Реферат: Психологія як наука

На першому етапі психіка розглядалась як душа (цей етап починається приблизно п’ять тисячоліть тому і закінчується на початку нашої ери). Потім природа психіки пов’язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери і до кінця ХІХ ст.). У другій половині ХІХ ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці ХІХ ст. психіка людини дедалі чіткіше пов’язується із свідомістю, пізніше – з особистістю. (таблиця1)

Таблиця 1. Етапи становлення предмета психології як науки

Час виникнення	Провідне поняття	Стисле визначення
Десятки тисячоліть до н.е.	Душа в архаїчному розумінні	Двійник тіла, що живе власним життям та покидає тіло під час сну, смерті, непритомності
Кінець IV тис. до н.е.	Душа	Нематеріальна, не залежна від тіла пізнавальна та життєдайна основа. В античну епоху ототожнювалась з атомом, вогнем, повітрям, а в епоху середньовіччя – із свідомістю як здатністю до рефлексії.
Перші ст. н.е.	Свідомість	Сукупність мотиваційних, пізнавальних та емоційних властивостей індивіда.
Друга половина ХІХ ст.	Поведінка	Сукупність реакцій у відповідь на зовнішні подразники. Згідно з поглядами біхевіористів має бути протиставлена свідомості.
Кінець ХІХ ст.	Самосвідомість	Система уявлень індивіда про себе, що регулює його стосунки з іншими людьми, ставлення до себе, образ власного “Я” з притаманними йому когнітивними, емоційними та оцінково-вольовими компонентами.
Початок ХХ ст.	Особистість	Соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, яка формується і виявляється у предметній діяльності та спілкуванні. Містить комунікаційні, мотиваційні, характерологічні, самосвідомісні, інтелектуальні, досвідні, психофізіологічні властивості суб’єкта творчої діяльності.

Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані у давньоєгипетському папірусі – “Пам’ятці мемфіської телеології” (кінець IV тис. до н.е.), де вперше описується механізм психічної діяльності. Центральний орган – це серце людини, котре “усякій свідомості дає підніматися”. Мова ж повторює усе, “що замислене серцем”.

У стародавніх китайських медичних книгах (наприклад, у “Книзі про внутрішнє” – VIII ст. до н.е.) головним органом, або “князем тіла”, з яким пов’язана психічна діяльність, також називається серце.

Пізніше був установлений зв’язок психічної функції з мозком. У давньокитайських медичних працях закладається вчення про темперамент. За основу китайські, а також індійські лікарі брали три елементи – подібне до повітря начало “ці”, жовч та слиз. Залежно від домінуючого елемента виділяли три типи людей: а) сильні, хоробрі, схожі на тигра ( з домінуванням жовчі); б) рухливі, неврівноважені, як мавпи (з домінуванням “ці”); в) малорухливі, повільні (з домінуванням слизу).

Демокрит (бл. 460 - бл.370 до н.е.) першим висуває розгорнуту теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвого та розумового знання.

Видатному мислителеві стародавньої Греції Сократу (бл. 469-399 до н.е.) належить відомий вислів “Пізнай самого себе”. Під цим розуміється аналіз у процесі спеціальної діяльності (“маєвтика” як пошук істини шляхом постановки запитань) моральних норм людської поведінки. Все це давало можливість по-новому зрозуміти душу. Сократ розглядав її як сукупність психічних властивостей індивіда, який діє відповідно до розуміння моральних ідеалів.

Засновник філософського ідеалізму Платон (427-347 до н.е.), виходячи із сократівського методу діалектики та з тлумачення Піфагором числа як першопричини всього існуючого та основи світового порядку, створив учення про незмінні й вічні “ідеї”. З них утворюється незримий, вищий світ, що лежить по той бік природи. Платон є засновником так званого дуалізму у психології, згідно з яким матеріальне і духовне, тілесне та психічне розглядаються як два самостійних та антагоністичних начала.

Значний внесок в античну психологію зробив Аристотель (384 – 322 до н.е.). Він виклав систему психологічних понять на основі об’єктивного і генетичного методів.

Видатний римський лікар Гален (129-199) використовув при тлумаченні душі поняття “пневма”. Периферична пневма поєднується з центральною, внаслідок чого душа стає здатною розпізнавати тілесні зміни. Такий погляд наближається до поняття про свідомість і відкриває новий етап у розвитку науки, пов’язаний з вивченням свідомості як головного феномена психіки.

У ІІІ-Vст. поняття свідомості завдячуючи працям Платона (бл. 205-бл.207) й Августина (354-430) набуло ідеалістичного тлумачення. Усі знання вважалися вміщеними в душу, яка здатна до самоспостереження, самопізнання, розуміння власної діяльності та набуття таким чином внутрішнього досвіду. Останній відрізняється від досвіду зовнішніх органів чуття. Такий погляд було названо інтроспекціонізмом.

У середньовічній Європі найбільший поштовх розвиткові психологічних поглядів дала система Фоми Аквінського (1225-1274) – томізм. Томізм орієнтувався на вчення Аристотеля.

Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало XVII століття.

Нідерландський філософ Спіноза (1632-1677) вважав, що свідомість – таке ж реальне явище, як і матерія. Його психологічні погляди формувалися під впливом механіки, оптики, геометрії. Одна з теорем його твору “Етика” проголошувала, що “порядок і зв’язок ідей такі самі, як і порядок і зв’язок речей”. Спіноза був радикальним представником детермінізму, тобто вчення про об’єктивний, закономірний взаємозв’язок та взаємозумовленість речей, процесів і явищ реального світу.

Завдяки англійському філософу і педагогу Джону Локк (1632-1704) в науці змінюється думка про те, що головним законом психології є закон асоціації (зв’язку) ідей. Асоціанізм стає одним із провідних напрямів психології.

У XVIII ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли досягнення Галлера і Прохазки у дослідженні нервової системи. Виникло поняття про рефлекторну дугу, за допомогою якого в той час пояснювалися найпростіші форми рухових реакцій.

Видатний учений І.М. Сєченов (1829-1905) у праці “Рефлекси головного мозку” стверджував, що “всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлекси”. Спираючись на вчення про рефлекси, І.М. Сєченов розробив програму створення об’єктивної психології, яка має базуватися на об’єктивному методі спостереження за еволюцією індивідуальної поведінки. Однак його рефлекторна модель психіки не була експерементально доведена.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у ХХ ст. І.П. Павловим (1849-1936), який експериментально обґрунтував й розробив учення про дві сигнальні системи. На його думку, тварини керуються у своїй поведінці зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугують для них сигналами певних безумовних подразників. Уся психічна діяльність тварин, формування в них умовних рефлексів здійснюються на рівні першої сигнальної системи (“перші сигнали”).

Рефлекторне вчення І.М. Сєченова і І.П. Павлова мало великий вплив на подальший розвиток психологічних поглядів, сприяло виникненню нових наукових течій

Середину і другу половину ХІХ ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу реакції та асоціанізму постають програми побудови психології як дослідницької науки.

На зламі ХІХ – ХХ ст. виникають такі галузі психологічної науки, як експериментальна, диференціальна, дитяча і педагогі