інші місцеві газети, але активність їхня через два-три місяці почала різко зменшуватися. Це - приклад так званої “кампанійщини” - коли два-три тижні чи місяці всі газети пишуть щономера про “горьковський метод”, а потім виходить нова постанова ЦК КПРС по іншому методу, про нього пишуть газети наступні два месяца, “горьковский” починає забуватися. Кампанія скінчилася, хоча сам метод дійсно був перспективним і вимагав багатолітньої роботи по його реалізації.
Показово, що з сторінок місцевих газет під час “хрущовської відлиги” майже повністю зникли публікації про заходи, вжиті після критичних виступів преси.
Кінець невдалої демократизації був зовсім недемократичним. Внаслідок таємної змови партійної верхівки в центрі й на місцях М. Хрущов був усунутий з поста першого секретаря ЦК КПРС та інших вищих постів.
ПРЕСА ПЕРІОДУ ЗАСТОЮ
Партію і країну очолив Л. І. Брежнєв. Він відновив посаду генерального секретаря ЦК КПРС та скасував прийняту Хрущовим заборону на суміщення її з посадою голови Верховної ради. Було відмінено ряд особливо непопулярних рішень попереднього керівництва.
Газети майже ніяк не відреагували на зміну керівництва: надрукували портрети й біографії нового вождя, обійшлися кількома публікаціями щодо шкідливості волюнтаризму в партії - та й поготів. Люди якось вже звикли і до змін, і до розвінчань попередньо непогрішимих. За два роки перед викриттям культу особи Сталіна розгромили “антипартійну групу Маленкова-Булганіна”, ще раніше арештували, судили й розстріляли всемогутнього Берія, тепер прийшов час чергової жертви. Щоразу це подавалося як перемога здорових сил у партії, як доказ її могутності та життєздатності. Народ безмолвствував: так - то й так.
Перші роки так званої “епохи застою” були визначені досить динамічними реформами в економіці. Прийняті у 1965-1967 рр. постанови ЦК КПРС, уряду мали на меті впорядкувати хід розпочатих перемін, посилити госпрозрахункові засади виробництва, включити механізми економічного інтересу. Здавалося, ніби реформи, розпочаті наприкінці 1950-х а потім загальмовані, знову відновилися. На сторінки газет повернувся певний оптимізм. Здавалося, відновлюється нормальне життя і партії, і суспільства.
Партія пожвавила роботу по керівництву пресою. У ряді постанов ЦК, що приймалися раз на два роки, піднято фундаментальні проблеми розвитку ЗМІ: “О повышении роли районных газет в коммунистическом воспитании трудящихся” (1968 р.), “Об освещении вопросов социалистического соревнования в печати Литовской ССР”(1973 р.), “О мерах по улучшению подготовки и переподготовки журналистских кадров” (1975 р.), “О руководстве Томского обкома КПСС средствами массовой информации и пропаганды” (1977 р.), а також важлива постанова “О дальнейшем улучшении идеологической, политико-воспитательной работы” (1979) та інші.
Щоразу після виходу постанови в Москві республіканський ЦК приймав власну постанову з цього ж питання, за ним - обкоми і далі вниз по сходах партійної ієрархії, аж до первинних парторганізацій редакцій ЗМІ. Проводилися збори, ухвалювалися рішення, коригувалися плани, в перші два-три місяці вживалися відчутні заходи - але потім все поверталося до рутини, і так до нової постанови. Чим вищим був рівень видання чи телерадіоорганізації, тим кращим був склад професіоналів у редакції - і під тим пильнішим контролем партійних комітетів, Головліту він перебував і тим відчутнішими були зміни після кожної постанови. У “районках” їх відбували за три-чотири номери, та поверталися до надоїв, сівби, зимівлі худоби тощо.
Організаційно світ партійно-радянської преси України лишався незмінним в тому вигляді, як його було створено у 1923-1930 рр. та відновлено у 1943-му: згідно з принципом “один партком - одна газета” переважною більшістю видань лишалися загальнополітичні газети, які відрізнялися тільки особливостями територій, що були ними охоплені. Зрідка, під час поділення областей чи районів, автоматично з’являлися нові видання, як, скажімо, у Попасній Луганської області чи в Алушті в Криму. Подекуди було засновано нові багатотиражні заводські, будівельні, колгоспні чи вузівські газети.
Але приблизно з 1970-1972 р. почався зворотній хід соціального життя.
Зовні це виглядало так: з газет зникли “живі” матеріали про ж