Реферат: Публіцистика Олеся Гончара
План
Вступ
1. Письменницька публіцистика Олеся Гончара
2. Статті Олеся Гончара
3. Інтерв’ю у публіцистиці Олеся Гончара
4. “Нарис”- як жанрова форма публіцистики Олеся Гончара
5. Передмови та післямови у працях Олеся Гончара
6. Рецензія у творчій спадщині письменника
7. Телепубліцистика та радіопубліцистика О. Гончара
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Олесь Гончар – визначний український письменник, політичний та громадський діяч, епічні та публіцистичні твори якого ввійшли до скарбниці національної культури, що упродовж кількох десятиріч “був духовним лідером української нації і його творча енергія заряджала енергією високого патріотизму, енергією індивідуального самоздійснення мільйонів українців”. Проте Гончара досі знають передусім як прозаїка: його публіцистика, котра окреслює сферу громадської та політичної діяльності, все ще залишається поза увагою як науковців, так і широкої читацької аудиторії. Здавалося б, авторитет майстра художнього слова перекривав іншу, не менш значущу, сторінку його творчої біографії. Однак причиною цього в радянські часи був неординарний і неортодоксальний характер самої публіцистики письменника. Наділена глибоким політичним підтекстом, явно дисонуючи з тодішніми ідеологічними настановами, вона в жорстких умовах тоталітарної системи неодмінно привела б її дослідника до конфлікту з існуючою владою. У роки незалежності спроби окремих науковців і письменників зробити з Олеся Гончара апологета радянської моделі суспільства також не сприяли вивченню цієї частини духовного спадку митця.
Минуло майже десять років після смерті Олеся Гончара, харизматичної постаті в історії української культури. Час достатній для того, щоб підбити певні підсумки в дослідженні його життєвого й творчого шляху. Доречно зазначити, що палітра думок щодо з’ясування місця та значення цього митця в українській історії є достатньо широкою й неоднозначною. Найбільш узагальнено лейтмотив усього написаного про Гончара в останні роки його життя, котрі збіглися з першими кроками молодої української держави, передають некрологи: “Неповторну втрату зазнала Україна – пішов у вічність її великий син, патріарх української літератури, геніальний майстер слова, видатний громадський діяч, академік; "Олесь Гончар був яскравим уособленням українського національного характеру, глибин історичної свідомості, духовності”. Такі високі оцінки зумовлені не стільки жанровою специфікою некролога, скільки бажанням його авторів виокремити найбільш суттєві сторони особистості письменника.
Доба незалежності України спричинила нові оцінки ролі й місця Олеся Гончара в її історії, змістивши акценти з літературної творчості на його громадську та політичну діяльність. Про чільні позиції митця в національній історії кінця ХХ ст. свідчать М. Жулинський (“Духовним лідером нації Олесь Гончар і залишається. Бо живе його зболене, тривожне й емоційно гаряче слово, його звернення до нас, сучасників, і до майбутніх поколінь. Слово, уболіваюче за єдине його багатство – за любов до України”), М. Наєнко (“У новій історії України його талановите слово, його громадська діяльність, чесна й мужня письменницька позиція знайдуть найвище пошанування”), В. Дончик (“Україна і в цій конкретній людській долі засвідчує своє невичерпне духовне багатство і щедрість”), хоча й досі не вщухає полеміка навколо творчості письменника як в Україні, так і поза її межами. С. Тримбач навів одну з крайніх позицій: “На Гончара в останні ліберальні роки чимало дивилось крізь візерунчасті ґрати попереднього режиму. Мовляв, сидів собі в позолоченій клітці і підсвистував наділеним владою. А потім своєчасно ухопив віяння часу, здав партквиток і став “батьком нації”.
Як складова мотивів ментальності українського народу та захисту його природного й історико-культурного середовища мовний мотив реалізує світоглядну й громадянську позиції письменника, висвітлює проблему митця і влади, еволюцію його поглядів на тлі суспільно-політичного життя України. Розгляд публіцистичних творів Олеся Гончара в діахронічному аспекті дає можливість виявити динаміку формування його поглядів на місце мови в культурному житті народу. У 30-ті роки, період роботи в газеті на Полтавщині та під час навчання в Харківському технікумі журналістики й університеті, Гончар прагнув оволодіти знаннями й уміннями використовувати вишукане літературне й багатогранне народне слово в перших творах, намагався проникнути в секрети літературної майстерності класиків. Українська мова гранила характер майбутнього письменника, формувала його світогляд, а він потім поставив на її сторожі своє художнє та публіцистичне слово. У 40-ві роки, на фронтах Великої Вітчизняної війни Олесь Гончар брав уроки з філології у своїх однополчан, українських солдатів, спостерігаючи за тим, як рідне слово живило їхній дух, зміцнювало патріотичні почуття. На відміну від 60-70х рр., коли мовний мотив домінував у публіцистичних творах усної форми, яку тяжче було підпорядкувати ідеологічному контролю, у 80-х та 90-х – він стає провідним у творах інших жанрів – статті, нарисі, промові, а також у теле та радіовиступах й інтерв’ю: “Жити за законами правди”, “Поглиблювати в собі почуття синівське”, “Рідній мові – шану всенародну”, “Степове хлоп’я, що дає урок дорослим”, “Саморозквіт нації” , “Мові нашій жити!”, “Культура і суверенітет”, “Час для єдності”, “Не остановить движения жизни”, “Скликає Мати” та ін.
Ці публіцистичні твори митця відіграли важливу роль в утвердженні незалежності України та зміцненні її авторитету у світі. У них мова розглядається як державотворчий чинник, символ єднання українців світу, знак духовної естафети поколінь.
На тлі глобальних проблем, з якими стикнулося людство на рубежі ХХ – ХХІ ст., дослідження екологічних мотивів у письменницькій публіцистиці постає досить актуальним і перспективним напрямком вітчизняного журналістикознавства. Про необхідність дбайливо ставитися до навколишнього середовища Олесь Гончар говорив протягом усього свого свідомого життя, починаючи з ранніх публіцистичних текстів. Побувавши в різних регіонах України, багатьох місцевостях колишнього Радянського Союзу, побачивши чимало прикладів нерозумного, ганебного ставлення до довкілля, він з власного досвіду знав, як важко публіцисту ставити в ЗМІ гострі екологічні проблеми: “Мені це місце (де йшлося про оголення схилів гір. – В.Г.) в одній з республіканських газет виправили вчора в статті на “подекуди оголюються”(“Думаймо про велике”). Недаремно значну частину доповіді на V з’їзді письменників України (1966) Гончар присвятив проблемі митець і екологія.
Письменницька публіцистика на екологічну тематику після Чорнобильської трагедії, коли починається переорієнтація цінностей, пом’якшується режим секретності, стала набувати рис політичної. І саме Олесю Гончару належить пріоритет у цьому напрямку діяльності. Його слово на установчому з’їзді Всеукраїнської асоціації “Зелений світ” (1989) було набагато вагомішим, ніж виступи фахівців у галузі екології. У виступі на Всесоюзній творчій конференції в Ленінграді 1 жовтня 1987 р. “То звідки ж явилась “звізда Полин”?” Олесь Гончар сміливо й переконливо порушив важливі екологічні проблеми, які досі намагалися, якщо не замовчувати, то, принаймні применшувати. Перерахувавши зони лиха в тодішньому СРСР (зробивши це в переддень 70річчя радянської влади) – Байкал, Ясна Поляна, Севан, Аральське море, – він виділив найважливішу з них – Чорнобиль. При цьому не забув відзначити гостро актуальні виступи своїх колег по перу, що сприяли виведенню “з туману дезінформацій” Чорнобиль, Б. Олійника, Ю. Щербака, В. Яворівського, С. Плачинди, В. Князюка, Ю. Стадниченка, Б. Сушинського.
Публіцистична творчість більшості українських письменників осібно не вивчалася. Це ж стосується й жанрової системи публіцистики Олеся Гончара. Його ім’я, деякі твори згадуються в працях дослідників публіцистики. Провідні жанри публіцистики Гончара становлять викінчену за роки творчої діяльності систему зі своєю сформованою поетикою. Вона органічно доповнює його літературну спадщину. Із 27 жанрових форм, що їх використовував у творчій діяльності як журналіст й публіцист, 13 – представляють власне публіцистичні жанри (промова, передмова, післямова, теле-, радіовиступ, теле-, радіоінтерв’ю, привітання, некролог, заява, відкритий лист, запис до музейних книг, теленарис), 8 (інтерв’ю, стаття, нарис, рецензія, звернення, лист, фейлетон, репліка) – перебувають на стику публіцистичної й журналістської творчості, ще 6 (кореспонденція, репортаж, замітка, інформація, звіт, літературний запис) – належать до суто журналістських жанрів.
Для письменницької публіцистики характерним є об’єднання опублікованих раніше статей (часом з творами інших публіцистичних жанрів) у окремі збірники, про що свідчать книжки Олеся Гончара “Про наше письменство”, “О тех, кто дорог”, “Письменницькі роздуми”, “Чим живемо” чи аналогічні збірники публіцистики “Неложними устами” П. Загребельного, “Бо то не просто мова, звуки…” І. Дзюби, “Духовний меч” І. Драча, “Право власного імені” В. Яворівського, “Заявляю себе культурою…” М. Жулинського тощо.
Дослідники виділяють ряд жанрових різновидів статті – проблемні, оглядові, полемічні, літературно-критичні, ювілейні та ін. Для Олеся Гончара характерні передусім проблемні статті (“Правосудие должно свершиться”, “Человек – война – литература”, “На пути в ХХІ век”, “Зберегти мир – вимога сучасності”, “Про що запитують обеліски”, “Різдвяне слово вразливого автора”, “Будьмо гідними святинь”), статті ювілейного змісту, де автор активно використовував портретні характеристики, мемуарні моменти (“Безсмертний полтавець”, “Геній світлоносний”, “Великий син Грузії”, “Співець життя народного”, “Увінчаний шаною всенародною”, “Наша Леся”), літературно-критичні (“Сучасність – душа літератури”, “Багатоманітність напрямків”, “Суцвіття талантів”, “Муза правди і життєлюбства”). В останніх він прагнув давати аналіз вершинних явищ національної та зарубіжних літератур, ставлячи досягнення української у контекст кращих здобутків світової. При цьому багатство асоціацій, емоційність викладу змісту та образність думки поєднувалися в них із суворою науковістю та філософською заглибленістю в найвизначніші явища історії українського красного письменства та літературного процесу. Складна діалектика зв’язку між фактом і образом розглядається на матеріалі твору цього жанру “Цвіт слова народного”.
Статті Олеся Гончара є публіцистичними як за змістом, так і за формою, вони містять об’єктивний аналіз подій і фактів, певних тенденцій суспільного розвитку. Митець завжди прагнув переконати своїх читачів, що порушені ним проблеми збігаються з їхніми потребами, відповідають інтересам окремого індивіда й суспільства в цілому. Думка розвивається логічно, послідовно, розкуто, емоційно насичено, часом дискусійно, висновки аргументовано витікають із аналізу. Іноді авторська мова набуває патетичного звучання, особливо там, де йдеться про живий зв’язок минулого з сучасним. Письменник часто вдається до використання риторичних та стилістичних фігур, зокрема градації.
Такий жанр публіцистики як «Промова» у митця налічує 193 твори. Промови Олеся Гончара (“Співець єднання”, “Писати правду”, “Слово про “Руську трійцю”, “Вітаємо ваші світанки”, “Виступ на форумі миру в Парижі”, “Небуденна подія”) як і виступи Ю. Мушкетика “Шлях до істини”, Д. Павличка “Україна виходить з безодні”, В. Яворівського “Я весь пішов у політику”, І. Драча “Інтелігенція і вибори”, П. Мовчана “Витоки”, Л. Костенко “Геній в умовах заблокованої культури” відрізнялися логічністю, докладною аргументованістю тез і висновків, спрямованістю на певну конкретну аудиторію. Для промов Олеся Гончара притаманний неповторний індивідуальний стиль вислову думки, який представлений не лише в його публіцистиці, а й у прозі, поезії, мемуаристиці. Це широта узагальнення дійсності, масштабність, планетарність мислення, романтичне світовідчуття та світобачення, автобіографізм, тяжіння кожну проблему розглядати крізь призму долі свого народу, його держави. Архів письменника свідчить, що окремі промови переписувалися по кілька разів, поки автор не знаходив точного втілення свого задуму. Характерними для цього жанру є активне використання різних художніх засобів: афоризмів (“Митець мусить почувати мускулатуру слова”, “Сьогодні діти – завтра народ!”, “Частіше думаймо про велике”), фразеологізмів (“Чаша ця і їх не мине”, “Конем не об’їдеш”), неологізмів (“строчкогон-халтурник”, “мертвороддя застою”), у тому числі утворених шляхом поєднання слів різних лексичних полів (“ядерний дамоклів меч”), перифраз (“маленькі оті вельзевули”, “трудії невдячного ремесла”), метонімій (“копита часу”) та ін.
Інтерв ’ ю Олеся Гончара (112 творів) є переважно гостро проблемними, соціально спрямованими, з відкритою політичною позиції. Вступаючи в діалог з кореспондентом, письменник дає власне бачення політичних, екологічних чи мистецьких проблем. Нерідко при цьому він ділиться секретами своєї творчої лабораторії, зокрема виникнення й реалізації художніх і публіцистичних задумів. Поширеною формою інтерв’ю в спадщині Гончара є зосередження розмови навколо конкретної теми (часом тем) – збереження миру (“Забота о сохранении мира – истинный гуманизм нашего века”), бачення процесів майбутнього розвитку цивілізації (“Время и мы”), обґрунтування вибору Шевченківського комітету (“Лауреати Державної премії України імені Тараса Шевченка”). Інтерв’ю сприяли розумінню сенсу життя письменника, осягненню своєрідності його світобачення, інтерпретації окремих творів, їхньої життєвої документальної основи, коментували сучасний авторові літературний процес (“…Пульсують Галактики…”). Інтерв’ю з Олесем Гончаром – це завжди бітекст, де активним учасником, окрім письменника, є ще й журналіст, який у формулюванні питань прагне поставити певну проблему, ненав’язливо примушуючи співбесідника з ним полемізувати, виявляти ерудицію, логіку мислення, шукати вагомі аргументи на підтвердження думок. Жанр інтерв’ю в Гончара відзначається емоційною забарвленістю, чіткістю авторської позиції, присутністю в ній його неповторного “я”, щирістю й відвертістю перед реципієнтом, що створює інтимну атмосферу особливої довіри, порозуміння автора з аудиторією.
“ Нарис ”- ця жанрова форма публіцистики Олеся Гончара, яка нараховує 79 творів, найбільш повно виявляє себе індивідуальність автора як особистості. Цикли нарисів “Китай зблизька”, “Зустрічі з друзями”, “Японські етюди”, окремі твори “Берег його дитинства”, “Двоє вночі”, “Голос ніжності і правди”, “Спогад про Ауезова”, “Бондарівна”, “Блакитні вежі Яновського”, “На землі Камоенса”, “Столітній Панч”, “Відкриття Альберти” та ін. – це непорушна єдність художнього, побудованого на творчій уяві світу, й публіцистичного, основаного на документальному освоєнні дійс Олесь Гончар прагнув осмислити сенс життя неординарної людини. Тут особливу вагу мали його суб’єктивні спостереження, засновані на фактах власного спілкування з героєм. Подорожні нариси базувалися на асоціативних зв’язках, у них помітне ліричне начало, філософський погляд на дійсність і екзотику своєї й далеких країн (“Орхідеї з тропіків”, “Канівський етюд”, ”Під небом алтайським”). У проблемних нарисах (“Золотий сніп Таврії”, “Останній постріл”, “Чорний яр”) ставилися важливі питання суспільного буття українського народу – політики, екології, духовності.
Нарисовий образ Олеся Гончара часто переростав у художній, працюючи на донесення до читача певної важливої ідеї, яка може суттєво змінити громадську думку, вплинути на владні структури, перевести якусь, наприклад, технічну проблему в морально-етичну чи політичну площину.
Голий реалізм, орієнтація на спрощений підхід до факту в довоєнний час, що збігся з періодом учнівства Олеся Гончара, поступилися місцем широким узагальненням, філософським оцінкам з позицій завтрашнього дня, що співзвучно з художньою творчістю митця. Певна еволюція спостерігається навіть у назвах нарисових творів. Якщо до війни переважали антропонімні назви або заголовки перифразного походження (“Яків Мельник”, “Дочка комсомолу”, “Агітатор”), то згодом вони все більше метафоризувалися (“Яблуневоцвітний геній України”, “В останніх променях”, “Золотий сніп Таврії”), набували глибоких символічних узагальнень (“Сурмач”, “Крізь залізну завісу”), інколи такі узагальнення сягали всепланетного масштабу (“Від Сосниці – до планети”). Важливу роль в нарисах Гончара виконує художній прийом обрамлення, що є ключовим у побудові сюжету твору і концептуальним у розкритті його ідейного змісту (“На землі Камоенса”). Образ героя – є завжди яскраво рельєфним, пластичним аж до відчуття фізичної присутності, що помітно в передачі голосу, жестів, інтонації, особливостей постави, ходи.
Передмови та післямови Олеся Гончара не вписуються в усталені жанрові канони, оскільки яскраво виявляють авторську позицію й знаходяться в детермінованих, інтертекстуальних зв’язках з іншими суміжними жанрами (стаття, рецензія).
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--