Реферат: Система прав і свобод громадянина, закріплених Конституцією України
За характером суб'єктів та формою здійснення права і свободи поділяють на індивідуальні і колективні (групові). До останніх відносяться право нації, народу на самовизначення, права національних меншин та деяких інших категорій населення (дитини, молоді тощо).
Права і свободи поділяють також на основні (конституційні) і додаткові (конкретизуючі). У літературі існують й інші класифікації. Але в сучасних умовах найпоширенішою і визнаною класифікацією прав і свобод у конституційному праві є їх поділ за змістом і сферою дії. Виділяють три найголовніші види прав і свобод: у сфері особистого життя і безпеки людини; у сфері державного і суспільно-політичного життя; у сфері економічної, соціальної і культурної діяльності.
Закріплюючи права і свободи людини і громадянина, інших категорій населення, Конституція України не визначає їх системи й поділ на різні групи, але передбачає певну послідовність при їх викладенні.
Виходячи із загальновизнаних у теорії конституційного права критеріїв, права і свободи людини та інших категорій можна поділити на п'ять основних груп: особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні та культурні. Ця класифікація, а також віднесення прав і свобод до тієї чи іншої групи мають доволі умовний характер. Наприклад, право на працю можна віднести як до економічних так і до соціальних прав.
До особистих (громадянських) прав і свобод людини відносять у першу чергу: право на життя, на повагу до її гідності, свободу та особисту недоторканність, свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування тощо.
Політичні права і свободи людини і громадянина включають насамперед: право на участь в управлінні державними справами, на об'єднання у політичні партії та громадські організації, на проведення зборів, мітингів, демонстрацій, виборчі права та деякі інші.
До економічних, соціальних та культурних прав людини відносять, зокрема: право на власність, на заняття підприємницькою діяльністю, право на працю та пов'язані з нею інші трудові права, право на освіту, на житло, на охорону здоров’я та інші.
Але при визначенні тієї чи іншої системи прав і свобод людини в Україні слід виходити з того, що для розвитку національного законодавства з прав людини в кожній країні, в тому числі і в Україні, велике значення мають загальновизнані міжнародні стандарти (норми) з цих питань.
Міжнародні договори й угоди з прав людини, які офіційно визнаються державою, стають обов'язковими для виконання. Це положення набуло свого закріплення в Конституції України, у відповідності зі ст. 9 якої чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.
Загальновизнано, що найбільший розвиток прав і свобод людини у світовому масштабі почався після Другої світової війни зі створенням Організації Об'єднаних Націй, членом і засновником якої є Україна. У прийнятому Статусі ООН був закріплений обов'язок держав здійснювати співробітництво у розвиткові поваги до прав людини й основних свобод без жодної дискримінації.
Одним із найперших найважливіших актів міжнародно-правового значення стала Загальна декларація прав людини, день прийняття якої 10 грудня 1948 року оголошено всесвітнім Днем прав людини. Декларація складається з преамбули і 30 статей. У першій статті проголошено: «Всі люди народжуються вільними і рівними в своїх правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти стосовно один одного в дусі братерства.» Принцип вільності і недискримінації людини незалежно від раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних переконань та інших ознак передбачається в другій статті Декларації. У наступних статтях Загальної декларації визначено громадянські (особисті) і політичні права (ст. ст. 3-21), викладені в семи наступних статтях (ст. ст. 22-28) економічні, соціальні і культурні права.
Незважаючи на те, що норми цього нормативного акта міжнародного права мають декларативний характер і не передбачено механізмів забезпечення виконання встановлених норм, Загальна декларація відіграла важливу роль і продовжує визначати напрями, найголовніші критерії (стандарти) з прав людини для їх досягнення у всіх країнах світу.
Продовженням встановлення загальновизнаних стандартів з прав людини стало прийняття Генеральною Асамблею ООН 16 грудня 1966 року ще двох актів: Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також факультативного протоколу до останнього.
Усі ці документи визнані і ратифіковані Україною.
Загальну декларацію прав людини і вказані міжнародні пакти разом з Факультативним протоколом у дипломатичній роботі і літературі об'єднують під єдиною назвою «Міжнародний білль прав людини», або «Міжнародна хартія прав людини».
Поряд з цими найважливішими нормативними актами Генеральною Асамблеєю ООН та іншими її органами й організаціями прийняті інші міжнародні документи з прав людини (конвенції, угоди, рекомендації тощо), більшість з яких визнана Україною. Ці документи (залежно від змісту) можна об'єднати у кілька груп:
- найголовніші природні та інші права і свободи людини;
- права народів, окремих груп населення та запобігання дискримінації: Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам; Конвенція про права дитини 1989 р.; Конвенція про право народів на мир 1984 р.; Декларація про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1967 та інші;
- вимоги щодо запобігання злочинам проти людства, рабства, торгівлі людьми та їх експлуатації: Конвенція про запобігання злочинам геноциду і відповідальність за нього 1948 р.; Конвенція про примусову працю тощо;
- права людини у сфері правосуддя та захисту від зловживань з боку державних органів та їх посадових осіб: Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку 1979 р.; Декларація основних принципів правосуддя щодо жертв злочину і зловживання владою 1985 р. та інші.
Наведені найважливіші загальновизнані стандарти з прав людини обумовлюють як розвиток конституційно-правового регулювання прав і свобод людини в Україні, так і практику їх застосування та захист від порушень.
Громадянські (особисті) права і свободи людини
Ці права і свободи становлять першооснову конституційно-правового статусу людини і громадянина. Більшість із них є природними, невід'ємними правами людини і громадянина, які не можуть бути обмежені.
Особисті права і свободи людини закріплені в значній кількості статей Конституції України, які відповідають міжнародним стандартам.
До цієї групи прав і свобод відносяться: права людини на життя та його захист, на повагу до її гідності, на свободу та особисту недоторканність, на невтручання в особисте життя та таємницю листування, на недоторканність житла, на свободу думки і слова, свободу світогляду і віросповідання, свободу пересування та проживання.
1. Право на життя та його захист. Це право є найголовнішим невід'ємним правом кожної людини. Воно є першоосновою, яка дозволяє людині володіти всіма іншими правами та свободами. Це право передбачене міжнародними правовими актами з прав людини. Вперше в Україні це право знайшло своє закріплення в Конституції У країни 1996 року, ст. 27 якої передбачає, що кожна людина має невід'ємне право на життя, і ніхто не може бути свавільно його позбавлений. Конституційний обов'язок захищати життя людини покладений насамперед на державу.
У той же час кожна людина має право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.
Держава забезпечує право на життя людини різними заходами в галузі охорони здоров'я, охорони праці, пожежної та екологічної безпеки, боротьби із злочинністю.
Кримінальним кодексом України визначені злочини проти життя і здоров'я людини, за які передбачаються різні покарання, за найтяжчі з яких за вироком суду призначається позбавлення волі, а у виняткових випадках — смертна кара.