Реферат: Проблеми архівного будівництва на сучасному етапі
Поряд з державним архівним фондом зміцнювався архівний фонд КПРС. На 1959 р. в УРСР існувало 25 обласних партархівів та Партійний архів Інституту історії партії при ЦК КПУ (згодом – Архів ЦК компартії України, що проіснував до серпня 1991 р.). У 1966 р. система партархівів отримала нормативне оформлення. Секретаріат ЦК КПРС затвердив "Положення про Архівний фонд КПРС", яке закріплювало паралельне існування двох архівних фондів.
У червні 1960 р. архівні установи республіки було передано з системи органів МВС УРСР у відання Архівного управління при Раді Міністрів УРСР. Перепідпорядкування архівів не привело до радикальних змін в архівній галузі. Архівне управління опинилося в могутній структурі партійно-бюрократичного апарату і йому відводилися здебільшого контрольно-наглядові та ідеологічні функції.
У 1960-1970-х роках значна увага приділялася поліпшенню умов зберігання документів, будівництву нових архівосховищ, формуванню документальної бази державних архівів, створенню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній і археографічній роботі архівних установ. Результатом широкої програми будівництва нових і реконструкції існуючих архівних приміщень стало введення в експлуатацію (на 1978 р.) 11 нових і 6 реконструйованих будинків держархівів, у тому числі комплексу споруд центральних державних архівів УРСР у Києві.
Нові підходи спостерігалися у формуванні документальної бази архівів. Вони комплектувалися науково-технічною документацією (1969 р. у Харкові було створено Центральний державний архів науково-технічної документації УРСР), документами особового походження, кінофотодокументами, звукозаписами [4, С.74].
З середини 1950-х років архівні установи УРСР залучалися до міжнародного співробітництва (1956 р. Україна стала членом Міжнародної ради архівів), брали участь у міжнародних конгресах архівістів, конференціях, "круглих столів" архівів (XVI міжнародна конференція відбулася 1975 р. у Києві).
Процеси лібералізації архівів в умовах партійно-бюрократичної системи проходили надто повільно. Широкі кола громадськості домагалися розширення доступу до архівів. Прагнення до змін в архівній системі, її демократизації, яке стало наростати з середини 1980-х років, пов'язане з "горбачовською перебудовою" та усвідомленням архівістами своєї ролі в суспільстві. Саме "знизу" посилювались вимоги докорінних перемін в архівній галузі, приверталась увага до невідкладних потреб архівних установ. З цією метою у березні 1991 р. вперше в історії української архівістики було засновано Спілку архівістів України – незалежну самостійну громадську організацію, яка об'єднала архівістів державних і відомчих архівів, учених, працівників культури та краєзнавців.
Архівне будівництво в радянській Україні, як і в інших союзних республіках, перебувало в кризовому стані. Строга централізація та бюрократизація управління архівною справою, підпорядкування діяльності архівів партійній ідеології, витіснення архівів на периферію суспільного життя, заміна частини висококваліфікованих фахівців-архівістів партійними функціонерами, обмежений доступ до ретроспективної інформації, ізоляція архівів від зарубіжних архівних процесів – такі ознаки, характерні для радянського архівного будівництва, привели до кризової ситуації. Назрівала об'єктивна необхідність вироблення нової стратегії і тактики архівного будівництва на нових демократичних засадах.
архівний будівництво україна
1.2 Розвиток архівної справи в незалежній Україні
Відновлення державної незалежності України (1991 р.) поклало початок новому етапові у розвитку архівної справи, відродженню її національних традицій, демократизації архівної системи.
Падіння тоталітарного режиму, вихід України з Союзу РСР заклали передумови для формування самостійного НАФ. Основою НАФ стала вітчизняна частина ДАФ СРСР. З 1991 р. до складу НАФ надійшло 11 млн. справ колишнього архівного фонду КПРС та близько 2 млн. справ від органів служби безпеки. 27 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України ухвалила передати архіви компартії на державне зберігання. На базі Архіву ЦК КПУ було утворено Центральний державний архів громадських об'єднань. Партархіви структурно влилися до складу обласних держархівів. Так було ліквідовано паралельне існування двох архівних фондів. Відбувся процес інтеграції вітчизняних документальних надбань в НАФ, що отримав законодавче закріплення 24 грудня 1993 р. з прийняттям Верховною Радою України Закону "Про Національний архівний фонд і архівні установи" [1, Ст.81]. Закон визнав НАФ складовою частиною вітчизняної і світової історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, поставив його під охорону держави і зафіксував державні гарантії його зберігання, примноження і використання. З прийняттям цього Закону було закладено основи правової бази розвитку національної архівної системи.
Актуальність розроблення і прийняття юридичних актів, що регулюють правові відносини в архівній галузі, обумовлена новими тенденціями світового архівного будівництва, зокрема процесами децентралізації архівних систем. Демократизація суспільства, перехід до ринкових відносин сприяли розширенню приватного сектора документотворення та документообігу, появі архівів різних форм власності. Архівам деяких відомств-фондоутворювачів надано статус державних. Опрацьовується законодавче обґрунтування проблеми комплектування НАФ документами, які перебувають у приватній або колективній власності, наприклад матеріали про діяльність політичних партій, громадських об'єднань, релігійних конфесій тощо.
До недостатньо розроблених економічних і правових проблем належить захист інформаційних ресурсів держави в умовах комерціалізації архівної справи.
Подальша розбудова системи архівних установ можлива лише на міцній науковій основі. Ще й досі архівна галузь України послуговується частиною науково-методичного потенціалу радянського архівознавства. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 24 грудня 1993 р. про порядок введення в дію Закону "Про Національний архівний фонд і архівні установи" в системі Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України з 1994 р. почав свою діяльність Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства. Наукова робота Інституту спрямована на розроблення кардинальних проблем вітчизняного архівознавства, документознавства, методики архівістики. Проведення теоретичних та науково-прикладних досліджень у галузі архівознавства потребує тісної співпраці архівознавців з юристами, економістами, фахівцями в галузі інформаційних технологій, а також координації дослідницьких програм галузевої, академічної і вузівської науки.
Характерною ознакою сучасності є демократизація та деідеологізація архівної системи, що виявилося у розширенні доступу до архівної інформації, у розсекреченні архівних фондів.
Статус самостійної держави змінив характер міжнародних зв'язків України в архівній сфері. Україна підписала угоди про співпрацю з багатьма державами – колишніми республіками СРСР, Болгарією, Польщею, Румунією, Швецією. На часі угоди з Австрією, Великобританією, Словаччиною, Угорщиною, Чехією. Представника Головархіву України обрано членом Виконавчого комітету МРА, включено до складу Європейської комісії МРА.
Важливою складовою діяльності державної архівної служби впродовж 1991-2001 pp. була організаційна робота, спрямована на зміцнення матеріально-технічної бази державних архівів з метою поліпшення умов і стану збереженості документів НАФ.
Додаткову можливість зміцнювати і поповнювати свою матеріально-технічну базу держархіви отримали завдяки постанові Кабінету Міністрів України від 17 травня 1998 р. "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися державними архівними установами". Кошти, отримані за надання платних послуг, спрямовувалися на придбання сучасних технічних засобів, виконання робіт. Активізувалася робота щодо залучення спонсорської допомоги для вирішення цих питань.
Певним внеском у зміцнення матеріально-технічної бази держархівів стала затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 р. Програма збереження бібліотечних та архівних фондів на 2000-2005 рр.
Мобілізуючий вплив на спрямування зусиль місцевих органів влади, архівістів на подальше зміцнення матеріально-технічної бази мало розпорядження Президента України від 2 вересня 2000 р. "Про невідкладні заходи щодо розвитку архівної справи". У більшості областей були прийняті відповідні розпорядження облдержадміністрацій, якими визначені конкретні шляхи поліпшення діяльності архівних установ.
Однак упродовж усього десятиліття деградація матеріально-технічної бази залишалася однією з найсуттєвіших негативних тенденцій архівної сфери. Ще з радянських часів не вдалося добудувати споруди держархівів Київської, Тернопільської областей та м. Севастополя. У багатьох архівах технологічне обладнання вичерпало ресурс. Повільно вирішувалася проблема повернення релігійним громадам культових споруд, у яких розміщувалися архіви. Дефіцит якісних матеріалів негативно позначився на реставрації та ремонті документів. Фактично припинилося створення страхового фонду. Все це негативно відбивалося на забезпечення збереженості архівних документів.
Вимогою часу стала інформатизація архівної справи в Україні. Формальною точкою відліку на цьому шляху стало рішення колегії Головархіву України про створення автоматизованої інформаційної системи на базі Центрального фондового каталогу (1989). Принципове рішення щодо пофондового рівня представлення інформації про склад і зміст документів Державного архівного фонду як базового в централізованій базі даних, як засвідчила подальша практика, виявилося правильним. Виправданим було й рішення про інформатизацію насамперед масиву даних, що представляли систему державних архівних установ; "поза архівна" частина ДАФ (бібліотеки і музеї) залишалася не охопленою програмою, оскільки централізований облік документальної частини їхніх фондів перебував у зародковому стані. Відсутність спеціалістів, коштів і власне комп'ютерної техніки не дозволили тоді розгорнути роботи в загальнодержавному масштабі [7, С.39].
Серйозним етапом у розробленні теоретико-методологічних засад інформатизації стала Державна програма "Національна архівна інформаційна система" (НАІС) "Архівна та рукописна Україніка" (1991-1996), ініційована групою спеціалістів Національної академії наук України. Вона розроблялася за безпосередньою участю Головархіву, Міністерства культури та інших відомств.
У ході реалізації програми було узагальнено зарубіжний і вітчизняний досвід, підготовлено технічне завдання проекту НАІС, опубліковано основну бібліографію з проблем дескриптивних стандартів, правил архівної каталогізації; проведено апробацію структури даних; розроблено кодикологічну модель і структуру опису східнослов'янської рукописної книги для інформаційної системи. При Головархіві України було створено спеціальний міжвідомчий відділ архівної україніки і НАІС для методичного супроводу і практичної реалізації проекту (1993). Співвиконавці програми і Український науковий інститут Гарвардського університету (США) підписали угоду про розроблення міжнародного проекту "АрхеоБібліоБаза України (АББ)", що передбачав створення зведеної архівно-бібліографічної бази даних інституційного рівня на архівні і рукописні фонди в Україні як першого етапу НАІС.
Його логічним завершенням стало розроблення концепції Археографічного реєстру національної архівної спадщини України (1996) [5, С.166] та Основних положень концепції комп'ютеризації архівної справи в Україні (1996-1998) [6, С.11]. Останні фактично склали методологічний фундамент для подальших розробок.
Наступний етап в історії інформатизації (1995-1998) пов'язаний зі спробою практичної реалізації досвіду створення НАІС у галузевому інституті архівної справи і документознавства. Спеціальний відділ автоматизованих інформаційно-пошукових систем вперше провів моніторинг архівних установ, розробив "Пропозиції з автоматизації архівної справи", опублікував методичні рекомендації З програмно-апаратного забезпечення систем комп'ютерного діловодства, посібник із засобів захисту інформації в них.
Опрацювання в першій половині 1990-х pp. теоретико-методологічних засад системної інформатизації галузі поєднувалося з енергійними кроками з їх практичної реалізації. Успішним виявився пілотний проект – створення діючої моделі архівної інформаційної системи на базі Центрального фондового каталогу (1992-1994).
Поступово викристалізувався основний напрямок робіт, широко розгорнутих уже на сучасному етапі – створення електронних версій фондових каталогів центральних і регіональних архівів силами самих архівів з подальшою інтеграцією їх у єдину інформаційну систему.
Наступним генеральним пілотним проектом інституційного рівня стала так звана "АрхеоБібліоБаза", успішно реалізована П. Грімстед у Росії. Український варіант її проекту (1992-1996) був менш успішним. У модифікованому вигляді його первісні ідеї реалізувалися 2000 p., спочатку у вигляді традиційного книжкового довідника "Архівні установи України" [3, С.131], згодом – в електронному вигляді на офіційному веб-сайті Державного комітету архівів.