2. Передумови утворення східнослов’янської

держави……………………………………………………..….3

3. Виникнення і становлення Давньоруської

держа­ви…………………………………………………………5

4. Піднесення та розквіт Київської Русі……………………….15

5. Значення Київської Русі в історії

українського народу………………………………..……….24

6. Додаток…………………………….…………………………….29

7. Список використаної літератури…………………….……….30

Вступ

Понад одинадцять століть тому східні слов’яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам’ятки давньоруської літератури називають її Руссю, або Руською землею, вчені-історики – Київською, або Давньою Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвиненіших економічно й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада і Константинополя, Кракова й Буди Великого Бултара й Ітилю. Могутньою, високорозвинутою й цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі. Її народ зводив величні кам’яні храми й ошатні дерев’яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди свoїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків. На весь світ славилися вироби давньоруських майстрів. У Києві, а далі в Новгороді та інших містах Русі складалися літописи, в яких описувалось славне минуле й аналізувалося сучасне життя. Давньоруський народ творив свою усну історію у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень і билин, інших фольклорних пам’яток. Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися візантійські імператори й хозарські хагани. Протягом пів тисячоліття Давньоруська держава затуляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків. Київська Русь зробила величезний внесок до світової історії ІХ-ХІІІ ст., тому інтерес до неї не вщухає серед учених сучасного світу.

Джерелами відтворення історії Київської Русі є писемні й речові (археологічні) пам’ятки. Головними писемними джерелами є літописи: “Повість временних літ”, Київський, Галицько-Волинський, Новгородські, Суздальський, Московський, Никонівський та ін. Чимало цінного додають і інші писемні пам’ятки – кодекси й записи норм права, князівські земельні грамоти, тощо.

Передумови утворення східнослов’янської держави.

Східні слов’яни починаючи з VI-VII ст. розселилися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. “Повість временних літ” складена п’ять століть тому, малює грандіозне полотно цього розселення: “Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, - за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами… А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами.” Цей процес розселення в цілому завершився у VIII-IX ст.

Першим етапом утворення держави у східних слов’ян було утворення протягом VII – першої половини ІХ ст. перед державних утворень – полянського князівства Кия, Дулібо-Волинського союзу та ін. Східнослов’янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості. Згодом, породження родоплемінного ладу – великі і малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов’янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня – племінні княжіння.

Докорінною причиною утворення держави у східних слов’ян як і у всіх інших народів, було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв’язків, воєн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної напруженості переросли регулюючі функції роду і вимагали принципово нового регулятора – публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою. Східні слов'яни перебували на тому рівні соціально економічного розвитку, який створює внутрішні передумови для виникнення держави. Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Удосконалення знарядь праці підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів.

Особливістю і додатковим стимулом генезису державності у східних слов’ян була загострена потреба в організації захисту від зовнішньої загрози – в першу чергу з боку хозар, об’єднаних у потужний каганат, а також варягів, Візантії, Польщі.

Формування державного апарату стимулювала також перспектива отримання великих прибутків від великих торговельних шляхів у разі налагодження їх утримання і охорони. Особливо це стосувалося шляху “Із варяг у греки”.

Головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним принципом і стягання данини для утримання влади. Можна додати до цього як обов’язкову ознаку успадкування влади князем. В умовах Київської Русі Х ст. конкретними формами державності були: окняження земель (підкорення владі державного центру територій племінних княжінь) і поширення на ті землі систем збирання данини, управління й судочинства.

Першими київськими князями, існування яких зафіксоване літописцями, були Аскольд і Дір. Полянське князівство Кия, Аскольда і Діра стало етнокультурним, політичним і соціальним осереддям, довкола якого наприкінці ІХ ст. почала зростати Руська держава. Можливо, літописець Нестор мав підстави, роблячи під 860-м роком запис про похід Аскольда і Діра на Константинополь, відзначити, що з того часу “начася прозивати Руска земля”.

Виникнення і становлення Давньоруської держа­ви

(кінець IX — кінець Х ст.)

Близько VIII ст виникає осередок державності у приільменських слов'ян, що сформувався навколо Городища поблизу Новгорода (останній з'явився лише на початку Х ст.). Це протодержавне утворення було військовополі-гичним союзом (конфедерацією) слов'янських і неслов'янських земель Півночі, що контролював території не тільки ільменських слов'ян, а й кривичів, чуді, мері. У VIII—IX ст Південнорусьй землі на сто—двісті років випереджали в соціально-економічно­му та культурному розвитку північні, які, за словами літописця, жили "звериньським образом". Варязька експансія помітно прискорила процес формування державності у північному регіоні. Спо­чатку силою меча варяги змусили місцеве населення платити їм данину, але підкорені племена об'єдналися і вигнали варяг. Про­те неузгодженість слов'янських правителів, які не могли поділити владу, внутрішні чвари та суперечки призвели до парадоксального наслідку — на князювання було покликано нормандсь­кого конунга Рюрика.

У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став його малолітній син Ігор, регентом якого був Олег. Постать Олега одна із найзагадковіших у вітчизняній історії. Ще й досі історики не можуть дати чіткої відповіді на принципові питання: ким він був — князем, боярином чи ватажком дружини? Чи був регент Ігоря у родинних стосунках з Рюриком? Що стало причиною воєнної експедиції Олега на Південь: збройні виступи проти влади північних слов'ян чи бажання завоювати нові землі? На­віть ім'я "Олег" викликає дискусію. Деякі вчені вважають, що воно походить від скандинавського "Хельга" і означає не ім'я, а прізвисько — "Віщий".

У 882 р. Олег організовує похід на Київ. Підступно вбивши київського князя Аскольда, він захопив владу у місті. Легку пере­могу північної дружини історики схильні пояснювати зрадою ки­ївського боярства, яке чинило опір християнізації Русі (під час одного з вдалих походів на Візантію 860 р. за князювання Аскольда Русь прийняла хрещення на державному рівні). Вбивство Аскольда і захоплення влади у Києві Олегом мало надзвичайно важливі наслідки: з одного боку, на київському престолі опинилася інша династія, об'єднання Північної та Південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, Київ було проголошено сто­лицею об'єднаної держави, з іншого — державний переворот став початком антихристиянської, язичеської реакції.

Формально Олег правив від імені Ігоря, але фактично він був повновладним князем. За часів його правління (882—912 рр.) — відбулося збирання руських земель та консолідація їх навколо Києва. Не визнавши північних завойовників, державне об'єднання Руська земля розпалось, і Олег був змушений відновлю­вати колишню єдність силою меча. Літопис повідомляє, що 885 р. він "примучив" і обклав даниною полян, древлян, сіве­рян та радимичів, а з тиверцями та уличами продовжував вою­вати. В основу консолідації земель Олег заклав модель центра­лізованої держави, а не традиційної для Руської землі федера­ції племен.

У зовнішньополітичній сфері активність Давньоруської держави була зосереджена на традиційному для русичів візантійському напрямі. Починаючи з Аскольда і закінчуючи Святославом, кожен з руських князів вважав за необхідне організувати декілька походів на Візантію. Що їх штовхало на цей шлях? По-перше, Візантія була одним з основних торго­вих центрів, де збувалася зібрана з підкорених Києву земель данина, тому майже кожен похід мав на меті досягнення вигідних торгових угод з Константинополем; по-друге, Візантія вабила як багата імперія, яку, у разі перемоги, можна було обкласти даниною; по-третє, на той час Константинополь був визнаним центром релігійного та культурного життя, й інтенсивні контакти (війни та торгівля) з ним сприяли зростанню паростків цивілізації у східнослов'янському суспільстві; по-четверте, у боротьбі з сильнішим супротивником відбувалося власне самоствердження слов'янської державності на міжна­родній арені.

Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. (Деякі історики вважають, що воєнна експедиція 907 р. не що інше як міф, романтична легенда). Русько-візантійський договір 911 р. складався з 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золота), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та ін.

За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візантією Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912 р.) він загинув.

Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика — Ігор (912—945 рр.). Його князювання почалося тради­ційно для князів цього періоду із жорстокої боротьби проти авто­номістських настроїв підкорених народів. Племена древлян та уличів відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Вогнем і мечем Ігор підкорив древлян і після трирічного протистояння переміг уличів, але останні лише формально визнали владу Києва і, покинувши Середнє Подніпров'я, мігрували у Подунав'я.

Саме у роки правління нащадка Рюрика на південних кордонах держави з'явилися нові тюркомовні кочівники — печеніги. В 915 р. Києву вдалося укласти з ними мирну угоду, але вже 930 р., підштовхувані Візантієо, печеніги рушили на Русь. Продовжуючи політику своїх попередників, Ігор здійснив кілька походів на Візантію. Спочатку 941 р. на чолі воєнної експедиції, що просувалася на десяти тисячах суден, він з'явився під Константинополем, але армада русичів була спалена "грець­ким вогнем" (вогнепальні речовини — селітра, нафта, сірка — під тиском випускалися із бронзових труб, поставлених на візантійських судах). Зазнало поразки і руське суходольне війсь­ко. Проте ці невдачі не зупинили Ігоря. Вже 943 р. князь, зіб­равши під свої знамена варягів, полян, кривичів, тиверців та найнявши печенігів, розпочав новий грандіозний похід на Цар-город. Війська рухалися і суходолом, і морем, але на цей раз до битви справа не дійшла. Коли візантійському імператору Ро­ману повідомили, що "ідуть русичі, немає ліку кораблям їхнім, укрили море кораблі", він вирішив не випробовувати долю і запропонував Ігорю мирну угоду. Підписаний 944 р. договір був менш вигідним для русичів, ніж договір 911 р. Він підтвер­джував лише основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, але руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі у Константинополі, а руські воїни мусили обороняти кримсь­кі володіння Візантії від кочівників.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--