Реферат: Східнослов янська держава Київська Русь

Широкомасштабні воєнні походи поглинали значну кількість ресурсів і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повторних збирань данини призвело 945 р. до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.

Після цих трагічних подій на чолі Давньоруської держави стала дружина Ігоря — княгиня Ольга (945—964 рр.), оскільки його син Святослав був ще малолітнім. Своє регентство вона розпо­чала з придушення древлянського повстання, у ході якого кіль­кох древлянських князів було вбито, а головне місто цієї землі Іскоростень — спалено. Проте смерть Ігоря вимагала не тільки помсти, вона гостро ставила питання про форми і методи дер­жавного управління. Намагаючись убезпечити себе від нових на­родних виступів, Ольга провела деякі реформи, суть і зміст яких полягали у регламентації повинностей залежного населення; у нормуванні процесу збирання данини (визначення її розмірів і вста­новлення місць збирання), створенні осередків центральної кня­зівської влади на місцях — "становищ" і "погостів".

Активною була діяльність Ольги і на міжнародній арені У 946 та 957 рр. вона здійснила два дипломатичні візити до Константинополя, у ході яких було укладено союзницькі угоди, розглядалася проблема християнізації Русі (сама княгиня була охре­щена під час одного з візитів у візантійському Софіївському со­борі). Проте русько-візантійські відносини складалися не так, як того хотіла Ольга, оскільки імперія постійно підкреслювала свою зверхність. Намагаючись вирвати Русь з орбіти Константинопо­ля, вона 959 р. різко змінює вектор зовнішньополітичної актив­ності і відправляє послів до германського імператора Отона І з проханням направити до Києва єпископів і священиків. Ця спроба задовольнити попит на християнське духовенство за рахунок ла­тинських місіонерів завершилася невдачею — місія Адальберта, що діяла на Русі в 961—962 рр. під загрозою фізичної розправи з боку руських язичників змушена була рятуватися втечею.

Ця невдача у релігійній сфері серйозно нашкодила авторитету Ольги, послабила її позиції. Скориставшись обставинами, язич­ницька опозиція здійснила державний переворот і поклала край тривалому регенству княгині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава (964—972 рр.). Правління цього князя припало на час становлення ранньофеодальних держав у Європі та завоювання ними життєвого простору. Тому войовни­чий характер Святослава цілком відповідав духу епохи. За роки свого порівняно короткого правління, пройшовши походами зі Сходу на Захід, від Каспійського моря до Балкан, щонайменше 8000-8500 км, він мечем перекроїв карту світу і вписав молоду Давньоруську державу в геополітичний простір Євразії.

На початку князювання воєнна активність Святослава була зосереджена на Сході. Протягом 964—966 рр. він досягає значних успіхів на цьому стратегічному напрямку: підкоряє Києву в'ятичів, які сплачували данину хозарам; перемагає хозарських союзників — волзьких булгар та буртасів (мордву); завдає поразки Хозарському каганату, оволодівши його столицею м.Ітиль; примушує підкоритися племена ясів і касогів на Північному Кав­казі Ослаблення та занепад Хозарського каганату, зумовлені по­ходами Святослава, мали неоднозначні наслідки; з одного боку, вони сприяли консолідації східнослов'янських племен у межах Давньоруської держави, оскільки над землями в'ятичів та сіве­рян не нависала хозарська загроза, з іншого боку, падіння Хозарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед печенігам.

Успіхи Святослава на Сході не на жарт стурбували Константинополь, тому імперія вдалася до дипломатичної гри. У 968 р. на запрошення візантійського імператора Никифора Фоки київський князь на чолі 60-тисячного війська вирушає у похід проти Болгарії. Підштовхуючи русичів до боротьби з болгарами, візан­тійська дипломатія мала на меті зав'язати у кривавий вузол війни двох своїх сильних противників, що могли протидіяти встанов­ленню контролю Константинополя на Балканах, але розрахунки Візантії не виправдалися. Потужним ударом Святослав розбив під Доростолом болгарське військо і захопив 80 міст вздовж Дунаю. Спочатку візантійська сторона не протидіяла активнос­ті русичів у Подунав'ї, адже чужими руками руйнувалася Бол­гарська держава, яка протягом ІХ ст. була грізним ворогом імпе­рії. (У 811 р. болгарський хан Крум розгромив візантійське вій­сько і взяв у облогу Константинополь. Згодом його онук Симеон витіснив Візантію з Балкан, залишивши їй лише міста Царгород та Солунь). Крім того, дунайський похід не давав можливості Святославу розпочати експансію у Північне Причорномор'я, у землі, підконтрольні Візантії. Проте, коли воєнні успіхи київсь­кого князя стали досить значними і він не побажав, незважаючи на тиск і натяки візантійської дипломатії, залишати Подунав'я, Константинополь пішов на два рішучі кроки: по-перше відновив дружні відносини з Болгарією, по-друге, підштовхнув печенігів до агресії проти Давньоруської держави.

Звістка про облогу печенізькими ордами Києва (968 р.) змусила Святослава вирушити на допомогу столиці своєї держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані з Подніпров'я, сам факт, що їм вдалося дійти до центру Київської Русі свідчив про наростання печенізької загрози та про гостру проблему держав­ного управління за відсутності постійно воюючого князя. Для зміцнення влади династії Святослав 969 р. розділив князівства між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Древлянській землі — Олег, у Новгороді — Володимир. Така реорганізація управлінської системи на Русі не тільки поклала початок адміністративній реформі, а й була важливою лан­кою грандіозного стратегічного плану Святослава, головною ме­тою якого було створення могутньої Дунайсько-Дніпровської дер­жави. Наступним кроком практичного здійснення цього плану мало бути перенесення князівської резиденції на Дунай. "Не лю­бо мені в Києві жити, — говорив боярам Святослав. — Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — срібло й коні, із Русі ж хутро, і віск, і мед, і челядь".

Другий похід київського князя на Балкани розпочався 969 р. Святослав досить швидко, захопивши Переяславець, Великий Переяслав, Доростол, Філіппополь, не тільки повернув собі втра­чені позиції у Болгарії, а й просунувся в глиб візантійської імпе­рії. Проте новому візантійському імператору вдалося зібрати чис­ленне військо і спочатку під Адріанополем зупинити Святосла­ва, а під Доростолом підписати мирну угоду (971 р.), відповід­но до якої київський князь брав на себе зобов'язання не воюва­ти з Візантією та відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим. Навесні 972 р., повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів і трагіч­но загинув. З його черепа хан Куря наказав зробити чашу, обкуту золотом.

Характерними рисами цього етапу історії Київської Русі були: вихід Давньоруської держави на міжнародну арену; її перші спроби вписатися у геополітичний простір; постійна рухливість кордонів, розширення території країни; зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідованість території держави; слабкість великокнязівської влади, що не була ще чітко організованою та централізованою; формування системи васально-ієрархічних від­носин.

Піднесення та розквіт Київської Русі

(кінець Х — середина XI ст.)

Передчасна смерть Святослава гостро поставила питання про його спадкоємця на великокняжому столі. І хоча певний час полі­тична ситуація на Русі залишалася стабільною, вже 977 р. між синами Святослава — Ярополком, Олегом та Володи­миром — розпочалася боротьба за владу. Спочатку виник конф­лікт між древлянським князем Олегом та воєводою Ярополка Свинельдом. Приводом для протистояння стало вбивство сина Свинельда Люта, який полював у древлянських лісах і тим порушив права феодальної власності Олега. Глибинною ж основою конфлікту було питання про те, кому володіти Древлянською землею. Першою жертвою братовбивчої війни між спадкоємцями Святос­лава став Олег. Щоб не повторити трагічної долі брата, Володи­мир покидає Новгород і тікає за море. Однак від боротьби за владу він не відмовляється: зібравши у Скандинавії сильну нормандську дружину, Володимир вже 980 р. оволодіває Києвом. Незабаром, зраджений своїм воєводою Блудом, тине Ярополк і Володимир стає повноправним правителем Русі.

Князювання Володимира Великого (980—1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний ре­форматор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою.

Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов'янських земель, Володимир військовими походами 981—993 рр. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив три­валий процес формування території Київської держави. Саме у цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. На пів­ночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Кар­пат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км² , Давньоруська держава стала найбільшою краї­ною в Європі.

Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових земель поступаються місцем захисту власних кордонів. Наприкінці Х ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з пече­нізькими ханами, які загрожували Русі з півдня. Авторитет кня­зівської влади у давньоруському суспільстві значною мірою зале­жав від успіхів та невдач у протистоянні з кочовницьким степом. Саме тому сім переможних великих війн Володимира з печеніга­ми, про які повідомляють "Повість минулих літ" та інші джере­ла, принесли київському князеві військову славу. Оберігаючи влас­ні кордони, Володимир не покладався лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а грунтовно готувався до тривалої бо­ротьби, розбудовуючи цілу систему воєнно-феодальних замків на південноруському порубіжжі, створюючи могутні земляні ва­ли і рови, які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни.

Завершальний етап формування давньоруської державності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ.

Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації їхнього автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адмі­ністративного апарату робили владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокня­зівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам кня­зя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територі­альний поділ, що є однією з основних ознак сформованої дер­жавності.

Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя, її суть полягала у ліквідації "племінних" військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав "мужам лучшим" земельні володіння у прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою міс­цевому боярству.

Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Чудово розуміючи, що у централізованій державі у релігійній сфері має панувати монотеїзм, великий князь спочатку нама­гався протиставити культ верховного божества Перуна цілому пан­теону богів підкорених племен. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її дер­жавотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави, як Київська Русь. Саме тому наприкінці 80-х років Х ст. Володимир вирішує запровадити християнство як державну релігію.

Реформаційний доробок великого князя включає і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем "Уставом земленим", який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм — "Правди Ярослава" (1016 р.).

Незважаючи на те що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах з сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з ба­гатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Численні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що у князя було 5 офі­ційних дружин) теж були спрямовані на поліпшення дипломатич­них відносин, адже кожна з дружин мимоволі ставала гарантією, заручницею, а шлюб своєрідною печаткою укладеного ним полі­тичного союзу. Після хрещення Русі розширюються відносини з Візантією, пожвавлюються русько-німецькі контакти. У 1013 р. між Київською Руссю і Священною Римською імперією було укла­дено угоду. Налагодження у 90-х роках Х ст. офіційних зв'язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала розширення сфери римського впливу на Русь, ставитися до русичів як до рівних.

Останні роки правління Володимира не були безхмарними: свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоцьку; за підготовку до повстання проти великого князя був кинутий до в'язниці Святополк, який сидів у Турові; у 1014 р. відмовився платити щоріч­ну данину (2 тисячі гривень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготовки карального походу на Новгород Володимир помирає. Ця подія перенесла боротьбу нащадків великого князя в іншу площину: їхня активна протидія центру поступається міс­цем енергійним намаганням завоювати великокняжий стіл. У хо­ді чотирирічного кривавого братовбивчого протистояння заги­нули Борис, Гліб. Святополк, Святослав, і 1019 р. у Києві вокняжився Ярослав. Проте його влада над руськими землями була не повною, оскільки вже 1024р. він зазнав поразки в битві під міс­том Лиственом від свого брата, енергійного чернігівського князя Мстислава. Однак переможець не зайняв великокняжий стіл, бра­там вдалося знайти компромісне рішення: вони утворили дуум­вірат, поділили Русь по Дніпру і з двок центрів — Києва та Чер­нігова — управляли величезною державою. Лише після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за словами Нестора, "самовлад­цем Руської землі".

Роки князювання Ярослава (1019—1054 рр.) — час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав був не стільки князем-дружинником, князем-завойовником (хоча його прихід до влади від­бувався під брязкіт зброї та лиття крові), скільки князем-будів­ником, князем-просвітителем. Деякі вчені пояснюють це збігом обставин: по-перше, у князя був уроджений підвивих у правому тазостегновому суглобі, по-друге, в одній з битв він отримав важку травму правого коліна і тому фізично не був повноцінним вої­ном . Саме тому, на їхню думку, свою силу та енергію він спряму­вав у інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спрощеним, оскільки правління Ярослава збіглося з періо­дом внутрішнього освоєння та втримання величезних територій, завойованих князями-попередниками, що вимагало не тільки якіс­них змін у внутрішній та зовнішній політиці, але й іншого типу державного правителя.

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Ще у 1030— І031 рр. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед піклувався про безпеку півден­них рубежів Русі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому "змійові вали" з укріпленими фортецями. Тільки збудова­на вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні економічні та культурні центри, а Юр'єв, названий християнським ім'ям Ярослава, крім того, став і центром православної єпиокопії. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю у 1036 р. отримати вирішальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий на­род мігрував на Дунай, а його місце у степу зайняли менш войовничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви побудував перлину середньовічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Володимиром здійснили останній похід на Константинополь. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави на міжнародній арені у цей період характеризується стабільністю, її авторитет зростає. Зовнішньо­політична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце у міжнародній полі­тиці київського князя відігравала своєрідна "сімейна диплома­тія", тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династич­них шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського коровя Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імпера­тора Константина IX Мономаха, Ізяслав — з сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Ген­ріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорсь­кого Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були характерною рисою міжнародної полі­тики середньовіччя, але масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах "сімейної дипломатії" союзів дали змогу Ярос­лаву стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають "тестем Європи".

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім'ям цього князя пов'язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі — "Руської правди", що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Продовжу­ючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха у 1051 р. призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчиз­няну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

Іларіон (?— бл. 1088) — митрополит київський, церковний і полі­тичний діяч, філософ і оратор. Автор "Слова про закон і благо­дать" (бл. 1037). До поставлення митрополитом був пресвітером князівськога храму в с. Берестові, біля Києва, визначався вченістю і благочестям, Входив до кола найближчих радників Ярослава Муд­рого. В 1051 Ярослав самочинно поставив Іларіона у загально-руські митрополити без погодження з константинопольським патріархом. Подальша доля митрополита невідома. За однією з вер­сій незабаром після поставлення у митрополити їларіон помер, за іншою — постригся у ченці під ім'ям Никона, поселився у Киє­во-Печерському монастирі й став автором так званого Печорсь­кого літопису 1073.

У цей час суттєво змінилася столиця держави — Київ. Площа міста порівняно з добою Володимира збільшилась у сім ра­зів. Один за одним зводилися монастирі та церкви, що стали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. В останні роки життя Ярослав зробив спробу вирішити болючу пгоблему престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності князівської влади було покладено прин­цип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Намагаючись убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу між синами: стар­ший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор - Володимир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстар­шого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен з нащадків мав шанс правити у Києві.