Реферат: Регіональна фінансова система
„Економіка” у класичному розумінні – це наука про вміння раціонально вести домашні справи. Таким домом можна назвати і регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, – це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю [5, с.293].
Найважливіша характеристика регіону – його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.
Поняття „регіон” пов’язане з терміном „регіональна економіка” – науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття „регіональна економіка” та „розміщення продуктивних сил” близькі за змістом; усе-таки регіональна економіка більше прив’язана до поняття „регіон”, у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загально регіональними проблемами.
Ефективність регіональної політики залежить від чіткого визначення території регіону, його меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану. Адже регіон – це об’єкт регіональної політики, тому велике значення має економічне районування країни, тобто відокремлення на її території самостійних регіонів, які представляють економічні райони.
Економічне районування країни – непроста проблема. Треба зазначити, що різні автори у своїх роботах вирішили її по-різному. Найбільш привабливим, на мій погляд, є районування автора В. Поповкіна [3]. Шляхом синтезу найважливіших показників економічного розвитку (національний дохід на душу населення; валовий продукт на душу населення; продуктивність суспільної праці; виробництво продукції промисловості і сільського господарства на душу населення; обсяг матеріального достатку на душу населення; забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал тощо) В. Поповкін визначив вагу кожної області в економіці країни й сформував п’ять макроекономічних районів.
Мережа районів, яку запропонував В. Поповкін, є найбільш обґрунтованою, бо об’єктивно віддзеркалює особливості сучасного регіонального розвитку України. Але назви цих районів більш привабливі у авторів роботи [5, с.299]:
1. Центрально-Український (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська, Кіровоградська області).
2. Донецько-Придніпровський (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області).
3. Північно-Східний (Харківська, Сумська, Полтавська області).
4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим).
5. Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області).
3. Фінансові ресурси регіонів
Потенційні можливості економічного розвитку кожного регіону здебільшого залежать від його ресурсного потенціалу: природних багатств, виробничих потужностей, кваліфікованого персоналу тощо. Важливою складовою цього потенціалу є забезпеченість фінансовими ресурсами.
Формування фінансових ресурсів значною мірою залежить від масштабів та ефективності економічного комплексу країни та її регіонів. Серед головних чинників, які безпосередньо визначають обсяги фінансових ресурсів, утворених на рівні регіонів, є:
- відмінності між регіонами у рівнях соціально-економічного розвитку;
- галузева структура регіональних комплексів та їхня дохідність, що визначає обсяги податкової бази;
- рівень розвитку соціальної та виробничої інфраструктури сільської місцевості;
- ефективність використання місцевих ресурсів багатоцільового призначення (трудових, земельних, водних);
- рівень забруднення навколишнього природного середовища, що призводить до диференціації обсягів витрат у сфері надання державних і громадських послуг і цін на ці послуги.
Під регіональними фінансовими ресурсами розуміють сукупність доходів, створених господарським комплексом регіону, і заощадження громадян, а також кошти, що надійшли в результаті їх територіального перерозподілу.
Особливості структури фінансових ресурсів із точки зору їх територіального розподілу і способів розміщення й використання залежать від економічної політики держави, а саме від розподілу функцій між центру, регіоном і органами місцевого самоврядування. Загальне правило в розподілі функцій і ресурсів полягає в тому, що проблеми необхідно розв’язувати на рівні їхнього виникнення. І тому постає питання достатності фінансових ресурсів, переданих до органів місцевого самоврядування, та їх самостійності у вирішенні питань, пов’язаних із соціально-економічним розвитком території.
Фінансові ресурси регіону складаються з засобів місцевих (обласних, міських, районних тощо) бюджетів, а також засобів підприємств, що виділені на регіональний розвиток. Регіональна фінансова система повинна узгоджуватися з іншими елементами регіонального господарського механізму та загальною концепцією його перебудови. Перехід до економічних методів територіального управління, розширення економічної самостійності регіонів поєднуються зі створенням загальнодержавних централізованих фондів територіального розвитку, що регулюють міжрегіональні відносини, та формуванням системи внутрішньо регіональних фондів розвитку й страхових фондів [5, с. 139].
Тривала економічна і фінансова кризи, відсутність суттєвих зрушень в структурній перебудові економіки обумовлені також і невирішенням низки проблем фінансового та грошово-кредитного характеру. Насамперед, це удосконалення фінансово-кредитних відносин в економіці, що є досить важливою і складною за своєю суттю проблемою, оскільки вона взаємопов’язана і залежить від багатьох факторів – моделі економічного розвитку держави, форм і методів управління, межі сфер державного регулювання, його соціального спрямування, ступеня розвитку ринкових відносин та рівня поєднання державних і ринкових механізмів у практиці господарювання. Про це свідчать результати спроби запровадження в умовах кризи заходів по стриманню інфляційних процесів, по підтримці підприємницької, виробничої та інвестиційної діяльності. Де інфляційні заходи (перехід до жорсткої обмежувальної грошової політики у 1990-1997 рр. – зменшення грошової маси до номінального ВВП з 80% у 1990 р. до 14% у 1997 р.) не призвели до очікуваних результатів, вони, як правило, лише пригнічували господарську активність і провокували спад виробництва. В той же час заходи, спрямовані на запобігання падіння обсягів виробництва та стимулювання його зростання, вели до розширення попиту, насамперед, інвестиційного, а потім і споживчого, що призвело до підвищення цін [4, с.33].
За допомогою використання фінансово-кредитних важелів також не вдалося досягти належного впливу – регулюючого та стимулюючого – на виробничу та інвестиційну діяльність. На протязі 1990-1997 рр. зберігалась негативна тенденція зруйнування відтворювального механізму – відбувається подальша натуралізація економіки. Більш 40 % операцій здійснювалась за бартером, а по окремих регіонах ця частка у 1997 р. становила значно вище. Поряд з цим мало місце простоювання більшості підприємств, втрата ринків збуту продукції через її неконкурентоспроможність, відсутність реальних зрушень в структурній перебудові економіки, низька інвестиційна діяльність підприємств. Зменшення в останні роки темпів приватизації, нерозвиненість фондового ринку ще більше поглиблюють внутрішній дисбаланс економіки. Україна залишається країною з високою залежністю виробництва від критичного імпорту (імпорт товарів та послуг до ВВП складає майже 50 %).
Вихід з такого становища потребує, насамперед, комплексного підходу до розв’язання проблем розвитку і реформування економіки відповідно до етапів переходу та формування ринкових відносин, а також визначення і впровадження дієвої фінансової і грошово-кредитної політики та відповідних фінансових і грошово-кредитних важелів, за допомогою яких ці процеси будуть забезпечуватися.
О. Б. Суховірська в своїй статті [6] зазначає, що як негативну слід розцінювати тенденцію щодо поступового зменшення починаючи з 1996 року питомої ваги доходів, які припадали на регіональні бюджети, – з 47,5 % до 27,9 % у 2001 році (див. табл. 3.1). Це більше, ніж в унітарних державах, але менше, ніж у країнах із федеральним устроєм, де бюджетні доходи членів федерації і органів місцевого самоврядування становлять близько 60 % доходів консолідованих бюджетів.
Таблиця 3.1.Питома вага регіональних бюджетів у зведеному бюджеті України (%)
Тенденція, що склалася в Україні, суперечить необхідності зростання ролі місцевих бюджетів в економічному й соціальному розвитку країни і не відповідає потребам зміцнення місцевого самоврядування. Ігнорується бюджетна автономія регіональної влади, та існує значна залежність дохідної частини регіональних бюджетів від центру.
Головними податковими джерелами регіональних бюджетів протягом останніх років були основні регулювальні податки: прибутковий податок, податок на додану вартість та податок на прибуток підприємств. Винятком не став і бюджет Одеської області. У роки зарахування податку на додану вартість у зведеному бюджеті Одеської області він становив близько третини дохідних надходжень бюджету і його частка знижувалася. Причинами цього стала розширена система пільг, застосування нульової ставки оподаткування, обмеженість кількості платників податку на додану вартість. Звичайно, це лише прямі причини, але існували, ще і непрямі, які були викликані загальним станом економіки.
Коли ПДВ став централізовано надходити до державного бюджету, на перший план вийшов податок на прибуток підприємств усіх форм власності, який зараховувався до місцевих бюджетів вже на початку 90-х років. Оскільки надходження від податку на прибуток прямо пропорційні діловій активності у регіоні, то стан галузей промисловості протягом 1995-1998 років може пояснити спадаючі показники надходжень. Негативно вплинули на надходження збільшення кількості збиткових підприємств, перенесення збитків минулих років на наступні податкові періоди, кризова фінансова ситуація у деяких галузях економіки, скорочення промисловими підприємствами області виробництва промислової продукції і, як наслідок, зменшення надходжень до бюджетів усіх рівнів. У 2000 році податок на прибуток став централізовано надходити до державного бюджету, що зменшило зацікавленість місцевих органів влади у повному його збиранні, тому його частка по області зменшилася.
Прибутковий податок є місцевим за своєю природою, оскільки саме на місцевому рівні він найнаочніше повертається платнику податків у вигляді суспільних фондів споживання. Якщо цей податок повністю і обов’язково залишатиметься і надалі на регіональні потреби, то в його зростанні будуть зацікавлені як самі платники податків, так і регіональні органи.