Реферат: Процентна політика комерційного банку

Для написання курсової роботи дуже широко буде використовуватись мережа Internet (не забуваючи про стандартні джерела), оскільки це дасть нам змогу доступу не лише вітчизняних, а й закордонних ресурсів, зокрема російських та забезпечить якомога ширше оброблення інформації.

1. Теоретико-методологічні підходи дослідження процентної політики комерційного банку

1.1 Суть та види процентної політики, вплив зовнішніх факторів

Нашим першим кроком на шляху вивчення такої глибокої та всеохоплюючої теми як процентна політика буде спроба дослідити розробку даного питання літературою вітчизняних та російських видавництв. На жаль, джерел цілком присвячених даному питанню нам виявити не вдалось, що пов’язано з рядом факторів, зокрема з тим, що це питання з’явилось на нашому “небосхилі” зовсім недавно і в теперішній час багато вчених займаються його дослідженням, тому основою нашої роботи стали монографії та окремі підрозділи з наукових творів, щодо банківської діяльності.

Питання процентної політики є одним з найактуальніших у теперішній час, оскільки, зважаючи на останні події, що спричинили деяку стабілізацію валютного курсу та облікової ставки НБУ, тепер банки повинні широко застосовувати всі свої навички, знання та інтуїцію, щоб розробити найоптимальнішу процентну політику. Процентна політика (як депозитна, кредитна, валютна та ін.) є однією з найважливіших складових банківської політики. Вивчення динаміки руху процентних ставок показує, що процентна політика виступає одним з визначників і в той же час непростих механізмів в регулюванні ощадної та інвестиційної політики банку.

Процентна політика на макроекономічному рівні уявляє собою сукупність заходів в області процента, що направлені на забезпечення рентабельності банківської системи та забезпечення оптимальних темпів розвитку економіки. Проведення політики на макроекономічному рівні, як правило, здійснює центральний банк країни. Процентна політика НБУ визначається цілями і задачами грошово-кредитної політики держави, а та в свою чергу – процесами, що відбуваються в економіці, і тими задачами, що ставляться на певних етапах її розвитку.

Цілі ж процентної політики на мікроекономічному рівні важко визначити однозначно. Здавалось би, найбільш простим визначенням було б таке, що процентна політика конкретного комерційного банку служить для забезпечення максимальної в існуючих умовах рентабельності банку, тобто вона повинна бути направлена на максимізацію операційних доходів та мінімізацію операційних витрат. Однак, очевидно, що банк зобов’язаний піклуватись про досягнення рентабельності не тільки в короткостроковому, але в довгостроковому аспекті. Розуміючи це, найбільше далекоглядні банки прагнуть не до всемірного "витискання" прибутків, а до створення і розширення кола постійної клієнтури, надаючи допомогу у зміцненні економічного становища клієнтів, розвитку їхньої ділової активності. Більш того, по різних причинах не всі комерційні банки розглядають максимізацію рентабельності в якості єдиної цілі організації своєї діяльності. Тому процентну політику, що проводиться на рівні комерційного банку, у загальному вигляді можна визначити як стратегію і тактику банку в області регулювання процентних ставок, спрямованих на забезпечення ліквідності, рентабельності і розвиток операцій банку.

У нашій країні в недавньому її минулому ролі процента по вкладних операціях приділялося другорядне значення. Монопольне становище Ощадбанку у відношенні залучення заощаджень населення, а також нерозвинута система видів вкладів не сприяли удосконалюванню процентної політики. У таких умовах процент часто виконував страховую функцію, а стимулююча роль процента була вкрай низька. У результаті процент не стимулював населення до тривалого зберігання коштів в організованих формах, не брав до уваги інфляційного стану грошового обігу і соціальної структури населення. У процентній політиці була відсутня науково обгрунтована диференціація умов залучення коштів у депозити.

Формування ринкових відносин в Україні, перетворення в зв'язку з цим банківської системи, докорінно змінило характер проведення процентної політики. Пряме директивне встановлення процентних ставок "згори", що існувало протягом більш ніж шестидесяти років, було замінено економічними методами їхнього визначення на базі встановлюваної НБУ офіційної обліковоїої ставки. По суті, відбулося відродження банківської процентної політики, що проводиться самим банком. Демонополізація банківської системи і децентралізація сприяли розвитку банківської конкуренції і створенню фінансових ринків, зокрема, ринку депозитів і ринку ссудних капіталів. Банки стали самостійно визначати рівень процентних ставок, з огляду на вплив цілого ряду чинників: співвідношення попиту і пропозиції на фінансових ринках, державне регулювання рівня процентних ставок, темпи інфляції, загальний рівень рентабельності господарства, конкуренцію в банківській сфері, прибутковість банку, термін і розмір наданих ( залучених) коштів, ступінь ризику даної операції, платоспроможність клієнта, його характер, вид позички, тип банку, його розмір та інші.

В умовах ринку вирішальними чинниками є: співвідношення попиту і пропозиції на ринку банківських послуг, а також державне регулювання рівня процентних ставок. При цьому, якщо раніш державне регулювання носило прямий характер, то зараз застосовуються переважно непрямі методи впливу: зміна офіційної облікової процентної ставки; зміна економічних нормативів діяльності комерційних банків, установлюваних центральним банком, включаючи норми обов'язкових резервів; проведення операцій на відкритому ринку з валютою та цінними паперами.

У останні роки НБУ проводить облікову політику з метою придушити інфляцію шляхом зміни рівня офіційної облікової процентної ставки. Взагалі, підвищуючи рівень облікової ставки, НБУ проводить політику кредитної рестрикції, спонукаючи кредитні установи скоротити кредитну активність. Це веде до скорочення кредитних операцій і в результаті - до підвищення процентних ставок. Якщо НБУ знижує облікову ставку, то він тим самим заохочує кредитну експансію. Наочним прикладом подібної практики служить проведення НБУ політики кредитної рестрикції в 1992-1993 ( облікова ставка різко зростала), а в 1994 р. у зв'язку з економічною ситуацією у країні, НБУ почав поступово проводити політику кредитної експансії, і знизив облікову ставку з 210% (січень 1994 р.) до 42% річних (10.02.97). Оцінюючи позитивно сам факт зниження ставки рефінансування, слід водночас підкреслити, що темпи зниження і рівень облікової ставки НБУ не мали адекватного економічного обгрунтування. Підтвердженням цього факту служить постійно виникаючий розрив між офіційною ставкою і ситуацією , що реально виникає, на ринку МБК. Найбільш показові дані за 1995 р., коли в другому півріччі ставка НБУ майже в 2 рази перевищувала рівень ринкової ставки по МБК і, відповідно, по позичках населенню.

Аналіз фактичних даних показав, що в цей період рестрикційна політика НБУ була абсолютно відірвана від реалій ринку і банки практично не враховували її при розробці і проведенні власної процентної політики. У результаті в 1996 р. НБУ був змушений різко знизити рівень облікової ставки з 160% до 48%, перейшовши до проведення політики кредитної експансії.

Одночасно зі зниженням облікової ставки комерційні банки знижують ставки по депозитах і позичкам. Так, у лютому 1997 р. НБУ знизив рівень ставки рефінансування, а 1.03.97 Ощадбанк України оголосив про зниження рівня процентних ставок по депозитах (у гривнях та валюті) приблизно в 1,6 разу.

Політика Національного банку України по маневруванню офіційною процентною ставкою знаходиться в руслі загальноєвропейської тенденції по зниженню рівня обліковихих ставок, але сам рівень процентних ставок в Україні ( внаслідок інфляції) і за кордоном не підлягає порівнянню. Наприклад, у грудні 1995 р. Бундесбанк Німеччини втретє за рік знизив короткострокові процентні ставки в спробі оживити економіку. Ця міра викликала хвилю скоординованих знижень ставок центральними банками інших європейських держав. Облікова і ломбардна ставки в Німеччині були знижені до 3 і 5 процентів відповідно і досягли рекордно низького рівня з 1988 р. На слідуючий день після зниження базових ставок процента у Великобританії було проведено скоординоване зниження процентних ставок у Швейцарії (із 2 до 1,5%), Бельгії (із 3,5 до 3%), Нідерландах (із 3,25 до 2 ,75%), Австрії (із 3,5 до 3%), Данії (із 4,75 до 4,25%) і Ірландії (із 7 до 6,5%). Аналогічна ситуація укладається й в інших країнах. Наприклад, у Японії центральний банк країни знизив обліковуу ставка у вересні 1995 р. на половину пункту, довівши її до рекордно низького рівня в 0,5%. На думку фахівців, це послабило напругу у фінансовій сфері, що страждає від тягаря безнадійних боргів, але в той же час зажадає від уряду значного скорочення державних витрат і держрегулювання.

НБУ активно використовує такий важливий важіль грошово-кредитного регулювання як зміна норм обов'язкових резервів. Очевидно, що норми резервних вимог центральних банків мають не скільки прямий, скільки непрямий вплив на процентну політику комерційних банків, тому що банки формують свої депозитні і кредитні портфелі (приймаючи в увагу процентну політику по депозитних і інвестиційних операціях) з урахуванням норм відрахувань, установлених НБУ. В даний час у комерційних банків стосовно НБУ виникають обгрунтовані претензії в частині визначення норм обов'язкових резервів і наступного використання притягнутих коштів на рахунки резервування в НБУ. Справа в тому, що в нашій країні норми обов'язкових резервів диференційовані лише в залежності від термінів зберігання коштів у депозитах. У світовій банківській практиці також широко використовується диференційований підхід при визначенні норм обов'язкових резервів. Наприклад, у Німеччині Бундесбанк застосовує таку систему резервування: по поточних зобов'язаннях - не більше 30%, по строковим депозитам - не більше 20%, по ощадних вкладах - не більше 10%. У даних межах Бундесбанк має можливість варіювати норми в залежності від цілей регулювання. Поряд із цим у багатьох країнах застосовується також диференціація норм обов'язкових резервів у залежності від розміру внеску, що може бути використано й у вітчизняній практиці. Наприклад, у 1987 р. Бундесбанк використовував для резидентів такі прогресивні ставки процента по депозитах до запитання в залежності від розміру внеску: до 10 млн. марок - 6,6%, від 10 до 100 млн. марок -9,9%, і понад 100 млн. марки - 12,1%. По строковим і ощадним депозитам процентні ставки встановлювалися незалежно від обсягу - 4,95% і 4,15% відповідно.

З іншого боку, в українських банків виникають обгрунтовані претензії до Національного банку України з приводу витрат коштів, залучених на рахунки обов'язкових резервів. Відповідно до чинного законодавства, НБУ використовує ці кошти з метою підтримки стабільності банківської системи. Водночас, жодне гучне банкрутство значних комерційних банків країни не супроводжувалося підтримкою з боку НБУ у виді видачі коштів із вищезгаданого фонду. Нам здається важливим юридично визначити основи витрачання коштів із фонду резервування, що зніме напруженість у відношеннях центрального і комерційних банків і дозволить більш обгрунтовано, аргуметувано підходити до оцінки складної ситуації, що склалася, по підтримці стабільності кожного окремого комерційного банку і банківської системи в цілому. То ж, як бачимо Національний банк України впливає на процентну політику комерційних банків по кредитним та депозитним операціям шляхом непрямих засобів керування. Та кредитні й депозитні операції не є єдиними об’єктами управління процентної політики комерційних банків.

Так важливу роль процентна політика відіграє й в операціях з цінними паперами. Операції НБУ на відкритому ринку - також один із важливих методів грошово-кредитного регулювання, що визначає процентну політику банку. Проводячи кредитну експансію ( при купівлі цінних паперів або валюти), НБУ зараховує відповідні суми комерційним банкам, збільшуючи тим самим залишки коштів на їхніх рахунках і, таким чином, сприяє підвищенню кредитної активності банків, що в остаточному підсумку призводить до зниження рівня процентних ставок. Проводячи політику кредитної рестрикції ( при продажу цінних паперів або валюти), він списує кошти з цих рахунків, стримуючи кредитну активність. Банки в цьому випадку проводять політику "дорогих грошей", підвищуючи процентні ставки. Проте даний метод все в більшій мірі отримує риси адміністративного державного встановлення (а не регулювання на ринку) рівня валютного курсу або прибутковості цінних паперів в умовах дії валютного коридора і фактичної монополії держави на фондовому ринку. Інтервенції НБУ на ринку повинні бути методом непрямого впливу на ціновий рівень на ринку, але аж ніяк не директивного встановлення валютного курсу або прибутковості цінних паперів. Співвідношення попиту і пропозиції на ринку банківських послуг повинно впливати на процентні ставки так само, як і на ціни товарів (якщо пропозиція перевищує попит - ставки знижуються, якщо попит перевищує пропозицію - ростуть). Практика свідчить, що попит на міжбанківські кредити в Україні в 1992 р. у 50 разів перевищував його пропозицію. Це пояснювалося скороченням надходжень коштів у банки, тому що нестабільна політична й економічна ситуації в країні, інфляція спонукали підприємства і населення шукати більш вигідні форми розміщення своїх коштів, наприклад, вкладаючи їх у рухоме і нерухоме майно , валюту, а також в акції й інші цінні папери. Ці та інші чинники вплинули на різке зростання банківських процентних ставок на початку 1990-х. У останні роки ситуація почала змінюватися в напрямку вирівнювання попиту і пропозиції на кредитному ринку, що позначилося на рівні процентних ставок. Вони почали плавне зниження.

Між терміном надання (залучення) ресурсів і рівнем процентних ставок, а також між розміром надання (залучення) ресурсів банком існує пряма залежність: чим більше термін (розмір) ресурсів (як по активним, так і по пасивних операціях), тим вище встановлювана процентна ставка. Проте така залежність чітко просліджується лише по пасивних операціях. Це пояснюється тим, що банки, намагаючись залучити клієнтів, створюють для них вигідні умови вкладення коштів. По активним же операціям розмір позички, як правило, не відбивається на рівні процентної ставки, але сума коштів, виплачуваних банком по встановленій ставці буде рости зі збільшенням розміру коштів, наданих у позичку. Що ж стосується терміна позички, то в умовах інфляції клієнти віддають перевагу користуватися короткостроковими позичками і рівень процентних ставок по ним значно перевищує рівень ставок по довгострокових позичках. Це пояснюється в першу чергу причинами загального характеру: соціально-економічною і політичною нестабільністю, інфляційними процесами, що орієнтує клієнтів на інвестиції в торгівлю, посередницьку діяльність і інші проекти і сфери діяльності, що гарантують швидкий оборот капіталу і високі норми прибутку.

Ступінь надійності клієнта, його платоспроможність також відбиваються на розмірі процентних ставок по позичках, проте залежність при цьому існує обернена: чим менша надійність клієнта, тим вище процентна ставка. По пасивних операціях також здійснюється диференціація процентних ставок у тому числі і по групах вкладників із метою підвищення соціально-економічної захищеності малозабезпечених прошарків населення.

На рівні процентних ставок відбивається ступінь ризику (чим вона вище, тим вище встановлювана процентна ставка). Вид наданої позички (забезпечена або незабезпечена, довгострокова або короткострокова і т.д. .); тип і розмір банку, його місце розташування й інші чинники також впливають на рівень процентної ставки банку.

Таким чином, слід зазначити, що в банківській практиці розрізняють загальні і приватні чинники, що впливають на вибір визначеної процентної ставки і її рівень. загальні чинники визначають рівні для всіх банків умови, носять об'єктивний характер і не залежать від діяльності конкретного банку. загальні чинники в свою чергу можна підрозділити на загальноекономічні, дія яких обумовлена економічною ситуацією в країні, процесами, що відбуваються в різноманітних її сферах, і чинники, обумовлені безпосередньо станом фінансово-кредитного сектора економіки. Приватні чинники визначаються умовами функціонування конкретного банку і впливають на його рівень ставки банківського процента: вид і розмір банку, його місце розташування, склад клієнтів і інші обставини, що мають дійсно індивідуальну природу. Крім того, на рівень процентних ставок на національному ринку можуть впливати історично сформовані навички і традиції в цій країні, оцінка банками і їхніми клієнтами перспектив розвитку й інші.

При розгляді питання встановлення процентних ставок по депозитах населенню варто враховувати, що він є лише частиною глобальної проблеми формування процентної політики банку, оскільки заощадження населення - це частина залучених кредитних ресурсів, а отже, будь-яка зміна процентних ставок по депозитах призведе до зміни вартості кредиту.

З огляду на вплив вищезгаданих чинників, банк самостійно визначає рівень процентних ставок із тим, щоб він забезпечував рентабельність його роботи і конкурентноздатність на ринку банківських операцій і послуг.

Під впливом вищезгаданих чинників формувалася процентна політика українських банків останніх років. Процес підвищення рівня процентних ставок ( що особливо посилився після скасування їхньої верхньої межі на початку 1990-х) був обумовлений у головному негативними причинами в економіці (прогресуюча інфляція, економічна криза, падіння виробництва, зниження купівельної спроможності грошової одиниці, неплатежі, перевищення попиту над пропозицією на ринку ссудних капіталів, рестрикційна політика НБУ та ін.). Дещо змінилася ситуація на согоднішній день. У порівнянні з початком 90-х років процентні ставки дуже знизились, що викликано насамперед діями НБУ у сфері стабілізації грошової одиниці, та, на жаль, не зростанням обсягів виробництва українських підприємств.

1.2 Управління процентною політикою

У сучасній банківській практиці під управлінням актива­ми і пасивами (УАП) прийнято розуміти інтегрований підхід до управління балансом банку, який розглядається як єдине ціле і спрямовується на досягнення загальної мети підвищення прибутків за прийнятного рівня ризику.

Сутність управління активами і пасивами полягає у формуванні стратегій та проведенні операцій, які приводять структуру балансу банку у відповідність до обраної політики. За даного підходу банки розглядають свої портфелі активів, зобов'язань та капіталу в нероз­ривній єдності як сукупний портфель, спрямований на досягнення спільної мети. Такий спосіб управління цілком обгрунтований, оскі­льки в реальній дійсності всі банківські портфелі тісно взаємо­пов'язані і значною мірою впливають один на одного.