Реферат: Розуміння міжетнічного конфлікту
Нереалізовані очікування часто бувають властиві групам, які мають у своєму розпорядженні інтелектуальний потенціал, багатством, але не мають відповідному їхньому поданню про себе високого престижу й соціального статусу. М. Донськи звернув увагу на те, що такі статусні невідповідності створюють сильно фрустована більшість усередині групи й стимулюють конфлікти. Ситуація в Карабасі, де вірмени були більше утвореною групою й мали більший статок, але не були допущені у владні структури в тій мері, у якій вони вважали справедливим, створювала в них постійне почуття ущемлення, непевності, несправедливості.
Уважається, що від теорії фрустрації-агресії бере свій початок і теорія людських потреб. Відповідно до неї, расові й етнічні групи випробовують почуття глибокої відчуженості й ворожості стосовно тих спільностей, які, з їхнього погляду, є «винуватцями» відсутності в них «необхідних умов розвитку» і задоволення життєво важливих потреб членів їхньої групи.
Відмова групі в задоволенні її базових потреб, включаючи потреби в ідентичності й безпеці, викликає «страх знищення» групи, і це, на думку Гурра, робить етнічні конфлікти постійним і неминучим елементом соціально-політичної системи. Виходячи із цього, навіть уживали спроби створення списків «меншостей ризику», які не тільки відчувають систематичну дискримінацію, але вже й уживали політичні дії заради того, щоб відстояти свої інтереси перед державами, що претендують на керування ними.
На доказ неспроможності даної пояснювальної концепції звичайно приводять наступні аргументи: 1) етнічні групи не є настільки згуртованими, щоб увесь час боротися за ідентичність. Протиріччя усередині груп бувають не менш руйнівними, чим між групами; 2) «ініціюють насильство не ті групи, які найбільше знедолені з погляду «базових потреб»; призвідниками придушення «інших» є групи (точніше, представники їх еліт), які мають титульний статус і добре розвиненими культурними інститутами»; 3) польові дослідження й інші дані по етнічності в стані конфлікту не підтверджують тезу про глибоко вкорінене міжетнічне відчуження й ненависті; 4) небезпечно застосовувати теза, що робить легітимним поняття «насильство через групові потреби».
Останні два аргументи зовсім безперечні; перший вірний для стану етнічної групи поза гострим міжетнічним протиріччям; у ситуації ж міжетнічного конфлікту, що почався, протиріччя звичайно загасають. Що стосується другого аргументу, то ініціювання конфліктів відбувається по-різному, і, видимо, навряд чи можливо осягти в реальності, які варіанти переважають. Але очевидно, що насильство ініціюється титульною групою тоді, коли група, що висуває вимоги, заявляє про претензії у відкритій формі. У таких ситуаціях вибір шляхи, форми рішення конфліктів у значній мірі залежить від еліт конфліктуючих сторін.
Питання про роль еліт – один з відповідальних при інтерпретації причин конфліктів. Він краще всього вмонтований у концепцію колективної дії, що в історико-соціологічному й політичному аспектах розроблена в працях Ч. Тілі і його співавторів.
Концепція колективної дії заслуговує на серйозну увагу при поясненні міжетнічних конфліктів. Головним у ній є обґрунтування головного значення колективних інтересів, які спонукують людей діяти в ім'я їх, вибираючи ті або інші форми дій. Не фрустрації, а «накладення колективного інтересу на можливість його досягнення» розглядається як механізм, що формує дії. Боротьба між групами ведеться не взагалі, а із приводу конкретних питань». На думку Тілі, у найбільшій мері мобілізують людей питання політичного життя, пов'язані з боротьбою за владу.
Одним з перших серед вітчизняних фахівців про феномен влади в етнічних конфліктах заговорив В.О. Тишков. «Саме питання про владу, про гедоністичні прагнення елітних елементів у суспільстві до її володіння, про її зв'язок з матеріальною винагородою у формі забезпечення доступу до ресурсів і привілеїв є ключовим для розуміння причин росту етнічного націоналізму й конфліктів», – писав він уже в 1993 р.
Цьому питанню дуже велике значення надавали й політики, зокрема Р.Г. Абдулатипов і С.М. Шахрай. І все-таки конфліктологи розуміють, що й даний підхід не позбавлений певної слабості: він не дозволяє пояснити масової мобілізації, інтенсивності почуттів, групового прагнення до реалізації цілей.
У засобах масової інформації стосовно етнічної еліти нерідко вживаються терміни «етнічні підприємці», «етнічні активісти», «маніпулятори». Часто ці емоційні оцінки дають люди, які утомилися від конфліктів, переживають за групи, залучені в них і страждаючі від насильства. Але буває, що такі стереотипи навмисно насаджуються, щоб «закрити очі» на реальні протиріччя в суспільстві.
Етнічне «маніпулювання» не можна зрозуміти без вивчення всього комплексу причин, процесів і умов протікання конфліктів. Як справедливо підкреслюють О.О. Попов і В.Н. Стрєлецький, «маніпуляції небезпечні тоді, коли існують якісь передумови для того, щоб вони увінчалися успіхом»; «такі передумови повинні бути актуалізовані, зорієнтовані, морально легітимні». Абсолютизація ролі еліти в боротьбі за владу як джерелі конфліктів дискредитує концепцію й породжує міфи.
Таким чином, зрозуміти причини конфліктів, виходячи з якоїсь однієї теорії, не можна тому, що, по-перше, кожний конфлікт має свою специфіку, а по-друге, казуальні основи їх можуть мінятися в ході ескалації конфліктів, особливо якщо вони затяжні.
Аналізуючи етнічні конфлікти в Російській Федерації й країнах ближнього зарубіжжя, колектив Центра етнополітичних і регіональних досліджень під керівництвом Е.А. Панна» вважав за доцільне виділити історичні причини виникнення й ескалації конфліктів. До них були віднесені несправедливості адміністративно-політичної ієрархії народів (союзні, автономні республіки, автономні області, округу й т. д.); довільне перекроювання границь національних утворень; депортації народів.
Як результат насильства розглядається й незбалансованість перетворень суспільства, коли соціальна й економічна нерівність, конкуренція на ринку праці, землі й житла переростають у міжетнічні конфлікти. Така, на думку вчених, природа конфліктів-бунтів – ферганських (1988 р.), душанбінських (1990 р.), Ошських (1991 р.) і інших подібних подій.
Перехід до демократизації, що супроводжувався боротьбою в суспільстві старих і нових політичних еліт, став детонатором, що у поліетнічному суспільстві привів до того, що боротьба «придбала етнополітичне фарбування». До загострення конфліктів приводили недотепні, непослідовні кроки по перетворенню держави в реальну федерацію, спроба чинністю зупинити дезінтеграційні тенденції в республіках (тбіліські події 1989 р., бакинські 1990 р., вільнюські 1991 р.).
Деякі конфлікти розглядаються як слідство розпаду Союзу Сірий, коли в республіках, що відділилися, у боротьбу «за свою частку політичної й територіальної спадщини» вступили колишні автономії або бажали її одержати (Абхазія, Південна Осетія, Гагаузія в Грузії, Наддністрянщині в Молдові, Карабах в Азербайджані).
Е. Панн, О.О. Попов і інші учасники колективу бачать причину конфліктів і в цілеспрямованих діях політиків по розпаленню конфліктів. Вони приводять приклади використання опозицією конфліктів для захоплення влади (так діяли в боротьбі з Е.А. Шеварднадзе прихильники 3. Гамсахурдія в Грузії, провокуючи ескалацію конфлікту в Південній Осетії). Вони також уважають, що конфлікти використовуються як кошти втримання влади. Так, коли радикально-націоналістична опозиція в Молдові виступала за рішучі воєнні дії проти Наддністрянщини, президент республіки вибрав тактикові дій «на випередження».
Для соціологів важливий ще один фактор, відзначений Е.О. Паїним і його колегами, які назвали його «інерційним», – зростаюча взаємна відчуженість народів. Етнофобії й ксенофобії, упередження й ненависть до ворога, що підсилюються в широких верствах населення внаслідок збройних конфліктів, стають настільки сильними, що натискають на владу, знижуючи її готовність до діалогу й урегулювання конфліктів у майбутньому.
До інерційних механізмів конфлікту відносять і так звані «відповідні дії». Сумгаєтський погром, що викликав відтік вірменського населення з Азербайджану, спровокував вірменську реакцію проти азербайджанців у Вірменії. Відповіддю на це з'явилася різанина вірменів у Баку. Варіантом інерційних дій можуть стати самостійні операції окремих локальних груп, що приймають рішення про несанкціоновані воєнні дії. Наприклад, у Карабаському конфлікті не раз ішла мова про дію польових командирів, то ж було й у Південній Осетії, Абхазії, Чечні…
Література
1. Тишков В. Очерки теории и политики этничности в России. – М., 1997
2. Козер Л. Функції соціального конфлікту. – К., 2004
3. Крупник ІМ. Національне питання в СРСР: пошуки пояснень. – К., 1999
4. Здравомыслов A. Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. – М., 1997.