Реферат: Психогігієна реабілітаційної взаємодії

Суттєвим була експектація (очікування) учасниками реабілітаційної взаємодії якихось якостей і поведінки один одного.

Найбільш важливим з точки зору "пацієнта-родини" була здатність фахівця до емпатії та стиль спілкування. Насамперед, це співчутливий тип фахівця з елементами директивного типу вирішення реабілітаційних проблем дитини.

З іншого боку фахівець очікував від другої сторони реабілітаційної взаємодії пацієнта-родини таких рис: обізнаність в проблемах своєї дитини, віра і відсутність сумнівів в силах і вмінні фахівця, готовність виконувати всі процедури, вміння чітко висловлювати проблеми своєї дитини, активна допомога в реабілітаційному процесі.

Конфлікти в системі "фахівець-пацієнт-родина" виявлялися при зіткненні поглядів, інтересів, точок зору і очікувань з боку учасників реабілітаційної взаємодії різних результатів.

У разі коли конфлікти виникали, то вони відображали невдоволення обох сторін очікуванням результатів та потреб співучасників взаємодії так звані реалістичні конфлікти.

Наприклад, очікування з боку фахівців більшої участі та ретельності у виконанні реабілітаційних заходів в системі "пацієнт-батьки". Або, невдоволення з боку батьків вибором фахівцем методик реабілітації. В деяких випадках траплялись і так звані "нереалістичні" конфлікти (виявлення негативних емоцій, коли конфлікти стають самоціллю). Наприклад, пригнічений чи занадто збуджений стан родини, пов'язаний з хворобливими проблемами їх дитини, або психологічне несприйняття фахівцем пацієнта чи його родини.

Деонтологічна спрямованість реабілітаційної взаємодії в Центрі керувалися такими принципами медичної етики:

1) автономія;

2) неспричинення ушкоджень;

3) доброзичливість;

4) справедливість.

Основні аспекти автономії полягали в таких моментах:

1) повага до особливості пацієнта - (пацієнт є суб'єкт реабілітаційної взаємодії, а не об'єкт реабілітаційних заходів);

2) надання родині психологічної підтримки;

3) подача необхідної інформації про стан здоров'я дитини та надання медичних процедур;

4) можливість контролювати хід реабілітації;

5)"терапевтична співпраця" - "фахівець-дитина-родина".

Таким чином, психологія та психогігієна реабілітаційної взаємодії - це партнерська взаємодія в системі "фахівець-дитина-родина" в дитячому реабілітаційному Центрі.

Реабілітаційна психологія - це напрямок відновлювальної терапії при якому за допомогою психологічних методів та методик відновлюється чи корегується робота функціональних систем організму людини.

Метою реабілітаційної психології є пристосування людини до навколишнього середовища з метою покращення якості її життя.

Методи реабілітаційної психології спрямовані на активізацію збережених функціональних систем, залучення компенсаторних механізмів для їх реалізації, сприяння саморозвитку та саморегуляції особистості людини.

Реабілітаційна психологія також опікується проблемами адаптації дитини з обмеженими можливостями в оточуючому середовищі. При цьому перш за все звертається увага на можливості розвитку збережених та відновлення постраждалих ланок функціональних систем, забезпечення їх взаємозв'язку та взаємодії.

Методологічні засади реабілітаційної психології при застосуванні її методів у дітей з органічним ураженням нервової системи - це теорії психології розвитку, неврології розвитку, біхевіоральної та гештальт-психології.

В Українському медичному центрі реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи протягом 10 років використовувались методи реабілітаційної психології та спеціальної педагогіки в комплексній індивідуальній програмі реабілітації.

В реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи, переважно, застосовуються методи поведінкової та тілесно-орієнтованої психотерапії.

Метою поведінкової терапії є модифікація поведінки і почуттів дитини в позитивному напрямку з використанням сучасних теорій навчання, її взаємодія

З оточуючим світом. Зміна поведінки дитини здійснювалась під керівництвом психолога за участі членів родини з використанням закономірностей психології розвитку та психології навчання. При цьому враховувались вербально-когнітивні та мотиваційні можливості дитини, особливості емоційного та особистого розвитку.

Стосовно сучасних уявлень, поняття "поведінка-поводження" включає моторну, емоційну, когнітивну, фізіологічну функціональні системи. Ці. компоненти в методиках поведінкової терапії постійно взаємодіють один з одним, що відповідає концепції "Тандем" у векторі взаємодії функціональних систем.

У дітей з органічним ураженням нервової системи застосовувалися адаптовані оперантні техніки з метою навчання дитини пов'язувати свою поведінку З її наслідками, при цьому вірогідність повторення визначеної поведінки підвищувалась завдяки викликаним наслідкам - "підкріплення" (за Скінером).