Реферат: Симон Петлюра – політичний діяч
Міністерство освіти та науки України
Український державний університет водного господарства та природокористування
Кафедра українознавства
Реферат на тему:
“Симон Петлюра – політичний діяч”
Виконав:
студент І курсу ФБА
група ПЦБ-11
Бондарчук С.В.
Перевірив:
Цибульський В.І.
Рівне-2002
Постать Симона Петлюри визнана однією з найвизначніших епохи Визвольних Змагань українського народу. Але для формування сучасної української політичної еліти і політичної культури як такої, важлива саме українська політична традиція, вплив на її формування Петлюри як особистості, політичного діяча.
На час, коли народився Петлюра, його рідне місто, Полтава, було позаштатним губернським містечком, де як писав В. Лесевич, що тоді жив там, “іноді найпростішу довідку достати ніяк”. Та на початок ХХ ст. Полтава стала одним з центрів політичного і громадського життя України. Там діяла одна з найміцніших п’яток Братства Тарасівців, з’явилися осередки Громади. Напевне, саме Громаді Петлюра завдячує знайомством з “Літературно-Науковим Вісником”, де друкували твори Олександра Кониського. Петлюра активно включається до роботи студентської громади Полтавської Семінарії, де він навчається. А де поза Громадами, які О. Кониський в 90-х рр. об’єднав у Всеукраїнську Безпартійну Загальну Демократичну Організацію, великий вплив на Петлюру мала заснована 1900 р. Революційна Українська Партія (РУП). Цей вплив визначив, фактично, і подальшу політичну орієнтацію молодого Петлюри.
А поштовх до розвитку його національно-патріотичних почуттів, формування його політичної опозиції був даний працею Міхновського “Самостійна Україна”, що була першою програмою РУП.
Петлюра-політик тільки формується. Його як одного з молодих РУПівців, що складали в той момент більшість у партії, не могли не торкнутися протиріччя, що їх влучно охарактеризував І. Лисяк-Рудницький: “В їхньому мисленні утворювалась неперетравлена мішанина формул спрощеного марксизму з наївноромантичним патріотизмом”.
У грудні 1905р., повернувшись (після амністії) зі Львова до Києва, де тривала підготовка до ІІ з’їзду РУП, Петлюра, виходячи з обставин, що склалися, - дедалі більшого тяжіння до РСДРП всередині РУП – визначається як саме український соціал-демократ. У його статтях того періоду зустрічаються цитати з К. Каутського щодо зацікавлення пролетаріату в успішному розвитку національних рухів.
Що ж до ІІ з’їзду партії, то про нього Д. Донцов пізніше писав: “Гасло “Самостійна Україна” РУП хутко змінила на автономію і прийняла назву УСДРП”. Незважаючи на деяку тенденційність цього визначення, воно доволі вірно відображає ситуацію, що склалася на цей час –1905- в партії.
Проте Петлюра у своїх виступах та статтях посилатися на К. Каутського у справі вирішення національного питання європейськими соціал-демократами, протиставляючи його приклад шовіністичній позиції Бунду та РСДРП.
У 1906р., рекомендований М. Грушевським, С. Петлюра влаштовується до щоденної української газети “Рада”, що була під впливом Української Радикально-Демократичної Партії, простіше українських українських лібералів. І це зіткнення з українським лібералізмом відіграло не останню роль у формуванні політичного світогляду Петлюри.
У 1907 році відбувається ІІІ з’їзд УСДРП, на якому, серед інших, було прийнято резолюцію стосовно РСДРП, що вимагала приєднання УСДРП до себе. С.Петлюра в своїх статтях виступає як захисник національних інтересів УСДРП,
Петлюра стає редактором новозаснованого тижневика УСДРП, але через хвилю арештів вид’їздить до Петербурга. Починається новий стан життя.
Схарактеризувати цей стан у політичний діяльності Петлюри і формуванні його політичної свідомості досить важко. В його політичних відбивається пошук, він займається дослідженням політичного життя України. Петлюра вивчає політичні програми різних партій, займається з соціал-демократичним рухом – недарма М. Садовський якось його назвав його “українським Марксом”.
Тоді ж, на хвилі посилення реакції, відбуваються вибори до ІІІ Державної Думи. Для українства вона примітна появою “українських правих” – тобто прихильників російської організації “17 октября”. Було розгорнуто широку кампанію проти українства: і російськими націоналістами, і польськими шовіністами, і навіть деякими катедами.
Серед небагатьох, хто насмілився відповідати на закиди таких “етнографів”, як відомий С. Щоголів, автори польської брошури “про українську світову загрозу”, страшнішу від жовтої небезпеки, був Симон Петлюра. У своїх відповідях він доходить до висновку, що ніщо не пробуджує національні почуття в українстві, як виступи проти цих почуттів.
Репресії царського уряду унеможливлюють подальшу роботу у нелегальних організаціях. Тож до 1909р. більшість активу УСДРП виїздить за кордон. Всі, що залишались, перейшли до легальної діяльності.
Вступ Петлюри до ТУП, характеризує наявність в нього вже певного авторитету серед старогромадівців - квіту української інтелігенції - що їх об’єднало Товариство. Петлюра набув такого авторитету ліберальних колах, що йому було доручене редагування “Украинской жизни” – неофіційного органу ТУП з 1912р. У цьому місячнику С. Петлюра виступає вже не як суто соціал-демократичний автор, а як зрілий загальноукраїнський діяч. До цього часу діяльність УСДРП занепадає настільки, що Петлюра перестає цікавитися політичною роботою і зосереджується на культурницькій роботі. Наближалася Перша світова війна. Українство перебувало у передчутті неминучого збройного конфлікту між Росією та Німеччиною. Цей період є найцікавішим у політичній діяльності Петлюри. Він настільки відходить від української соціал-демократії, що єдиним з усіх українських есдеків виступає під час війни на боці Росії. Чому? Здавалося б, спілкування у Москві із зрілими, розумними громадськими діячами, як-от академік Ф. Корш, мало витверезити радикалізм Петлюри, перетворити молодого партійця на зваженого політика, що мислить не лише в площині соціал-демократичної програми, а масштабами всеукраїнськими. За прикладом Д. Донцова, чий сепаратизм шокував свідому громадськість, Петлюра також, мабуть, прагнув від нікчемності, дріб’язковості тогочасних партій піти до великої – і йому це вдалося.
У листі до Д. Дорошенка знаходимо такі рядки: “…українці поділились на якісь групи і ворогують між собою, кожний вважає себе розумнішим за всіх, постійні чвари, образи – просто гидко”, що свідчить про те, що одночасно з певною аполітичністю Петлюра виявляє прагнення до об’єднання всіх українських сил. Це і стало лейтмотивом його подальшої діяльності.
Серед загальних передвоєнних утисків С. Петлюра продовжує друкувати статті, в яких намагається дати поради українству, що було на роздоріжжі. Він робить спроби поєднати усіх класів українства задля національного відродження. Проте на початку війни він, декларуючи діяльність ТУП щодо російського уряду, закликає українство виступити на боці Росії і не сполучатися з “авантюристичними побудовами” австрійських українців. Петлюра аргументує сподіваннями на те, що, зваживши на підтримку у війні, Росія включить у сферу своїх інтересів.
Більшість соціал-демократів засудили цю відозву - переконання Петлюри розійшлися з “лінією партії”. Він, як і засновники СВУ, шукав тієї “золотої середини” між національним і соціал-політичним. І доходять до висновку, що навряд чи Австрія чи Німеччина зможуть зламати міць Росії, і завважує на неодмінне банкрутство “галицької політики”. Але у своїй статті “Отрицательные черти полемики по украинскому вопросу” Петлюра поставився до СВУ критично, хоча маємо вагомі підстави вважати, що то була лише спроба захистися від репресій.
Наприкінці вересня збирається Рада ТУП, аби визначитися щодо позицій ТУП у війні. Дебатів тривалих не було – вирішили, що українці мають дотримуватись у цій війні нейтралітету: декларацію Петлюри було засуджено повністю. Але це відбулося вже по декількох поразках Росії. Зрозуміло, що після заяви усіх свідомих українців про їхню неприхильність до Російської імперії або про нейтралітет Петлюра опинився не в найкращій ситуації. Він розуміє, що долю України вирішуватиме військо, полишає “Украинскую Жизнь” і влаштовується до “Союза земств й городов”, який займався постачанням діючої армії. Саме тоді після поразок російської армії у 1915р., значно зменшується антиукраїнський тиск – і відповідно збільшується інтенсивність національних інтересів, що вилилося у вибух національної активності у квітні 1917р.
Все це сприяло створенню умов для здобуття Україною незалежності. Досвід Петлюри-політика не підвів. Петлюра, маючи міцний зв’язок з армією, ставав на одне з чільних місць у державницьких змаганнях української нації. Ставав як звитяжець.
Ідеї організації українських військ сил стала реальною уже весною 1917 року. Центром створення національних військових частин стає Київ. Микола Міхновський і його однодумці-самостійники створили Військовий Клуб ім. Полуботка і Український військовий комітет, що мали стати штабом по консолідації українських військових. Проте у березні 1917 мало хто вірив, що полуботківцям пощастить здійснити свій план. Російська армія, обезкровлена тяжкою трилітньою війною, ще трималася, але уже відчутними були антивоєнні настрої. Полуботківці розгорнули активну агітаційну і організаційну роботу на фронтах та у військових частинах Київського гарнізону. На фронтах формуються військові солдатські комітети, які гуртують навколо себе українців, пропагують ідею створення національних збройних сил. На західному фронті такий комітет очолив С. Петлюра, людина не військова, інтендант громадської організації. Це засвідчило його авторитет серед військових-українців, розуміння необхідності мати в Україні власні збройні сили.
Головним стало те, що пропонували лідери Центральної Ради і лівих партій учасникам Всеукраїнського військового з’їзду – свою позицію щодо утворення українських збройних Сил. Позиція Петлюри значно відрізнялась від позиції Винниченка, швидше, була протилежною їй. Але і вона не відзначалась чіткістю і однозначністю. У силу цих обставин С. Петлюра мав рахуватись з позицією і настроями як Центральної Ради, так і соціал-демократичної партії, де займав помітне місце. На І Військовому з’їзді, який розпочався 22 травня 1917 року, виявились дві різні позиції щодо утворення українського війська. Частина делегатів на чолі з Міхновським була за негайне проголошення самостійності розглядала створення сильної армії як необхідну умову побудови держави. Лідери Центральної Ради зайняли протилежну позицію. С. Петлюра підтримує прагнення до створення збройних сил, але одночасно застерігає від поспіху, щоб не дати підстави імперським силам залити у крові національно-визвольний рух. На пропозицію Центральної Ради С. Петлюра скликає 18 червня 1917 року ІІ Всеукраїнський з’їзд. Незважаючи на прогнози О. Керенського віддати учасників з’їзду під військово-польові суди, до Києва з’їхалось 2308 делегатів, рішуче налаштовані проти Тимчасового уряду, вимагали опертися на військову силу. Фактично ІІ Військовий з’їзд поставив Тимчасовому уряду ультиматум, наполягаючи виконати вимоги делегації Центральної Ради на переговорах. ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд сформував український уряд. Першим військовим міністром (секретарем військових справ) обирають С.Петлюру. Без перебільшення можна сказати, що на його плечі лягла найтяжча робота. Військові високих рангів українського походження були зросійщені, політично і національно малосвідомі, не прагнули до тісної праці з українським народом.
Згодом Центральна Рада проголошує свій ІІ Універсал. Симон Петлюра і його військове міністерство тепер вже легально займатися військовим будівництвом. Проте військових-самостійників не задовольняли рішення ІІ Універсалу. Своє основне завдання у літку і на початку осені 1917р. Симон Петлюра бачив у прискоренні українізації армії, створенні виключно українських полків та корпусів. З тією метою він разом з іншими діячами Центральної Ради виїжджав на фронт, у ставку Головного командування російською армією, до Керенського у Петроград. У серпні 1917 року Тимчасовий уряд фактично перекреслив угоду, підписану Керенським, поставивши під контроль військові і міжнародні зв’язки України, армійське постачання і засоби зв’язку. У цей період у С.Петлюри значно ускладнюються стосунки з головою уряду В. Винниченком.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--