Реферат: Проблема дефіциту бюджету в перехідних країнах
Інші методи належать до неінфляційних, хоча за певних умов і вони можуть спричинити зростання рівня цін. Та й вони мають свої негативні сторони.
Досить небезпечним для економіки є фінансування дефіциту бюжету за допомогою запозичень (внутрішніх і зовнішніх), тобто випуску державних облігацій (далі-ДО). При цьому виникає кілька проблем, на які урядам потрібно звернути увагу.
Перша проблема – проблема погашення державного боргу. Оскільки державі потрібно повертати борг з відсотками, вона повинна знайти джерело майбутніх доходів, яке зможе профінансувати борг. В іншому випадку цей борг буде обтяжувати майбутні покоління. У випадку постійного зростання державного боргу, він може досягти таких, розмірів, що держава буде не в змозі з ним розрахуватись. Тому держава не просто має витрачати гроші на соціальне забезпечення, а вона повинна робити інвестиції, які в майбутньому можуть їй принести прибуток. Тому, якщо річне зростання державного боргу вище за прибутковість від державних капіталовкладень, держава не зможе розрахуватися зі своїми боргами за допомогою прибутків від інвестицій і змушена буде застосовувати інші методи фінансування. Саме така ситуація в перехідних країнах, де дефіцит бюджету з самого початку перевищував рівень державних інвестицій, а процентні ставки за державним боргом перевищують відсотки від таких інвестицій, і це змушує робити повторні позики, щоб розрахуватися з боргами, і існує загроза створення фінансових пірамід.
Друга проблема, це корокткостроковий наслідок державного боргу - ефект витіснення капіталу, що спричиняється внутрішніми запозиченнями держави. Це відбувається тому, що державні цінні папери мають більші відсоткові ставки ніж інші кредити і є менш ризиковими, а також тому, що на оцінку їх ризику потрібно менше зусиль та коштів. Тому значна частина банківських коштів вкладається не в розвиток економіки, а в ДО, і отже, для решти економіки залишається менше кредитних ресурсів. Це призводить, крім можливого спаду вирбництва через недостатню залученість ресурсів, до зменшення пропозиції фінансових коштів і збільшення конкуренції за їх отримання, і отже, збільшення відсоткової ставки в економіці, що знову ж таки нагативно вплине на економічний розвиток в довгостроковому періоді. Тобто боргове фінансування дефіциту бюджету послаблює ефективність стимулювальної бюджетної політики. Також, оскільки банки в країні більшість грошей вкладають в ДО, то існує загроза, що вони стануть менш конкурентноспроможні порівняно з іноземними, оскільки в них зменшується заохочення для покращення своєї кредитної діяльності.
Такої проблеми не мають зовнішні запозичення. Але тут потрібно враховувати ризик зростання держаного боргу, що пов’язаний з девальвацією національної грошової одиниці, що приведе до зростання зовнішнього боргу.
Проте, якщо в країні має місце економічний спад, то збільшення державних витрат стимулюватиме економіку, що може покращити очікування щодо прибутків в еконміці і збільшити інвестиційний попит, що зменшить відсоткову ставку і дещо компенсує таким чином ефект витіснення.
Також, зростання ставки в країні може збільшити зовнішній попит на цінні папери всередині країни, що можливо цю ставку зменшить. Але тут можливий і негативний ефект - збільшення зовнішнього попиту на фінансові активи призводить до збільшення попиту на національну валюту, а отже, збільшує її обмінний курс. А це в свою чергу зменшує конкурентоспроможність підприємств країни, що орієнтовані на експорт а також тих, що конкурують з імпортерами в цю країну, призводить до скорочення на них виробництва, а також до погіршення платіжного балансу країни (хоча це зменшить валютні резерви країни і може призвести до зниження (стабілізації) валютного курсу). З іншого боку, такий варіант зменшить реальний зовнішній борг держави.
Виплати по обслуговуванню державного боргу також впливають на:
- бюджетний дефіцит. Відсоткові виплати по боргу лягають тягарем на бюджет країни, оскільки виплати по боргу ідуть саме з бюджету то збільшення виплат збільшуватиме дефіцит бюджету, що в свою чергу збільшуватиме державний борг, і т.д.
- рівень диференціації суспільства за доходом. Оскільки ДО скуповують переважно юридичні особи та фізичні особи з високим рівнем доходів, то оскільки відсоткові виплати фінансуються за рахунок податків, які сплачує і бідніше населення, то виходить, що держава перерозподіляє гроші від бідніших до багатших.
- платіжний баланс країни, оскільки виплати по зовнішнім зобов’язанням належать до статей імпорту, то ці витрати погіршують платіжний баланс.
- кредитний рейтинг держави. Тобто, якщо в державі швидко зростає тягар відсоткових виплат з бюджету, і невідомо, звідки походитимуть майбутні виплати, то зростає ризик, що держава відмовиться від своїх зобов’язань. За таких умов можливий відтік капіталу з ринку держоблігацій, що може привести до боргової кризи. Це особливо можливе тоді, коли зобов’язання мають короткий термін виплати, коли банківська система є слабкою та коли центральний банк має низький рівень валютних резервів. Такі проблеми мають місце в перехідних країнах, (хоча співвідношеня між відсотковими виплатами і бюджетом тут допускається більше - через очікування піднесення економіки). Прикладом тут може бути фінансова криза в Росії в серпні 1998 року.
У випадках боргової кризи держава, щоб повернути собі довіру, повинна провести реструктуризацію боргу, тобто перегляд умов обслуговування боргу. Найпоширенішим методом реструктуризації є конверсія боргу, що може включати: викуп боргових зобов’язань на вторинному ринку боргів (із знижкою номінальної ціни); капіталізація боргу – обмін на власність (напр. акціонерний капітал); пролонгація терміну дії боргових зобов’язань одночасно із зменшенням відсоткових ставок по ним (саме так вчинили Росія та Україна в 1998 році). Існує широкий спектр реструктуризації боргу для країн-боржників в рамках “Паризького клубу”.
3. Бюджетний дефіцит і перехідні країни.
а) В промислових соціалістичних країнах бюджетне навантаження на економіку було надзвичайно високим, особливо як для країн з відповідним рівнем рoзвитку. І при переході до ринкової економіки такий рівень навантаження призводить до фіскальної кризи, яку можна подолати тільки шляхом зменшення бюджетного навантаження. Такі країни, як Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Естонія, Литва, Латвія, змогли досить вчасно провести відповідні економічні реформи, достатньо швидко зупинивши емісійне фінансування дефіциту бюджету, перейшовши до інших методів фінасування, і поступово знизивши його рівень, знизити темп інфіляції і тим самим стабілізувати доходи в бюджет на відносно високому рівні, близькому до того, що існує в розвинених індустріальних країнах. Їх рівень бюджетного навантаження складає приблизно 45-50% від ВВП.
Інакше розвивались події в більшості країн СНД, а також в Болгарії, Румунії, та Словенії, уряди яких були менш послідовні у проведенні реформ. Тут не вдалося обрати правильну політику на першому етапі реформ, і тому постійне збільшення бюджетного дефіциту внаслідок зменшення податкових поступлень змусив перейти до емісійного, а отже і інфляційного фінансування з відповідними наслідками входження країн в процес гіперінфляції.
Встановлено, що існує зв’язок між накопиченою інфляцією і коефіцієнтом монетизації економіки1 . Наприклад, Вірменія, Грузія та Азербайджан, що пройшли через значну гіперінфляцію, мають дуже низький коефіцієнт монетизації, (менше 10%), а Чехія і Словаччина, що мають найменшу накопичену інфляцію, мають найвищий коефіцієнт монетизації серед перехідних країн (більше 25%). Коефіцієнт монетизації економіки – відношення пропозиції грошей М2 до ВВП країни, визначає можливість внутрішнього фінансування бюджетного дефіциту. Таким чином, інтенсивність постсоціалістичної інфляційної кризи є одним із найважливіших факторів, що визначає можливість фінансового маневру в процесі стабілізації і довгострокові характерестики національної грошової системи в постстабілізаційний період. Країни, що провели швидку і радикальну дезінфляцію, або не проходили через період високої інфляції, мають значну свободу маневру в області бюджетної політики, можуть собі дозволоти більші об’єми внутрішнього фінансування дефіциту бюджету, зберігаючи при цьому високий рівень монетизації економіки. Країни, де період високої інфляції розтягнувся, стикаються з проблемою низького рівня монетизації економіки в постстабілізаційний період. Вони вимушені більш жорстко контролювати фінансування бюджетного дефіциту за допомогою внутрішніх позик та емісії на етапі стабілізації.
Крім того, існує обернена залежність між накопиченою інфляцією і часткою бюджету у ВВП. Наприклад, в Росії, що пройшла через значну і тривалу інфляцію, довелось скорочувати державні витрати до нижчого рівня, ніж у Польщі, що здійснила радикальну дезінфляцію. Так, у 1996 році в Росії і Польщі рівень інфляції був майже на однаковому рівні, але частка державних доходів в Польщі складала біля 45%ВВП, а в Росії - біля 30%ВВП (див. також таблицю 3 на стор. 21). Це сталося тому, що в умовах інфляції державні доходи змешуються у зв’язку із запізненням податкових поступлень і їх знеціненням за цей лаговий період, а також через те, що висока інфляція створює в країні обстановку фінансової безвідповідальності, що і зменшує надходження в бюджет.
Низький коефіцієнт монетизації економіки зумовлює розповсюдження грошових замінників, як бартер, обіг іншої готівкової валюти ($), інших замінників, що служить добрим засобом для відхилення від сплати податків і формування низької “податкової культури”, з якою дуже важко боротись.1
Наприклад, за оцінками, рівень державних зобов’язань в Росії вимагає фінансуванняв об’ємі 40-45% від ВВП, який важко досягнути, оскільки існує верхня межа податкових вилучень. Тобто потрібно скорочувати витратну частину бюджету, інакше завищений рівень зобов’язань, що не покривається поступленнями в бюджет, буде сприяти подальшому скороченню податкових доходів через те, що держава виступатиме в ролі головного несплатника своїх зобов’язань, порушника фінансової і податкової дисципліни, і даватаме приклад іншим1 , а також через те, що заборгованості держави створюють в розширеному масштабі неплатежі, в тому числі і в бюджет.
Досвід Росії показує, що якщо не привести бюджетні зобов’язання у відповідність з реальними доходами, то відбуватиметься подальша ерозія податкової бази і розрив між рівнем зобов’язань і рівнем надходжень в бюджет продовжуватиме зростати. Тобто це є головною перешкодою для збільшення збируваності податків. Так, у 1997 році в Росії, де не приймалося ніяких дій, продовжувалася ерозія податкової бази і скорочувався податковий потік, що збільшувало невиконання бюджетних зобов’язань і збільшило соціальну напруженість в державі - стало очевидно, що потрібно змінювати бюджетну політику. А надіятися на стабілізацію бюджетних надходжень можна лише тоді, коли зобов’язання держави дорівнюють реальним можливостям їх фінансуання. Цю проблему в постсоціалістичних країнах вирішити досить тяжко, бо в більшості з них спостерігається ще й політична криза, а оскільки тут склалася традиція, що найактивнішими виборцями є найбідніші, то уряди в своїй політиці зменшення держзобов’язань не можуть бути послідовними, оскільки це тільки поглибить незадоволення його діями, а отже соціальну i політичну кризу, і цілком імовірно, що уряду доведеться піти у відставку, а новий уряд буде менш послідовний в проведенні такої політики. Тому, саме шляхи вирішення протиріч між зменшеннями соціальних зобов’язань і політичними обмеженнями уряду є основною проблемою економічної політики в постсоціалістичних країнах.
б) Бюджетний дефіцит і криза в Росії.
Одна з особливостей бюджетного процесу в Росії, що негативно вливає на сам бюджет, це надоптимістичність у прогнозуванні бюджетних доходів, внаслідок якої створювався завищений рівень держзобов’язань і країна не мала за останні 6 років реального бюджету, що зумовило значну незбалансованість бюджетної системи, а отже, зріст заборгованості за бюджетом.
При фінансуванні дефіциту бюджету уряд пробував усі 3 види. Найнегативніші наслідки мало емісійне фінансування, що збільшувало темпи інфляції, а отже дестабілізувало економіку.
Внутрішні кредити в короткостроковому періоді були менш інфляційно небезпечними, але в середньостроковому - зменшували національні заощадження і внутрішні інвестиції через витіснення капіталу.
Зовнішні кредити були найменш інфляційно небезпечні в короткостроковому періоді, не знижували національні заощадження в середньострковому, але в довгостроковому зменшували доступні для інвестування фінансові ресурси, погіршували платіжний баланс країни, заповільнювали темпи економічного зростання і наблизили боргову кризу.
Низький коефіцієнт монетизації (16.2%) зумовлював невисокі об’єми внутрішніх фінансових заощаджень, що накладало на величину внутрішнього державного боргу більші фінансові обмеження. Навесні 1998 року короткостроковий внутрішній борг перевищив банківські депозити населення. Тому було вирішено збільшити частку нерезидентів серед утиримувачів ДО. І до серпня 1998 їх частка становила вже 65%. Навесні-влітку виплати по державному боргу складали 10-15% від ВВП. Вони фінансувалися, крім інших джерел, резервами Центробанку, але у серпні ці резерви було практично вичерпано, що крім зменшення спроможності фінансування облігацій, унеможливлювало утримування курсу рубля. В зв’язку із загостренням кризи недовіри почався відтік іноземного капіталу з ринку Росії (вивезено біля $15 млрд.), що унеможливлювало фінансування боргу за рахунок повторних запозичень. Також було поставлено під сумнів отримання кредиту МВФ ($10-15млрд). Все це змусило спoчатку зробити спроби збільшити надходження в бюджет (введення нового податку на продаж, cпроба підвищення контролю за податками), а 17 серпня оголосити дефолт держави по ГКО-ОФЗ (хоча пізніше було прийнято схему реструктуризації боргів), а також девальвацію рубля (що збільшило спроможність розрахуватися по ГКО).
Наслідки були такі: інфляція, інфляційне фінансування державного боргу; обвал російських акцій; банківська криза (ГКО складали 60-90% від активів російських банків) та криза тісно пов’язаного з банківською системою, великого бізнесу; політична криза (відставка уряду); зріст соціальної напруженості. Проте є і позитивні