Реферат: Роль О В Духновича у розвитку педагоічної думки в Україні
План:
1. Життя О. Духновича
2. Його творчий шлях та суспільне життя
3. Педагогічні погляди:
а) Ідея народності виховання
б) Мета і завдання виховання
в) Дидактичні вимоги
г) Про вчителя
д) Виховання в сім”ї
4. Моє ставлення до О.В. Духновича і його діяльності.
Добу, в якій жив і творив один із визначних діячів-культорологів на Закарпатті Олександр Духнович, дослідники називали церковнослов’янськоруською. Одні письменники виступали з вимаганнями вживати в літературі церковнослов’янську мову, другі, як і О. Духнович, обстоювали „руську”, треті обороняли народну мову. О. Духнович виступав за релігійну і народну єдність, показав приклад змагання підкарпатських русинів до культурно-просвітньої та релігійної єдності з галичанами.
Духнович Олександр Васильович народився 24 квітня 1803 р. В с. Тополя в сім’ї священника. Письменник згадував, що по смерті батька дід розкрив йому таємницю їхнього роду: нібито один з предків був Черкаським князем, служив Петрові І, але, будучи замішаним у якійсь ворохобі проти царя, змушений був тікати. Таким чином і опинився в с. Тополя, там назвався Духновичем, став дякува ти, згодом висвятився в Мукачеві на священника. Наскільки ця версія правдоподібна, сьогодні важко сказати. У новіші часи історією роду Духновичів займався вчений Іван Панькевич, який розшукав чимало документів про те, що рід Духновичів проявляє себе на Закарпатті в середині XVIII ст.
Мати Марія теж походила із священницької родини Герберіїв. Зрозуміло, що сімейний мікроклімат сприяв, за спогадом О. Духновича, вихованню „в руському національному дусі”. Згодом вихованням хлопця займався дядько Герберій, священик в Старині, а потім – дід, Іван Герберій, священик у Клокочові.
По закінченні сільської школи (1813) навчався в Ужгородській нормальній школі, гімназії. Після раптової смерті батька в сім’ї залишилося шестеро дітей, і Олександр, що був другим сином, хоч і мріяв „присвятити себе студіям землемірства”, був змушений послухатися матері й зайнятися богословськими студіями. Після філософських студій в Кошіцях та богословської семінарії в Ужгороді О. Духновича посвячено по целібату (неодруженим) у священики. Призначили його архіваріусом єпархіальної канцелярії в Пряшеві. Тут юнак жив у матеріальній скруті, і доведений майже до відчаю, наприкінці жовтня 1830 р. Подався до Ужгорода. Місцевий єпископ, котрий знав молодого Духновича ще з семінарії, радо привітав скитальця й призначив його священиком Мукачевської єпархії. Але пряшівський єпископ не давав згоди на звільнення, і О. Духнович фактично зостався без шматка хліба. Допоміг йому віцежупан Ужгородської жупи Степан Петровай: він найняв Духновича для навчання свого семирічного сина. В помешканні С. Петровая Духнович мав заробіток і харч протягом 1830- 1833 рр. Потім пряшівський єпископ Таркович змусив О. Духновича повернутися на старе місце под загрозою позбавлення сану священника. Через якийсь час його переводять до Біловежі, де він замешкав чотири роки, займаючись крім основної роботи вивченням ботаніки, городництвом.
23 квітня 1838 р. новопризначений єпископ Василь Попович запросив О. Духновича на посаду нотаріуса консисторії. Саме тут він опрацьовує численні архіви й багаті бібліотеки, збагачуючись знаннями. У січні 1844 р. його іменовано каноніком у Пряшеві, куди він переїжджає на постійне помешкання. Тут Духнович розгортає педагогічну культурно-освітню, літературно-видавничу діяльність. Цікавився станом та розвитком народної освіти, писав і видавав шкільні підручники, видав молитовник, записав твори усної народної творчості, писав і видавав літературні твори, організував перше літературне товариство закарпатських русинів-українців., видавав літературні альманахи, народні календарі, збирав предметі для майбутнього народнього музею, викладав російську мову, допомагав бідним студентам у навчанні. Був О. Духнович і депутатом до крайового сейму у Братиславі.
Революційні події 1848 -1849 рр. В Угорщині О. Духнович не сприйняв і не підтримав. Обстоював рівність і рівноправність усіх народів. 27 квітня 1848 р. „розлючені мадяри вхопили” Духновича як „якогось розбійника”; після 8-денного утримання в Кошиці його відпустили.
Помер Духнович 30 березня 1865 р. в Пряшеві, де й похований.
Значний слід залишив О. Духнович на ниві народного просвітництва, зокрема в розбудові шкільництва. Відомо, що на початку 19 ст. На закарпатських землях не було жодного букваря, написаного для народних шкіл. Користувалися сербськими букварями, часословами та псалтирями, подекуди в нагоді ставали львівські видання українських букварів, різних читанок для початкових класів тощо.
Духнович сам „71 систематизував школу”. Першою його педагогічною і науковою працею була „Книжица читальная для начинающихъ”, що побачила світ у Будині і протягом 5 років витримала три видання.
З педагогічних видань мали неабиякий успіх книги „Маленькая библія сї картинками”, „Краткая землепись”, „Катехизис Литургический”, „Сокращенная грамматика письменнаго русскаго языка”, „Народна педагогіка” тощо. Укладаючи своєрідні підручники-антології народного досвіду, досягнень культури, усталених принципів народної моралі, О.Духнович часто звертався до уснопоетичної творчості, до кращих зразків писемної літератури. Власне, ця самовідданість, уболівання за пробудження національного духу, відродження прилучили О.Духновича не лише до написання педагогічних книг, а й до заснування літературних альманахів, народних календарів („Місяцеслови”), до підготовки та видання історико-філософських книг...
Народознавча діяльність О.Духновича проявилася в кількох напрямах. Він пробував займатися фольклорною практикою, але, як твердить М.Мушинка, записав усього 9-10 народно-пісенних зразків, що увійшли до другого тому зібрння Я. Головацького „Народные песни Галицкой и Угорской Руси». Записи ці, на жаль, не мають достатньої наукової цінності, крім тих архаїчних пісень, що виходили з ужитку. Однак, Духнович записував прислів”я , загадки,приказки, перекази, легенди, народні оповідання, байки, які щедро використовував у своїх художніх творах.
О.Духнович був, по суті, засновником етнопедагогіки у загальноукраїнському масштабі ( основні принципи сформулював у „Народній педагогїї”. Він заклав основи закарпатоукраїнської етномедицини („Домашній лікар”, „Наказ врачебний”. „Рецепт к отвращенію разних болізней і к достиженію глубокой старості”), чимало зробив і в утвердженні народної кулінарії („О препітаніи в нужді”, „Хліб із пырниці”, „Брашно із свербогузи”, „Леквар із бузиновых, земляничних й речничных ягод»).
У духовній спадщині О.Духновича значний поетичний, прозовий, драматургічний доробок. Свою літературну діяльність майбутній літератор розпочав ще в 1829р. віршем „Ода на тріумф Ніколая, царя Россіи”, але активно почав виступати з творами з 1847р. Об”єктом поетичних зацікавлень найчастіше виступають Бог, народ. Є в нього також чимало патріотично-закличних пісень, елегій, байок, дидактичних віршів.
Поетичні твори релігійної тематики є також невід”ємною частиною поетичної творчості О.Духновича. Більшість із них написана в народнопісенній традиції, що дає змогу читачеві проникнути у внутрішній світ автора, осмислити його світоглядні традиції та естетичні ідеали.
За своїми філософськими поглядами Духнович був ідеалістом, але в окремих питаннях пропагував матеріалістичні положення. У суспільних поглядах він стояв на позиціях просвітительства. Освіту вважав най важливішим засобом перетворення суспільства, відкидав революційну перебудову суспільного ладу.На демократичних і прогресивних принципах тодішньої європейскої педагогічної думки О.Духнович розглядає дидактико-методичні питання педагогики. Так, у книжці „Народна педагогія” детально продумана і укладена в систему як організація шкільництва, так і саме навчання дітей у школі та за її межами. Ця система грунтувалася на активній участі школярів у навчанні та свідомій праці вчителів і батьків у навчально-виховному процессі, на глибокому усвідомленні, що саме освіта і добре виховання підростаючого покоління – то надійний національний фундамент нроду.
„Тут потрібно,- писав учений,- щиру мати волю, щоб кожен дітей маючи хотів їх просвіщувати, щоб священики сіє завдання усилювано виконували, щоб собі за перший обов”язок служби взяли освіту, но не тільки так налегко, но серцем і душою”, а дяки щоб „службу науки не так з обов”язку, як з любові кінчили”. Критично ставлячись до тієї когорти дяків, які „викручуються, що в них немає способу, їм не платить ніхто”, Духнович каже, що не треба чекати „мзду за сіє”, слід свідомо працювати для себе самого, для ближнього. „Ви, родітелі,- звертається він до батьків,- турбуєтесь про виховання дітей, яким ви дали життя; повинні ви дітей ваших особливо хлібом благонравія кормити, щоб вони стали гідними членами суспільства, щоб вони на користь суспільству росли; це тільки через добре виховання, через науку їм сотворите”.
Ідея народності виховання. З позицій вірності своєму народові Духнович розвивав у своїх творах ідею народності виховання. В умовах, коли частина закарпатської інтелігенції потрапила під чужий, угорський вплив і цуралася свого українського походження, він рішуче вимагав, щоб кожний учитель „в детях народолюбие возбудил и в сердце их закрепил любовь к своей народности”. Важливою ознакою народності Духнович вважав мову, виступав за те, щоб викладання в школах Закарпаття провадилося рідною мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних і національних традицій народу. На його думку, впливовим засобом у вихованні в дусі народності має також бути народна пісня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю. Вимоги Духновича щодо виховання в дусі народності не мають нічого спільного з шовінізмом, видатний просвітитель з повагою ставився до інших народів.
Мета і завдання виховання. У творах Духновича обгрунтована вимога виховання людини – громадянина і патріота, міститься заклик „силы человеческие, телесные и духовные, от природы данные, с молодости... сохранять и совершенствовать”. Відповідно до цих завдань, на його думку, повинно здійснюватися розумове, моральне і фізичне виховання дітей та молоді.
У процесі розумового виховання учнів треба озброювати певним колом знань, розвивати їх пізнавальні здібності. Ці знання мають стати в пригоді в майбутній практичній діяльності, бо освіта не самоціль і „лише тоді є корисною, коли вона служить нам засобом для добробуту”. У початковій школі, на його думку, треба вивчати географію, ботаніку і зоологію, сучасні іноземні мові, землеробство, садівництво і бджільництво. Таке надто широке для початкової школи коло знань пояснювалося прагненням Духновича забезпечити в єдиному доступному для українського населення типі школи на Закарпатті грунтовну підготовку учнів.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--