Реферат: Римська імперія в II—III ст. н. е.: період падіння та загибелі
Септимій Север залишив імперію двом синам: Марку Аврелію Антоніну, прозваному Каракаллою, і Пуб-лію Септіліію Геті. Обидва вони вважались співправителями, але справи вершив старший брат — Еаракал-ла. Першим актом їхнього правління було примирення з британськими племенами на умовах відновлення попереднього кордону. Убивши брата, Каракалла правив з211до217р. Жорстокий і мстивий, підозріливий і малодушнии, разом з тим сповнений упевненості у величі своєї влади, він з перших же днів розпочав переслідувати сенаторів. Серед жертв Каракалли був видатній юрист Папініан, який відмовився визнати справедливим убивство Гети.
Каракалла видав едикт, за яким права римського громадянства поширювались майже на все вільне населення. Цей законодавчий акт завершував процес асиміляції вільного населення, що розпочався ще за часів республіки.
У Римі Каракалла закінчив розпочате його батьком будівництво бань (терм), які перевищували своїми розмірами всі старі і свідчили про високий рівень архітектури та будівельної техніки.
3. Безсилля імператорів. Агонії імперії.
Навесні 217 р. проти Каракалли організували знову, і його було вбито. Солдати проголосили імператором Марка Опеллія Макріна, людину незнатного походження, яка дослужила до вершницького звання. Це був шр-ший вершник, який став імператором.
Проте Макрін не мав достатнього авторитету, а йсго спроба зменшити платню солдатам викликала невдоюлення.Імператором було проголошено чотирнадцятирічного Варія Авіта Бассіана, що належав до роду Северів. Біс-сіан був жерцем бога Сонця і намагався запровадити ійй культ у Римі. Врешті-решт поведінка імператора, дня якого оргії були найулюбленішою формою розваг, а також його релігійні уподобання обурили преторіанців, і вони вбили його.
Імператорська влада перейшла до двоюрідного брата Бассіана — Александра Севера (222—235). Його прш-ління було певною реакцією на принципи віиськоіої монархії, запроваджені Септимієм Севером. Знову, як і за Антонінів, було встановлено згоду між імператором і сенатом. Проте істотних змін у систему правлішя, встановлену Септимієм Севером, Александр не вніс. їін не зумів приборкати армію.
Александр вів війну з персами (переможну), а таюж з германцями. Його авторитет як імператора під час оста
ньої війни, що відбувалася зі змінним успіхом, було підірвано. Один із полководців, Гай Юлій Бер Максимін, очолив проти нього змову. Александра було вбито, а Максиміна проголошено імператором.
Гай Юлій Бер Максимін (235—238) був першим імператором, який розпочав військову кар'єру простим солдатом. Своє правління Максимін ознаменував насамперед придушенням опозиції у військах. Після цього повів наступ спочатку проти германців, а потім проти даків ісарматів.
Максимін був "солдатським" імператором і прагнув передусім здобути популярність серед солдатів. Цим і визначалась його внутрішня політика. За час правління він жодного разу не був у Римі і не добивався затвердження своєї влади Сенатом. Джерела стверджують, що Максимін конфісковував гроші у містах, скарбницях храмів. Сільське населення було надзвичайно невдово-лене насильствами солдатів і місцевої адміністрації. Римський Сенат оголосив про скинення Максиміна. Незабаром на вимогу військ і плебсу імператором було обрано Гордіана III. Дізнавшись про події в Римі, Максимін рушив на місто з військами, але під час невдалої облоги Аквілеї був убитий своїми солдатами.
Гордіан III став одноосібним правителем. Він виступив у похід проти персів, які напали на Месопотамію, але йому не довелося закінчити війни з персами: його вбили. Імператором проголосили Марка Юлія Філіппа І (244—249), прозваного за своє походження Арабом.І Філіпп уклав з персами мир, за яким римляни утримали за собою Малу Вірменію та Месопотамію, і повернувся в Рим, де був визнаний Сенатом.
Зовнішньополітичне становище імперії було складним: уздовж майже всього північного кордону наступали варвари. Війська не були досить дисципліновані, кожна армія намагалась висунути свого кандидата на імператорський трон. Філіппу вдалося перемогти кількох претендентів на імператорську владу, але в битві з ДЛ цієм, якого війська в Мезії проголосили імператором він був убитий. Гай Мессій ТраянДецій (249—251) належав до тих імператорів, які прагнули відновити старі римські звичаї та уклад. Цим, мабуть, пояснюється і переслідування християн, під час якого загинуло багато прихильників нової релігії.
Після смерті Деція змінилось кілька імператорів. Найдовше пощастило утримати владу Публію Ліцінію Валеріану (253—260) та його синові Галлієну (253— 268), якого він зробив співправителем. Валеріан був прихильником давньоримських принципів. За його правління також переслідувалися християни.
Становище імперії за часів Валеріана було ще напруженішим, ніж за його попередників. Рейн перейшли германські племена (франки та алемани), готи перетнули Дунай, на африканські провінції напали мавританські племена, на сході наступали перси.
Останні зайняли Вірменію, вторглись у межі Римської імперії та захопили Антіохію. Валеріан відвоював Антіохію, але в сутичці з персами, які обложили Едессу, був узятий у полон, де і помер.
Після того як Валеріана захопили в полон перси, його син Публій Ліціній Егнацій Галлієн став одноосібним правителем імперії. Галлієн був людиною освіченою, енергійною, прагнув захистити державу від зовнішньої небезпеки і відновити її внутрішню могутність. Але він був безсилий зміцнити дисципліну в військах. Важко було також стримувати натиск варварів на заході і персів на сході. Він мусив вести війну як з узурпаторами, так і з варварами: франками та алеманами, готами та ін.
Боспорське царство перестало бути союзником Риму. Зв'язки римських провінцій з Північним Причорномор'ям послабли, на Боспорі готувались набіги на Римську імперію, і нові боспорські правителі надавали судна варварам, що наступали на імперію. їхні кораблі перепливали Чорне море, готи в союзі з іншими припонтійськими народами чинили спустошливі набіги на міста, розташовані по європейському і малоазійському узбережжях: Ефес, Афіни, розграбували грецькі міста Корінф та Спарту.
268 р. Галлієна вбили змовники, а імператором було проголошено Марка Аврелія Клавдія. Йому вдалося знов об'єднати імперію. Він помер від чуми, що лютувала в імперії кілька років.
Його змінив брат, який не міг утриматися при владі. Імператором став визначний полководець Луцій Доміцій Авреліан (270—275). Продовжуючи політику свого попередника, Авреліан остаточно вигнав готів з Паннонії і відбив напади алеманів, які вторглися в Італію. Авреліан провів реформи, прагнучи відновити внутрішню могутність Римської держави.
Однак республіканські інститути, які зберегли ще певне значення з часів Антонінів, тепер втратили своє значення. Авреліан перший з римських імператорів на- І звав себе "паном і богом", тобто знехтував традиціями І народовладдя. У Римі, на Марсовому полі, було споруджено храм Сонця — найвищого божества, верховного покровителя імперії.
У Римі відновлювались старі святині. Це була спроба знайти єдину релігію для світової імперії, утвердити розхитану імператорську владу.
Варварські вторгнення становили велику небезпеку не тільки для провінцій, а й для Італії. Щоб убезпечити столицю, Рим за Авреліана було обнесено міцними мурами. Імператори робили все, щоб відновити єдність імперії, проте здійснити це в колишніх кордонах не вдалося. Римові довелось відмовитись від Дакії, корінне населення якої ніколи не мирилося з чужоземним пануванням.
Авреліан рушив війська на Схід, але під час походу був убитий солдатами. На цей раз армія надала можливість призначити імператора сенату, який обрав старого сенатора Марка Клавдія Таціта (275—276), але він не зумів підтримати свій авторитет серед солдатів і незабаром загинув.
Після Таціта на імператорському троні змінилися кілька імператорів. І коли трон посів Гай Валерій Ав-релій Діоклетіан, розпочалася доба пізньої Римської імперії.
На кордонах імперії посилювались варварські племінні утворення, натиску яких римляни не завжди могли протистояти. У цих умовах армія набувала особливого значення. Війська мали захищати й охороняти імперію і водночас бути опорою уряду. Але вже події II ст. показали, яку роль може відігравати армія в призначенні та зміщенні імператорів. В армію стали приймати уродженців провінцій. Служба в легіонах часто ставала спадковою. Легіонери були пов'язані не стільки військовою дисципліною, що всюди занепала і спроби відновити яку викликали опір, скільки особливою професіональною єдністю, що утворилась під час багатолітньої служби, умовами табірного і похідного життя. Коли складались сприятливі для того умови, ті чи інші легіони виходили з підлеглості правлячому монархові і проголошували імператором свого ставленика, щоб посісти тим самим привілейоване становище в імперії.
Таким чином, у II—III ст. імперію охопила криза, котра виявилася у частій зміні імператорів, міжусобних війнах, втраті провінцій, послабленні зовнішньої могутності імперії.
Держава, яку очолювали імператори, що цілком залежали від легіонерів і не мали підтримки цивільного населення, не виконувала основної своєї функції — захисту рабовласництва, а також не змогла захиститися від зовнішніх нападів.
Провінції Риму стали більш самостійними від центру в господарському відношенні.
Внаслідок кризи зросла заборгованість колонів, оскільки виплати власникам маєтків збільшилися, на залишених колонами землях держава оселяла захоплених у полон варварів.
Тягар кризи III ст. позначився насамперед на експлуатованих верствах. Внаслідок цього посилювався їхній опір. Його форми були різні: втеча колонів, спільні виступи селян і рабів (наприклад, рух багаудів у Галлії).