Реферат: Системи законодавства суть та співвідношення з системою права

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПРАВО І ЗАКОН: ПОНЯТТЯ ТА СПІВВІДНОШЕННЯ

РОЗДІЛ II . СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА ТА ЇЇ ЕЛЕМЕНТИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Побудова самостійної правової держави і відродження національної свідомості - ось головні риси сьогодення та найважливіший зміст того, дійсно неповторного часу, який тепер переживає наша молода українська держава.

Про ступінь складності цього процесу свідчить вже сам факт того, що навіть на восьмому році незалежності в нашій країні практично відсутня єдина теоретична концепція як правової держави, так і шляхів її формування. Існуючі теоретичні здобутки, саме на фазі їх впровадження в практичну площину свідчать про те "що добре для теорії, то не завжди годиться на практиці"¹ , як зазначав німецький фі лософ Імануїл Кант. Таким чином, стосовно України кінця XX століття, ми змушені констатувати факт, що відставання юридичної теорії від практики з одного боку, а глибока економічна криза з другого, роблять процес розбудови правової держави ще більш болісним і повільним. Вирішення цього питання потребує порівняно-критичного аналізу світового досвіду теорії і практики розбудови правової держави. Сьогодні Україна належить до типу перехідних держав, спрямованих на соціальну демократію. Правова держава неможлива без гарантій прав і свобод людини, розподілу влади, справжнього парламентаризму, верховенства права, незалежності судової влади, тощо. Але ж поняття "правової держави" включає в себе також і наявність правової розвинутої бази, якісного законодавства,верховенства закону в Ієрархії нормативних актів, точне і неухильне виконання всіма суб'єктами права суспільних вимог законодавства. Тому, перш за все, необхідно зрозуміти, що незалежна Україна фактично успадкувала розвалену правову систему, головну складову частину якої складало законодавство, яке обслуговувало командно-адміністративну систему. Нинішнє законодавство, незважаючи на прийняття такого важливого акту, як Конституція (червень 1996 року) та інших 72_0_^ти нормативне-правових актів, все ще не становить синхронно узгодженої системи, є досить суперечливим, недостатньо науково-обгрунтованим. Воно потребує якісного удосконалення, а це в першу чергу, потребує визначення засад реформування системи законодавства та системи права в цілому.

У його вирішенні існують певні перешкоди, частина з яких, як це не парадоксально, пов'язана з об'єктивно виправданим прагненням піднести престиж права. Цей напрямок в українському правознавстві підтримують В.Селіванов, О.Бандурка, Ю.Шемищченко та інші. Але абсолютизація "верховенства права", як принципу правової держави, зумовлює наміри не завжди критично сприймати зміст демократичних за загальним смислом ідей верховенства права. Тому, прихильники позитивного права (Є.Назаренко, В.Медвєдчук та інші) вважають, що така позиція означає спробу нав'язати депозитивність (тобто нераціональність} права, роз'єднати зміст і форму, протиставити право закону. Вони вважають, що цим принижується або і зовсім ігнорується і без того недосить високий авторитет законів України. Принцип верховенства права - це принцип, головним чином, природнього права, тобто ідеального права, такого, яке являється мрією людства. Але в державі діє не ідеальне, а позитивне право, виражене у законах та інших джерелах права. Воно є результатом державної правотворчої діяльності. Позитивне право,, як зазначав ще Г.Гегель має силу тому "що воно є, а не тому що воно розумне". Формальна визначеність у законодавстві - обов'язкова властивість позитивного права, оскільки вона дозволяє внести чіткість у суспільний порядок. Принцип "верховенства закону", на думку українських позитивістів, має істотне значення для розбудови правової держави, встановленню належного правопорядку в країні. Відхід від цього принципу являється неперспективним з позицій законодавства та права. Сам цей аспект, тобто поняття "системи законодавства" та співвідношення її з системою права і являється темою даної курсової роботи.

Розділ І. Право і закон: поняття та співвідношення

Позитивне (юридичне) право виникло і існує І суспільстві тільки тому, що в умовах цивілізації, тільки воно стало тим соціальним регулятором, яке знайшло своє відображення у формуванні специфічного "інституйованого” утворення. Це означає, що право являє собою не лише суспільні ідеї, думки, які характерні і для моралі, релігії, звичаїв, як видів соціальних норм, але воно знайшло своє формальне або об'єктивне відображення : вигляді системи юридичних норм, які виражені в законі та інших юридичних нормах та підтримуються силою держави Являючи собою об'єктивне, "інституйоване утворення" право одержує відносно належне, самостійне існування не тільки від прерогативи окремих персон, але й навіть, в окремі моменти, від законодавця. Це і надає можливості підтримувати правопорядок у суспільстві і забезпечувати можливість законності - тобто такого режиму суспільною життя, коли всі особи, включаючи державні органи керуються лише одним критерієм в своїй правовій поведінці. - законами, які мають чинність у державі.

Але право, являючись "інституйованим утворенням" знаходячи своє зовнішнє (формальне) відображення законах, зовсім не означає тотожність права і закону, я це твердять нормативісти (представники школи "позитивного права") . Право - це ' глибокий зміст, закон - це йог форма, тому тим, хто формує закон, необхідно діалектично підходити до цього процесу, щоб гуманна і соціальнацінність природного права не зникла за формами позитивного права, які санкціонуються державною владою і

нею підтримуються.

Адже тенденція ототожнити право і закон, що знайшла своє відображення, наприклад, у радянській правовій системі, показала свою недієздатність, бо багато законів, які були прийняті радянськими законодавцями не враховували змістовного поняття права. Тому, на практиці, вони були мертві, не ефективні, вони не могли досягти цілей, які ставлять перед собою законодавці, адже вони виражали тільки те, що бажала бачити державна влада, а не те, що дійсно відбувалось в суспільному житті. Ототожнюючи право і закон, держава одержує зверхність над громадським суспільством, бо вона диктує свою волю, незважаючи на права особистості, які закладені в природному або змістовному понятті "право".

В 70-80 роки такі радянські юристи-теоретики, як Піотковський, Нерсесяни запропонували трактувати "право", як регулятор соціальної справедливості, як мірило свободи особистості. Таке широке поняття права якнайближче відповідало ідеям природного права, як ідеалу справедливості, саме таке поняття "права" забезпечує і гарантує справедливі інтереси та права громадянина в його протистоянні з державою в тому випадку, коли остання намагається нівелювати природні права особистості, а не захищати їх. Ось така формула: "право створюється суспільством, а закон - державою", найбільш очевидно розмежовує право і закон.

Але тут існує загроза іншого порядку, а саме, розмежування права і закону, як складових частин єдиного цілого. Адже існує єдність правового змісту і правової форми як об'єктивного, а також діалектичні протиріччя між ними. Адже правовий зміст, не возведений в закон, не має гарантій реалізації, він лише ідея, а не правова норма (закон), а значить не є право в точному розумінні цього слова. Тобто, не являється загальнообов'язковим правилом поведінки санкціонованим та гарантованим державою, хоча може бути для особи чи групи осіб справедливим. З іншої сторони, закон може бути неправовим, якщо зміст його стає свавіллям державної влади. Подібні закони слід визнати як формальне право.

Розмежування права і закону має великий і гуманний зміст, бо лише так можна розглядати право, як критерій якості закону, тобто його справедливості по відношенню до людини та її прав. Іншими словами можна сказати, що в "широкому розумінні поняття "право" є нормативне закріплена і реалізована справедливість. Тому, звичайно таке поняття права включає в себе не лише норми (закони), а й систему регулюючих ними відносин, (тобто суб'єктивне та об'єктивне право). З цього випливає теоретично два шляхи еволюції права, як "Інституиованого утворення". Спочатку формується правова ідея, потім вона втілюється в норму права, яка в свою чергу формує відносини в певній сфері суспільства. Якраз саме таким шляхом сформувалась романо-германська правова сім'я (система), яка з допомогою кодифікаційних актів чітко і точно регулює правовідносини. Інший шлях: спочатку формуються суспільнівідносини, які багаторазово повторюються, стають стабільним явищем і лише потім опосередковуються нормою. Цей шлях характерний для англо-американської правової системи.

Слід констатувати, що формування правової системи України відбувається обома шляхами, бо розвал радянської правової системи призвів до правового вакууму, який поступово заповнюється. Формування правової системи, в тому числі і системи законодавства являються найважливішими завданнями (факторами) в розбудові правової держави в Україні.

Розділ II . Система законодавства та її елементи

Головне призначення законодавства полягає в тому, що воно являє собою форму права, інакше кажучи, це - засіб існування норм права, його формування в цілісну систему. В цьому аспекті існує необхідність розглянути поняття "законодавство" як інтегративне поняття, в якому відображені риси і властивості складного, внутрішнього диференційованого цілісного утворення . Являючись зовнішньою формою права, система законодавства являє собою не просто сукупність нормативно-правових актів, а систему елементів, які пов'язані між собою правовим змістом та ієрархічною формою побудови . Це свідчить про багаторівневий характер системи законодавства, про наявність в ній взаємозв'язаних структур.

Горизонтальний рівень системи законодавства найбільш близький до структури системи права, бо саме тут законодавство має галузеву структуру, що несе в собі зміст правових норм (приписів) , що регулюють суспільні відносини. Горизонтальна структура системи законодавства відповідає, але не тотожна системі права . Первинним елементом системи законодавства, як і системи права являється нормативно-правовий припис, який виконує свою специфічну функцію в регулюванні суспільних відносин, передбачає взаємодію його з іншими приписами для досягнення цілей правового регулювання . Він являє собою "дух і букву закону" . Необхідно відмітити, що в правовій науці існує декілька підходів до визначення первинногоелементу системи законодавства. Ряд вчених, для яких право і законодавство тотожні (нормативістський підхід) вважають первинним елементом нормативний акт, маючи на увазі лише його формальний вигляд, не вкладаючи в нього правовий зміст. Радянський вчений-правознавець, а тепер російський С.Алексєєв і ряд українських правознавців вважають, що якраз нормативно-правовий припис або правова норма несуть в собі історичний зміст правовідносин. Нормативно-правовий припис тотожний нормі права. На основі норм права або нормативно-правових приписів в системі законодавства історично формуються основні та комплексні галузі. Горизонтальна структура законодавства в основному співпадає з галузевою структурою права і тому несе в собі правовий зміст. А "клітинкою", яка їх об'єднує являється норма права (те ж саме що і нормативно-правовий припис). Він являється своєрідною мікроструктурою системи законодавства на ії горизонтальному рівні. За змістом нормативний припис являє собою елементарне цільне, логічно сформульоване веління держави . нормативного (тобто загальнообов'язкового) характеру, безпосередньо виражене в тексті нормативного юридичного акту, саме тому нормативно-правовий припис займає самостійне положення в системі, як первинний елемент.

Норми права (те ж саме, що і нормативно-правові приписи) мають свою структуру. Вони складаються з трьох членів: диспозиції, гіпотези, санкції. С.Алексєєв пропонує ввести двохчленну структуру приписів (норми): гіпотеза-санкція, або гіпотеза-диспозиція, мотивуючи цетим, що припис відрізняється від логічної норми тим, що це, в основному, припис наказу державного характеру. Нормативне-правові приписи поділяються на види, згідно їх форми вираження:

а) зобов'язуючі (тобто дозволяють здійснення існуючих у нормі (приписі) дій;

б) забороняючі (є прямою вказівкою на правило поведінки).

Існування зобов'язуючих приписів відображає динамічний або розвиваючий характер системи. А забороняючі норми вказують на статистичний (закріплюючий) характер правовідносин. Нормативні приписи мають форму статей чи пунктів нормативне-правовик актів. Інколи стаття може містити декілька приписів (норм) зобов'язуючого чи забороняючого характеру, тому стаття нормативного акту являє собою групу приписів. Дослідження показали, що при кодифікації актів, для уточнення змісту використовуються не самі акти, і навіть не їх статті, а саме нормативно-правові приписи. Цей момент, очевидно, доказує, що об'єднуючим, первинним елементом системи законодавства, як і системи права являється нормативно-правовий припис або правова норма, а не сам нормативний акт.

Слідуючим елементом, а точніше сукупністю елементів, яка теж первинна в горизонтальній структурі системи законодавства, являються правові інститути. Тут теж спостерігаються співвідношення у системі права, бо інститути права являються і елементами останньої також. Кожний інститут законодавства являє собою специфічнупідсистему, яка складається із "комплекту" правових норм, які відносно самостійно мають здатність регулювати певну сферу суспільних відносин. Інститути являються першою і дуже важливою сходинкою у формуванні "макроструктури" системи законодавства, а саме галузевої структури. Тому інститути законодавства виступають як форми вираження відповідних структурних утворень у системі права, а також цілих підрозділів, які виникли в результаті взаємодії різних галузей в процесі регулювання суспільних відносин. Ці структурні підрозділи називаються "комплексними" інститутами і поєднують в собі норми (приписи) декількох галузей. В системі законодавства такі інститути виражені у формі кодифікаційних актів.

Інститути законодавства утворюють галузі тільки при наявності слідуючих ознак:

а) наявність сукупності актів єдиного змісту;

б) визначена ступінь єдності форми;

в) існують системні зв'язки актів між собою та актами інших підрозділів законодавства;

г)наявність основного, що визначає юридичнуцілісність галузі.

Тільки за наявності всіх цих ознак виникають галузі законодавства, які поділяються, в свою чергу, на два види: а) галузі, які відповідають галузям права(кримінальна галузь - кримінальне право і т.д.); о)такі, що поєднують в собі предмети і методи кількох галузей права - лісове законодавство наприклад. Всі ці типи(види) галузей законодавства формуються шляхом систематизації нормативне-правового матеріалу в єдинуузгоджену систему. Найбільш поширеним видом систематизації є кодифікація, коли нормативно-правові акти систематизуються за змістом та предметом регулювання. Є ще інкорпорація, коли завдання систематизації обмежуються лише технічним характером. (Наприклад по хронології). Кодифікація - більш складний шлях систематизації, бо він передбачає зв'язок з системою права, хоч повністю з нею не співпадає. Бо формування галузей законодавства в більшій мірі залежить відсуб'єктивного фактора (тобто волі і мети законодавця), який може систематизувати нормативні акти так, що правові норми різних галузей групуються в єдиний комплекс, чого немає в системі права. Тому система законодавства не може повністю співпадати з системою права. Але зміст, вкладений в правові норми (приписи), відображаючи об'єктивні закономірності життя зберігаються в нормативно-правових актах. І тоді закони не мертві, а дійові, бо вони відображають реалії права. Система законодавства в такому випадку виступає не просто як зовнішня форма, а й як носій глибокого правового змісту, в цьому їх єдність і різноманітність, в цьому виражається співвідношення системи законодавства і системи права на горизонтальному рівні.

Іншим найбільшим структурним утворенням системи законодавства являється його вертикальна структура. Вона виражається в ієрархічній побудові юридичних нормативних актів, їх субординації, і кожний акт займає чітко визначену сходинку в ієрархічній структурі. Головною ознакою, яка визначає таке місце являється юридична силанормативного акту Вона розриває співвідношення та ступінь формальної залежності між ними та визначається місцем правотворчого органу в державному апараті. В правознавстві згідно цього існує декілька тлумачень поняття "законодавство".

В одних випадках склад законодавства обмежується лише законами, тобто нормативними актами, які прийняті законодавчою владою (тобто парламентом), в інших - в його склад включають всі нормативні документи, сформовані державною владою, що значно нівелює поняття "законодавство" в правовому значенні. Таким чином, у вертикальній системі законодавства, юридична сила виступає основним критерієм при визначенні виду нормативно-правового акту, а відтак і його місця в структурі. Нормативно-правовий акт - це юридичний документ, який має загальноооов’язковий характер, прийнятий компетентними державними органами, підтримується і охороняється державою, спрямований на регулювання суспільних відносин та охорону соціальних цінностей. Отже, тільки тоді юридичний (нормативний) акт буде правовим, якщо його зміст містить гарантію прав людини в її відносинах з державою. В ієрархічній структурі законодавства розрізняють за видами нормативних документів згідно їх юридичної сили та значимості регульованих правовідносин. Це закони та підзаконні акти.

Поняття "закон" являє собою складне ціле, яке поєднує в собі зміст і форму права. Отже закон - це юридичний документ, прийнятий законодавчою або установчою (народ) владою в особливому порядку, має найвищу юридичну силущодо інших нормативних актів та втілює в собі загальнолюдські цінності. Таке визначення закону виражає право за змістом (тобто у його природному значенні) з однієї сторони. З іншої - за формою він являється правовим інститутом, який може виступати стабільним регулятором суспільних відносин. Закони за своїми значеннями являються правовими актами первинного характеру, бо вони мають найвищу юридичну силу, що означає: а)всі інші нормативні акти, видані органами державної влади повинні формуватись на основі законів і не суперечити їм; б)являючись актом вищого представницького органу Чи самого народу, вони не можуть контролюватись органами виконавчої влади (уряду); в)вони призначаються не чинними або змінюються чи доповнюються лише тим органом державної влади, яким були прийняті. Закон приймається в особливому порядку, тому ця процедура повинна регламентуватись в особливому нормативному документі. За місцем в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства всі закони поділяються на три групи: 1) Конституційні (основні); 2)поточні; З)надзвичайні.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--