Реферат: Проблеми архівного будівництва на сучасному етапі
Зустрічні ініціативи з місць знайшли, нарешті, серйозну методичну і програмну підтримку в Центрі інформаційних технологій, створеного при Держкомархіві 2000 р. В результаті реалізації програми системної інформатизації галузі архіви отримали новий програмний продукт – "Архівні фонди України", достатньо гнучкий, здатний до легкого модифікування, що відповідає сучасним вимогам обміну інформацією через мережі. 24 грудня 2000 р. відбулося відкриття офіційного веб-сайту Держкомархіву в Інтернеті (www.scarch.kiev.ua). Створення інформаційної системи "Центральний фондовий каталог" рішенням колегії Держкомархіву від 25 липня 2001 р. визнане одним із пріоритетних напрямів галузі. Паралельно, в рамках Державної програми розвитку мережі Інтернет в Україні Центром розроблено програму створення мережі Інтернет-ресурсів державних архівів на 2000-2005 pp.
У 2005 р. за погодженням із Президією УААН було створено сектор рукопису та архіву при центрі документного забезпечення та збереження фондів ДНСГБ УААН. Станом на 1 січня 2008 року в архіві 1276 од. зб. за 1966-2006 рр., у тому числі і справи особового походження. У 1968 році експертно-перевірочною комісією Центрального державного архіву Жовтневої революції і соціалістичного будівництва (ЦГАОР) були внесені в опис документальні матеріали постійного зберігання за 1922, 1932-1966 роки. Всього 560 одиниць зберігання. Документальні матеріали фонду № 5024 відображають діяльність бібліотеки і складаються з наказів, планів, звітів, штатних розписів, фінансових звітів. Усі справи систематизовані за хронологічно-структурним принципом.
З метою збереження для прийдешніх поколінь епістолярного надбання видатних учених-аграріїв України та їхніх особистих книг, газет та журналів директорам установ мережі УААН Наказом УААН від 17.06.2005 р. № 17 7/399 пропонувалося розпочати роботу зі створення фондів рукописів та іменних колекцій видатних науковців-аграріїв і передавати їх до сектора рукопису та архіву ДНСГБ УААН.
Для реалізації цього завдання була розроблена "Анкета вивчення видового і кількісного складу архівного фонду особового походження вчених аграріїв", а також схема опису архівного фонду особового походження вчених, які працювали в установах [9, С.6].
Серед найважливіших питань, що належало розв’язати архівним підрозділам мережі УААН, є визначення критеріїв відбору документів особового походження для включення їх до списків джерел. Цей критерій – роль і значення діяльності особи для української аграрної науки.
Одним із головних завдань науково-дослідних установ мережі УААН є збереження архівних фондів. Від здійснення на належному рівні комплексу організаційних, науково-методичних, практичних заходів і робіт щодо створення оптимальних умов зберігання документів, поліпшення їхнього фізичного стану залежить збереженість усього комплексу документальних джерел з історії аграрної науки, такі заходи є запорукою широкого використання інформаційних скарбів, що містяться в архівних документах.
Розділ 2. Інтеграційний процес архівної системи України
2.1 Українські архіви на міжнародній арені
Відновлення державної незалежності України докорінно змінило міжнародний статус її архівних установ. Насамперед це стосувалося участі в роботі Міжнародної ради архівів – неурядового інтернаціонального об'єднання державних архівів та спілок архівістів усього світу. Гостро постала потреба вибудувати власну стратегію й тактику міжнародного спілкування у всесвітньому архівному середовищі.
Актуальності набули проблеми двостороннього рівноправного і взаємовигідного співробітництва архівної служби України з національними архівами та архівними інституціями інших держав світу. Не менш важливими були питання розподілу архівної спадщини Союзу РСР і виокремлення з неї національних архівних фондів колишніх союзних республік, встановлення відносин нового типу з російськими, білоруськими, литовськими, молдавськими колегами – архівістами країн, що оточують Україну і де зберігається значна частина історико-культурної спадщини нашого народу.
Найгострішою проблемою виявилася остання, пов'язана з виходом української архівної системи із загальносоюзної, ліквідацію якої фактично почалися ще 1990 р. російські архівісти. Протягом 1991 р. відбулися обміни делегаціями і підписання угод про співробітництво з державними архівними службами Російської Федерації та Литовської Республіки – найперші з міжнародних угод в архівній галузі доби незалежності. Наступного року до їх числа приєдналася угода з керівним органом архівної справи Білорусі, яка на міжнародно-правовому рівні регулювала двосторонні стосунки архівних служб.
Процес формування "спільного архівного простору СНД", попри його певну закономірність, відбувався дуже складно переважно через намагання російських архівістів забезпечити за собою провідне місце серед архівістів колишнього СРСР. З 1995 р. від участі у цих саммітах відійшли архівісти Латвії, Литви, Естонії. У 1996-1998 pp. намітилася справжня криза: не відбулися чергові зустрічі у Кишиневі, Мінську, Тбілісі. Позиція України в цьому питанні була зваженою – не заперечуючи доцільності багатосторонніх контактів, основну увагу приділяти прямим двостороннім взаєминам, надаючи першочергового значення розвиткові стосунків з тими країнами, у державних архівах яких відклалися документи української історико-культурної спадщини. У рамках цієї політики 1994-2001 рр. були укладені угоди про співробітництво з державними архівними службами Латвії, Естонії, Казахстану, Молдови, Вірменії, Грузи, поновлено відповідну угоду з Росархівом. Не приєдналася архівна служба України до деяких міждержавних актів з архівної тематики, підготовлених росіянами, зокрема до Угоди про принципи і форми взаємодії держав-учасниць СНД у галузі використання архівної інформації, вважаючи її невідповідною національним інтересам нашої держави [12, С.589].
Від другої половини 1990-х pp. почався якісно новий етап співробітництва державної архівної служби України з МРА та світовим архівним співтовариством. Визначальну роль відіграв XIII Міжнародний конгрес архівів у Пекіні, на якому вперше представник України (заступник начальника Головархіву В. Лозицький) був обраний до складу Виконкому МРА як заступник представника країн Європи і Північної Америки, та до складу Європейського бюро МРА – комісії з європейських програм розвитку. Це наочно засвідчило авторитет України в міжнародному архівному русі.
Зміцненню інтеграційних процесів у європейському архівному середовищі сприяли такі заходи, як проведення щорічних Європейських саммітів архівів – нової форми спілкування керівників архівних установ всієї Європи, що почалися з 1990 р. Участь України у більшості з них наочно демонструвала її входження до європейських структур МРА.
Основою зовнішньої політики України була її різновекторність, налаштованість на співробітництво з усіма найближчими сусідами, регіональними об'єднаннями і угрупованнями, якщо це не суперечить національним інтересам нашої держави. Незаангажованість зовнішніх контактів значно допомагала їй виступати впливовим чинником багатьох міжнародних організацій.
В кінці XX ст. у міжнародному архівному русі розпочалися відчутні зміни. Зокрема Генеральний секретар МРА Ян ван Альбада, виступив 1999 р. з проектом докорінної реформи цієї всесвітньої організації. Вона полягала в офіційному визнанні МРА неурядовою організацією, зумовленому зростаючими вимогами з боку ЮНЕСКО та необхідністю надання допомоги колегам з країн, що розвиваються, у встановленні і розвитку архівів як демократичних і культурних інструментів, нарешті – у розвитку професіоналізму. Відтак актуалізувалася потреба вирішення специфічних архівних проблем на міжнародному рівні, створення міждержавних професійних видань, поширення знань про архіви. Це, у свою чергу, привело до погляду з боку багатьох професійних архівістів на МРА як на організатора інформації, контактів, публікацій, як на структуру, що створює міжнародний рівень архівного розвитку та організаційної дальності.
21-26 вересня 2000 р. у іспанському місті Севілья відбувся XIV Міжнародний конгрес архівів. На ньому зібралися представники з усього світу – майже 3 тис. учасників, у тому числі з України: Голова Держкомархіву Р. Пиріг, начальник відділу інформації, використання НАФ та зовнішніх зв'язків Держкомархіву Г. Папакін, директори центральних державних історичних архівів у м. Києві і Львові О. Музичук, Д. Пельц, директор Державного архіву Сумської області Л. Заїка. Головна тема, винесена на порядок денний конгресу – "Архіви нового тисячоліття та інформаційне суспільство", викликала жваве обговорення. Особливо актуальними були доповіді пов'язані з управлінням електронними документами, їх використанням у контексті глобалізації інформаційних процесів. На пленарних засіданнях розглядалися питання щодо завдань, можливостей, функцій і повноважень архівів та архівістів при інтенсивному створенні і користуванні електронними документами.
Одночасно з роботою Міжнародного конгресу архівів у Севільї проходили засідання Генеральної асамблеї МРА, на яких розглядалися найважливіші проблеми функціонування міжнародного архівного співробітництва. Генеральна асамблея затвердила новий статут МРА, а також прийняла рішення про створення поряд з Європейським і Азійським (Сарбіка і Сварбіка) регіональними відділеннями, ще й Євразійського, членом якого стала Україна. Президентом Євразійського регіонального відділення обрано керівника Федеральної архівної служби Росії В. Козлова.
XIV Міжнародний конгрес архівів надав професіоналам-архівістам ідеальну можливість на міжнародному рівні підбити підсумки і кинути погляд на майбутнє в новому тисячолітті [13, С.102].
Українські архівісти залучалися також до участі у розробленні і впровадженні архівних програм Ради Європи (Відновлення Пам'яті Польщі, Спільна архівна спадщина тощо), роботи регіональних архівно-бібліотечних структур (Європейська комісія із збереженості та доступу). Регулярною стала участь українських архівістів у міжнародних науково-практичних конференціях, присвячених актуальним питанням архівної справи та стану джерельної бази історичних досліджень, реституції архівних фондів. Декілька з них проходили в Україні: Міжнародний симпозіум з правових питань реституції (1995), конференція з проблем збереження архівних та бібліотечних фондів (1999).
Проте найважливішим напрямом зовнішньополітичної активності державної архівної служби України залишалося налагодження і розвиток двостороннього взаємовигідного співробітництва з більшістю країн світу. Так, у квітні 1992 р. було підписано угоду з Національним архівом Швеції, яка передбачала взаємний обмін досвідом, виданнями, спеціалістами, копіями документів, сприяння роботі дослідників у державних архівах України та Швеції. Згодом аналогічні угоди були укладені з архівними службами та національними архівами Австрії, Болгарії, Польщі, Румунії, Туреччини, Угорщини. Загалом підписано 15 угод про співробітництво в архівній галузі з представниками архівних служб близького та далекого зарубіжжя. З трьома державами взаємини України в архівній галузі базуються на міжурядових угодах, до яких внесено окремий параграф щодо розвитку архівних зв'язків. Це надзвичайно важливий процес за умов інтеграції України у світовий архівний простір, необхідності вивчення й адаптації досвіду організації та управління архівною справою в зарубіжних країнах, впровадження новітніх технологій, підготовки архівних кадрів, міжнародного обміну архівною інформацією тощо. Отже, об'єктивна реальність існування незалежної України вимагала вироблення нової стратегії і тактики щодо двостороннього та багатостороннього міжнародного архівного співробітництва.
Його спектр визначається не тільки наявністю міжвідомчих договорів про співпрацю, підписаних Головархівом України. Відповідні питання окремим блоком входили і до міжурядових угод, укладених Кабінетом Міністрів України з урядами Ізраїлю, Канади, Мальти тощо. В рамках цих угод тісні стосунки встановилися з Національним архівом Канади, внаслідок чого стало можливим надходження з Оттави значної кількості архівних документів українського походження (в оригіналах та копіях). Аналогічні архівні документи були передані в Україну також Федеральним архівом Швейцарії (Архів дипломатичної місії УНР у Берні).
Не всі проблеми повернення на батьківщину документів українського походження вирішувалися позитивно. Складними виявилися переговори з представниками Української греко-католицької церкви про передачу Архіву президента ЗУНР Є. Петрушевича, що зберігається у Ватикані. Зовсім не просувалося питання реституції великої кількості архівних фондів українського походження в архівах Російській Федерації. Щодо Німеччини ці питання набували одностороннього характеру – адже взамін Архіву Берлінської академії співу, повернутого на батьківщину, Україна не отримала жодного архівного документа.
Переборюючи об'єктивні і суб'єктивні труднощі, українські архівісти зайняли гідне місце у світовому архівному середовищі. Позицію України в міжнародному архівному співробітництві визначали національні інтереси в архівній справі, розвиток повноправного і взаємовигідного співробітництва з усіма національними архівами, інтеграція в міжнародне архівне середовище, адаптація загальнодемократичних і професійних здобутків інших країн, поширення власного досвіду вирішення проблем комплектування, зберігання та використання архівних фондів і документів.
2.2 Інтеграція України в міжнародну архівну систему
25 серпня 1956 p., напередодні відкриття III Міжнародного конгресу архівів, на засіданні Генеральної асамблеї відбулося офіційне прийняття Архівного управління України до МРА. Так фактично розпочалася активна робота українських архівістів у цій міжнародній організації.
Другого дня роботи III Міжнародного конгресу архівів голова української делегації С. Пількевич виступив із доповіддю "Про відбір архівних документальних матеріалів для постійного зберігання", в якій висвітлив систему проведення експертизи наукової і практичної цінності документів українськими архівістами. Відтоді жоден конгрес не проходив без участі делегації нашої країни.
Хоча формально вважалося, що наші представники входять до складу загальносоюзної делегації, але їхні голоси, наскільки це було можливо в ті часи, не розчинялися у хорі репрезентантів СРСР. С. Пількевич, а згодом О. Мітюков завжди виступали на міжнародних архівних форумах, висвітлюючи досвід роботи саме українських архівістів, їхні проблеми та плани [2, С.58].
Проте загальносоюзний контекст наших міжнародних архівних в'язків часом негативно відбивався на них. Україна не завжди могла брати участь у тих щорічних Міжнародних конференціях Круглого столу архівів, які становили для неї найбільший інтерес. Керівництву Архівного управління іноді доводилося буквально виборювати своє право на участь у роботі міжнародних архівних форумів. Характерним прикладом цього була історія поїздки С. Пількевича на V Міжнародний конгрес архівів у Брюсселі 1964 р. Головархів СРСР, який ухвалив рішення щодо формування делегацій, повідомив його про неможливість участі у конгресі. Лише виділення валюти з республіканського бюджету керівнику Архівного управління України уможливило його виступ на конгресі з доповіддю про досвід наших архівістів з описування і зберігання печаток. Вона викликала велике зацікавлення представників інших країн.