Отже, самосвідомість особистості є важливим чинником становлення та самовдосконалення індивіда у структурі соціальних відносин. Вона є складним психічним процесом, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю себе в численних ситуаціях взаємодії з іншими людьми, осмисленні себе як суб'єкта дій, почуттів, поведінки, позиції в соціумі[5,с.82].

2. Механізми самосвідомості особистості. Пізнавальні процеси

Проблема особистості здавна є центральною проблемою психології. За цей час сформувалася велика кількість теорій, що часто взаємовиключають одна одну, описано багатоманітні вияви особистості. Проте погляд на особистість крізь призму відношення "людина — світ" як визначальну характеристику вбачає її стосунки з довколишнім. У цьому зв'язку можна виділити два основні способи ставлення до світу: пізнавальний і практичний.

Пізнавальне ставлення — процес проникнення в сутність відношень і властивостей буття. Здійснюючи пізнавальну діяльність, людина в теоретичній формі освоює світ, будує його свідомий образ. На рівні індивіда такий образ набуває вигляду світогляду — узагальненого образу світу і себе у ньому.

Це сукупність поглядів на світ, які насичені особистісним смислом і відбивають приналежність індивіда до певної культури. Про останнє свідчить, наприклад, наявність "протестантського" і "католицького" світоглядів, поширених у країнах з домінуванням відповідних форм релігії. Перший наголошує на значенні індивідуальних зусиль і орієнтує людину на пошук царини їх застосування, другий визнає заданість людського життя волею Бога й не спонукає до зовнішньої активності [2, c. 44].

Отже, світогляд індивіда, як і образ світу взагалі, несе на собі помітні ознаки його суспільного буття.

XX-ХХІ століття характеризується прагненням до рефлексії як підстави самопізнання людини і пізнання нею життєвого шляху.

На житті людини істотно позначається певний устрій суспільства, який сприяє або перешкоджає самореалізації, визначає ступінь свободи від заданих суспільством обмежень. Це соціальна ситуація життєвого шляху. Тоталітарне суспільство, наприклад, розглядає людину крізь призму державних інтересів, вбачає в ній лише члена певної соціальної групи, принижує її роль у громадському житті, визначає та контролює можливі сфери вияву, ідеологізує процес її виховання[1,с.38].

При цьому на тлі інтенсивного нівелювання особистості розквітають педагогічні теорії "гармонійної" та "всебічно розвиненої" людини. На відміну від тоталітарного демократичне суспільство покликане виробляти й забезпечувати дотримання законів, що охороняють права людини — соціальні норми, які регулюють її стосунки з державою, організаціями, іншими людьми. Це право на свободу слова, свободу віросповідання, недоторканність житла, невтручання в приватне життя тощо.

Проблема прав людини є додатковим свідченням суперечності між особистістю і суспільством. Хоча особистість є продуктом суспільного життя людини, форми організації цього життя призначені радше для індивіда з його прагненням до пристосування, ніж для особистості з її спрямованістю на творчість.

Індивід використовує можливості соціальної ситуації свого життя і завдяки цьому освоює соціальні норми, встановлює й розвиває стосунки з довколишніми, здобуває освіту, обирає професію й працює, створює сім'ю, досягає якогось рівня добробуту. Проте на певному етапі свого розвитку починає ставитись до таких можливостей як до обмежень і прагне звільнитись від них. Вони справді скеровують життя в суспільне задане русло, але активність особистості є надмірною відносно них, стикається з ними як з перешкодою.

Суперечність між людиною і соціальною ситуацією її життєвого шляху нерідко загострюється, а це інтенсифікує процеси її самосвідомості, спонукає до активності, яка може мати або пристосувальний, або творчий характер.

Соціальна ситуація існує не сама собою. Вона проектується на індивідуальну ситуацію життєвого шляху — конкретні обставини життя, які створюються безпосереднім оточенням людини. Це, насамперед, її сім'я, яка задає певні соціальні норми, орієнтує на якісь цінності, готує до вибору життєвого шляху. Так, вона відіграє неабияку роль у формуванні сценарію — наміру людини певним чином організувати своє життя[4,с.51].

Індивідуальну ситуацію створюють також довколишні, які приймають або не приймають домагання індивіда, сприяють або перешкоджають досягненню поставлених ним цілей. Суперечність з суспільством на рівні індивідуальної ситуації життєвого шляху також може розв'язуватись за рахунок вчинку, який створює нову ситуацію, відкриває (або й закриває) нові можливості.

Ситуація життєвого шляху не є чимось суто об'єктивним, безвідносним до свідомості. У формі образу людина відображає обставини свого життя й певним чином ставиться до них. Тому ситуація змістовно, а не формально поєднується з іншим чинником життєвого шляху — самою людиною.

Проте людина часто оцінює життєві ситуації як об'єктивно дані й незалежні від неї. У цьому разі ситуація набуває значення непідвладної їй сили, яка диктує напрямок життя і якій вона змушена скорятися. Людині залишається тільки пристосовуватись до неї й відповідним чином будувати своє життя. Це рівень індивіда з притаманним йому ситуативно зумовленим життєвим шляхом.

Життєвий шлях людини є періодичним процесом онтогенезу, який ґрунтується на закономірних змінах в людському організмі та стосунках зі світом, характерних для кожного періоду.

Такий період — вік — є відносно обмеженим у часі станом фізичного і психічного розвитку. Віком є раннє та дошкільне дитинство, підлітковий вік, юність, зрілість, старість. Кожен вік — це нові стосунки людини зі світом і відповідні зміни свідомості. Необхідність розібратись у своїх стосунках з довколишніми чи не найгостріше усвідомлюється в юнацькому віці.

В цей час відбувається інтенсивна робота свідомості та несвідомого, яка справляє помітний вплив на формування світогляду та вироблення власної філософії. Причому на різних рівнях життя цей процес неоднаковий. За О. М. Леонтьєвим, особистість постійно з'ясовує свої стосунки зі світом, прагне знайти в них своє місце[5,с.44].

Висновки

У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об'єктивної дійсності розвивалася в залежності від умов життя і здобувала усе більш складні форми. Найвищий рівень її розвитку — людська свідомість. Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним способом буття людей і трудовою діяльністю, що обумовили її розвиток. З переходом до суспільних форм життя докорінно змінилася структура людської поведінки.

Разом з біологічними мотивами, що залежали від безпосереднього сприйняття середовища, виникали вищі, "духовні" мотиви і потреби, вищі форми поведінки, що обумовлені здатністю абстрагуватися від безпосередніх впливів середовища.

Разом із двома джерелами поведінки — спадково закріпленою програмою і власним досвідом самого індивіда — виникало третє джерело, що формує людську діяльність, — передача й освоєння суспільного досвіду. У задоволенні цієї важливої соціальної потреби одним з вирішальних факторів була мова, що стала формою існування свідомості.

Таким чином, свідомість можлива лише в умовах існування мови, що виникає одночасно у процесі праці. Але індивідуальна свідомість людини можлива лише в умовах існування свідомості суспільної.

Свідомість є відображення дійсності, як би переломлене через призму суспільно вироблених мовних значень, понять. У той же час людина являє собою конкретно-історичну форму її психіки. Вона набуває різні особливості в залежності від суспільних умов життя людей, змінюючись слідом за розвитком їх суспільних відносин. Отже, свідомість розуміється як особлива форма відображення, яка є загальною якістю всіх психічних функцій людини. Розвиток усіх психічних функцій у їхній взаємодії забезпечує формування у людини внутрішнього відображення зовнішнього світу, у деякому змісті його моделі.

Список використаних джерел

1. Бондар В. І. Психологія. — К.: НПУ ім.М.П.Драгоманова, 2006. — 199с.

2. Дуткевич Т. В., Скорич Л. П. Загальна психологія (Практикум). — Кам`янець-Подільський: ФОП Сисин О.В., 2007. — 160c.

3. Заброцький М. М., Савиченко О. М., Тичина І. М. Психологія особистості. — Житомир: Видавництво ЖДУ ім. І.Франка, 2006. — 205с.

4. Копець Л. В. Психологія особистості. — К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2007. — 460с.

5. Максименко С. Д., Соловієнко В. О. Загальна психологія. — К.: МАУП, 2007. — 256c.