Реферат: Проблеми теорії, історії й методів геральдики в російській історіографії кінця XVIII – початку ХХ ст.
Слід зазначити, що й О. Лакієр розглядав історію гербів винятково у зв'язку з історією дворянської верстви. Він зазначав, що з моменту появи поняття родового герба в Російській імперії право на нього розглядалося як привілей дворянства, причому спочатку – тільки частини дворянських родів, які вислужили його на військовій службі в офіцерському чині, або родів стародавніх (які зберігали право на герб і в тому випадку, якщо представники роду ще не дослужилися до офіцерських чинів) [70, с. 334 і далі].
Приблизно в 1680-х рр., на думку Ю. Арсеньєва, розпочався перший період вітчизняної геральдичної історії, який може бути з долею умовності визначений як період переважання самобутньої геральдики [23, с. 372]. У цей час більшість у Росії гербів не затверджувалася офіційно, проте використовувалася родами, хоча загалом державою статус герба був уже визнаний.
Це становище підтримувалося дещо відстороненим ставленням влади до гербів. На думку вченого, наприкінці XVII в. на герб ще дивилися як на явище неруське, іноземне. Підтвердження прав на герб було доручено Посольському приказу, тобто вважалося віднесеним до галузі іноземних справ; природно, що мова в цьому випадку йшла тільки про герби прибулих родів, тобто про іноземні герби в Росії, а не про російські герби [70, с. 336]. Однак гербова практика складалася й поза сферою офіційного права. «Идея, что у всех дворян должны быть родовые гербы, утвердилась именно перед Петром Великим, и дворяне кинулись было их сочинять», – цілком слушно зазначив М.П. Ліхачов [72, с. 367]. О. Лакієр також підкреслив, що накази Петра Великого, пов'язані із заснуванням Герольдмейстерської контори та першими гербовими «пожалуваннями», були присвячені не створенню, а впорядкуванню російської геральдики [70, с. 349], у той час як М. Ліхачов прямо визначив ці дії Петра як ті, що обмежували і стримували процес розповсюдження гербів серед російського дворянства [72, с. 369]. Ще більш різко висловлювався з приводу петровських реформ у галузі геральдики В. Бєлінський: «Ошибка Петра Великого, являясь следствием не совсем надлежащего усвоения им сущности геральдических отличий вообще, состояла именно в том, что он полагал возможным и нужным, одновременно с административными и другими мерами и новшествами, одним ударом изменить народные цвета и народный флаг» [42, с. 12].
На думку О. Лакієра, стихійна «геральдизація» російського дворянства у період реформ Петра Великого відбувалася б ще швидше, коли б не укази цього правителя, покликані встановити контроль держави, у тому числі й за використанням цих зовнішніх ознак належності до шляхетного стану: «Учреждая герольдию, Петр Великий говорит о гербах как о чем-то существующем, и тогда как в отечестве нашем и государи, и города, и частные лица долго имели только одни печати, государь считает даже лишним объяснять, что такое герб, какие его принадлежности, как он составляется и пр. И действительно, в архивах наших хранятся целые производства, возникшие, как увидим ниже, тотчас после уничтожения местничества и сожжения разрядов при представлении родами доказательств о благородном их происхождении, дававшем им право на внесение в родословную книгу. Таким образом, в последней четверти XVII столетия учреждение гербов было уже в ходу, деления герба и лучшие геральдические сочинения были известны, а когда издавался указ о том, чтобы каждый благородный имел герб, цель законодателя была, наоборот, ограничить излишнее число гербов и противозаконное употребление их теми, которые не имели права на это отличие» [44, с. 202–203].
Але поділи Речі Посполитої 1772, 1793 і 1795 рр. привели до включення до числа підданих Російської імперії і, відповідно, російського дворянства надзвичайно численної польсько-литовської, білоруської й української шляхти, тобто осіб, які здавна мали власні родові герби. Суттєвий вплив з боку польської геральдики, на думку більшості російських істориків, і задовго до цього відчувався в Україні, де процес формування нового привілейованого стану з козацької верхівки супроводжувався присвоєнням старих польських або створенням нових власних родових гербів, покликаних стати зовнішніми ознаками належності до шляхетного стану. Власні герби зберігало також балтійське лицарство [70, с. 395–396].
Найбільш значним геральдичним нововведенням у Росії XVIII в. стали, очевидно, жалувані герби. Переважала ж, як і колись, неканцелярська, неофіційна геральдика старого дворянства. Підсумки її столітнього розвитку були – зрозуміло, дуже неповно – підведені Анісімом Тітовичем Князєвим (див. додаток), автором знаменитого «Собрания фамильных гербов…» [5], яке ґрунтувалося переважно на матеріалі особистих печаток, але із залученням додаткових відомостей, що дозволяли, зокрема, досить чітке (і невипадкове) розфарбування сфрагістичних пам’яток. Рукопис гербовника був піднесений автором імператриці Катерині II у 1785 г., потім загублений і знайдений тільки наприкінці XIX в. Виявлення цього рукопису стало науковою сенсацією свого часу. Рукопис був опублікований у 1912 р. видатним геральдистом С.М. Тройницьким.
Найбільш важливим актом, покликаним надати російській родовій геральдиці завершеність і системність, стало заснування імператором Павлом I 20 січня 1797 р. «Общего дворянских родов гербовника». У Маніфесті про затвердження I частини «Общего гербовника дворянских родов Всероссийской империи» імператор особисто пояснив мету цього видання: «Мы… восхотели издать собрание гербов дворянских, яко знаков дворянского достоинства каждого дворянского рода, ибо прежде сего, за неимением такового собрания, многие гербы или совсем утратились, или же по временам переменялись. Мы повелели для сего составить «Общий дворянских родов гербовник», с изображением гербов каждого рода и с показанием происхождения оных» [33, с. 3–4]. Однак уже через 5 років «Общий гербовник» почав виходити нерегулярно, що призвело до розвитку в широких масштабах існуючо?