Реферат: Російський цар Михайло Романов
Незабаром у Москву повернувся звільнений з полону ммитрополіт Філарет (Федір Никитич Романов). Після прибуття в столицю, півтори тижня спустя, ієрусалимський патріарх Феофан, що прибув у Росію за милостинею, і російські ієрархи запропонували Філаретові патріарший престол - "він гідний такого сану, особливо тому ж, що він був царський батько по плоті; так буде царству помогатель і будівельник, сірим захисник і обидимим предстатель". Почалося двовладдя - молодого царя і навченого життям, досвідом патріарха Московського, і всея Русі, двох "великих государів", як їх іменували офіційні грамоти.
У керуванні державою разом з ними брали участь Боярська дума і Земський собор.
Сучасники повідомляють, що "великі государі" разом вислухували доповіді по справах, виносили по них рішення, приймали послів, давали подвійні грамоти, подвійні дарунки. До приїзду Філарета молодим і недосвідченим, тихим і м'яким Михайлом вертіли, як хотіли, бояри-радники, часто люди малознаючі в справах керування, але егоїстичні і властолюбні. З появою царського батька деяким з них довелося піти в тінь. Царський батько, на відміну від сина, мав удачу гордого, крутого та владного.
Філарет відав у повному обсязі церковними справами, тут він судив і виряджав сам, повновладно й ієрархів, і рядову братію; тільки кримінальні справи по церковному відомству залишалися в компетенції світських, загальнодержавних установ. Другий "великий государ" вирішував, поряд з царем-сином, і земські справи. І тут він правил усім, так що і сам син його і слухався і боявся. Коли Михайло виїжджав з Москви, Філарет відав усіма справами. Під час таких поїздок батько і син пересилалися листами.
Старший Романов, людина честолюбна, усе життя мріяв про велику владу, у свій час був вигнаний з царського палацу Годуновим, тепер, до старості, досяг усе-таки заповітної мети: одержав вищу церковну владу, оскільки давно вже був пострижений; і влада світську, котру поділяв із сином-царем.
Непростою удачею відрізнялася і царська матінка черниця Марфа Іванівна. Її деспотичність, норовлива упертість, безсумнівний і сильний вплив на сина позначилися на його особистій долі. Михайло Федорович дорослішав, і природно встало питання про одруження, тим самим - про продовження царського роду, зміцненні нової династії. Ще в 1616 році, коли йому виповнилося двадцять років, знайшли йому наречену - Марію Іванівну Хлопову, дочка незнатного дворянина. Її вже стали кликати царицею, дали нове ім'я - Настасія.
Вирішальну роль зіграла мати. Вона жила у Вознесенську монастирі. Старица Євнікія була з роду Салтикових.
Хлопову цар обрав на огляді наречених, улаштованому в палаці по старому звичаї. Оголосив свою милість батьку і дядьку нареченої. Але поперек стала Марфа - черниця Євнікія настроїла її проти. Салтикови боялися утратити вплив при царському дворі з появою Холопових.
Марію-Настасію вислали з палацу, у якому вже йшли готування до весілля, до бабки на подвір’я.
Цар Михайло мав до Холопової сильне почуття, тужив за нею, не погоджувався взяти іншу наречену. Мати ж не хотіла чути про дівицю, що так полюбив її син. Цар не мав сили протистояти матері.
З приїздом Філарета в нього з'явилася надія. Вплив Салтикових слабшав, хоча їх як і раніше підтримувала Марфа. Філарет відносився до них інакше, чим його дружина. Михайло Федорович, що не забув обраницю свого серця, оголосив батьку, що жениться тільки на Холоповій. Але Марфа заявила, що якщо син жениться на Холоповій, те вона залишить його царство. І Михайло в чергов раз уступив матері.
Цар біля року спустя женився за порадою матері на князівні Марії Володимирівні Довгорукої. Наступного дня після одруження вона занедужала, через три місяці померла. Шлюб виявився нещасливим.
Рік по тому цар знову женився (29 січня 1626 року), цього разу на Євдокії Лук'янівні Стрешневій.
Вона народила десять дітей; з них шість вмерли в ранньому віці; тільки четверо, у тому числі син і спадкоємець престолу Олексій Михайлович пережив батька.
Історики, що вивчають Росію XVІІ сторіччя, виділяють першу половину - від звільнення Москви до кінця правління Михайла і початку царювання його сина Олексія - як особливий етап. За три з половиною десятиліття відбулися важливі події. Насамперед у внутрішній політиці. Романов, батько і син, в основному продовжували політику своїх попередників у плані зміцнення позицій правлячого класу - бояр і дворян, їхніх прав на земельну власність і залежних від них людей, кріпаків і холопів.
З кінця десятих, особливо початку двадцятих років, тобто з умиренням "землі", висновком договорів з Польщею і Швецією, наступив нарешті час спокою. Селяни повертаються до закинутих земель, розорюють нові ділянки, особливо на окраїнах - південніше - Оки й у Середньому Поволжя, Приураллі і Західному Сибіру.
Курс уряду Михайла на заселення нових земель давав плоди - розширення запашки, зростання доходів скарбниці, збагачення феодалів, світських і духовних. Але пожвавлення в сільському господарстві не супроводжувалося помітним поліпшенням агротехнічних прийомів. Звідси - часті неврожаї, недороди, голод, і не тільки в містах, війську, але й у селі. Часом така політика приводила до жалюгідних наслідків. Цар і влади виходили насамперед з інтересів скарбниці, держави, чи мало зовсім не зважаючи на народ. Наприклад, на передодні російсько-польської війни за Смоленськ (1632 - 1634 року), за їх указівкою великі партії зерна продали закордон. Одержавши за це гроші, використовували їх на покупку зброї, боєприпасів.
У самій же Росії - траплялися неврожайні роки, і ціни на хліб сильно зросли - запасів у країні не виявилося. Те ж відбувалося пізніше.
Як і в XVІ столітті, верхівку служивого класу при особі царської складали думні чини - бояри, окольничі, думні дворяни і думні дяки. За ними йшли чини московські - сокольники, стряпчі, дворяни московські, мешканці. Ті й інші виконували доручення царя - служили йому як помічники в найважливіших справах. У Боярській думі очолювали накази і посольства в закордонні країни, керували містами і полками. Ці посади - для найбільш породних, знатних людей, царських вельмож, що у царя "у Думі живуть". Менш знатна служива людина виконувала обов'язки пристава - наказового, посольського й іншого.
Цар і влади йшли назустріч побажанням знаті і рядового дворянства. Вельможі, у тому числі царські родичі, одержували з їхніх рук чималу кількість землі і селян, насамперед з фонду державних і палацевих земель. Приміром, боярину И. Н. Романову, дядьку пануючи Михайла, подарували целую Верховську волость у Галицькому повіті, князю Ф.І. Мстиславському - Ветлужську волость. Відбувалося це щорічно, і розміри фонду танули. Злякані таким ходом справи, цар і його радники заборонили роздавати землі з палацевих володінь (указ 1627 року). Але вже в наступному десятилітті роздачі відновилися.
Дворян, столичних і повітових, цар і влади теж не обійшли своєю увагою. Їм давали земельні ділянки, звичайно невеликі по розмірах: з нагоди сходження на престол Михайла Федоровича (роздачі 1613-1614 років), за участь у воєнних діях проти королевича Владислава (1619-1629 роки) і т.д.. До кінця першої чверті сторіччя в центрі держави, власне кажучи, зникли державні землі - перейшли до приватних власників-поміщиків.
Фортечний порядок встановлювався в Поволжя. Тут поряд з російськими боярами і дворянами, ієрархами церкви і монастирями, захоплювала селянські двори і місцеву знать - татарські і мордовські мурзи, башкирські, марійські і чуваські тархани, старшини і сотники. Їх залучали на військову службу, платили їм, крім земельного, і грошову платню. Цей курс царя і патріарха, їхніх радників доповнювався насадженням православ'я серед неросійських феодалів. Тим самим вони поповнювали ряди російського дворянства. Тих з мурзів, тарханів і інших, котрі не хрестилися, позбавляли і землі, і селян, переводили в податний стан.
Політика царської влади у відношенні селян мало ясно обкреслену продворянську спрямованість. Багато десятків тисяч державних і палацевих селян перевели у фортечну залежність від поміщиків і вотчинников. Запашку селян зменшувалася, побори збільшувалися. Багато хто з них переходили на положення бобирів, у яких ні кола, ні двору, щоб не платити податі чи вносити в зменшеному розмірі. Надходили в холопи до багатих власників.
На місцях державних селян, "ясачних" (з башкирів, татар і інших неросійських людей), грабували воєводи з помічниками, поневолювали свої ж односільчани, одноплемінники. Влади намагалися заборонити поневолювання ясачних людей, що платили в скарбницю податі хутрами і медом, хлібом і грошима. Але і тут закони зневажалися.
Селяни нерідко відмовлялися платити податки в скарбницю, вносити побори своїм панам. Багато хто бігли на окраїни. Піднімалися на повстання росіяни і татари, башкири і марі, чуваші й удмурти. Влади посилали проти них військові загони, придушували їхній протест. Під час Смоленської війни козаки і селяни громили поміщицькі маєтки в багатьох повітах - західних, південно-західних і південних. До них приєднувалися солдати, що бігли з армії Шейна. Вступали вони в бої і з польсько-литовськими військами. Цар і бояри посилали своїх представників із дворян - для домовленостей. Повстанці, яких вони призивали йти під Смоленськ для боротьби з поляками, їхній не слухали. Але закінчення війни, висновок світу означали і кінець повстанського руху.
Стосовно міст уряд Романова проводив лінію на підтримку ремесла, промислового виробництва, торгівлі. У правлінні Михайла Федоровича в Росії нараховувалося двісті п'ятдесят чотири міста, чисельність міського населення виросло на шістдесят відсотків. Розвивалася внутрішня торгівля. Заможних купців влади зараховували в корпорації. Незабаром після воцаріння Михайло Федорович особливою жалуваною грамотою звільнив гостей і членів Вітальні сотні від посадского тягла (внесення податків і пошлин, виконання повинностей); судити їх тепер сталі тільки сам цар, його казначий, а не воєводи і наказові люди, як було до цього. Ці купці могли мати вотчини, їздити для торгівлі за рубіж. Права і привілеї вони повинні були оплачувати виконанням доручень скарбниці: торгувати казенними товарами, керувати роботою шинків, митниць, державних підприємств і тим самим виконувати доходи скарбниці.
З 20 - 30-х років у Росії з'являються мануфактури - порівняно великі заводи, фабрики з поділом праці працівників по спеціальностях, із застосуванням механізмів на водяній енергії. У першу чергу будували нові мануфактури чи пристроювали старі для нестатків палацу й армії. Ці зміни торкнулися Гарматного двору (лиття знарядь, дзвонів), Збройової палати (виготовлення легкої зброї, вогнепального і холодного), Хамовного двору, Царської і Царициной майстерень палат (ткацтво, поливши виробів). На мануфактурах, заснованих купцями, іноземними і росіянами, виготовляли канати (канатні двори в Архангельську, Холмогорах, Вологді) і стекло (Духанинський завод, заснований Е. Койєтом зі Швеції), виплавляли залізо і мідь. Російський багатий гість Н. А. Светешніков добував сіль на варницах у Костромському повіті, у Жигулях, у Солі Камської.
Бичем міського життя при Михайлові став бурхливий ріст числа так званих білих слобод. Впливові вельможі, великі монастирі одержували на посадах двори (місця) і цілі слободи, заселяли їх своїми людьми, і вони займалися ремеслом, торгівлею. Виступали конкурентами посадских тяглецов з "чорних" сотень і слобод. Але якщо "чернослободи" платили податі, виконували різні повинності, те "беломестцев" від них звільняли. Той же І. Н. Романов, царський дядько, до кінця правління племінника мав таких триста двадцять дворів у вісімнадцятьох містах. Вони приносили йому чималий дохід. Але не в державну скарбницю. Більш того, послабляли посадский світ. І "чернослободци" постійно вимагали ліквідації "беломестних" слобод і дворів.
Питання удалося вирішити тільки після повстання в Москві 1648 року ("соляний бунт") і прийняття Соборного укладення в ході "посадскої будівлі" 1649-1652 років.