Реферат: Складність і драматизм умов розвитку літератури 1900-1930 рр.

Культурне життя, попри всі негаразди, відроджується - розпочинається "українське Відродження".

Молоді діячі симпатизували або брали активну учать в становленні української державності. П.Тичина та В.Сосюра вітали Українську революцію, проголошення УНР, боролися в збройних загонах за незалежність молодої української держави.

Найпомітнішими подіями в образотворчому мистецтві стали відкриття Української академії мистецтв, початок роботи школи живопису під керівництвом М. Бойчука ("бойчукісти"), талановиті роботи Г.Нарбута (видатний графік, автор поштових марок, грошових знаків УНР та Української Держави), В. Кричевського, О. Мурашка.

Серед молодих театральних режисерів виділялися Лесь Курбас (колишній вояк УСС, керівник харківського театру "Березіль") та Гнат Юра (засновник київського театру ім. І. Франка). Керівником Українського національного театру в Києві став корифей сцени О. Саксаганський.

В царині музики плідно працювали композитори О. Кошиць, М. Леонтович, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, Б. Лятошинський.

4. З приходом до влади більшовиків українська культура зазнала шаленого тиску держави на всі її напрями та стилі.

Головними напрямами діяльності більшовиків у сфері культури були:

• курс на підпорядкування "Просвіт" новій владі. Не зумівши його здійснити, більшовики у 1923 р. розпустили ці самодіяльні організації;

• підпорядкування системи навчання в Україні уряду Росії. На перший план більшовики висували соціальні розходження між різними верствами населення, викладання шкільних предметів базувалося на ідеях вульгаризованого марксизму. Почалося переслідування викладачів українознавчих дисциплін;

• відокремлення церкви від школи - заборонено викладати "Закон Божий";

• запровадження обов'язкового навчання дітей з 7 до 16 років у відповідності до "Положення про єдину трудову школу УСРР" (1919). Школа стала державною установою, будь які інші форми навчання - громадські, приватні школи - заборонені;

• планомірна боротьба з неписьменністю дорослих (з 1920 р.) - створювалися спеціальні школи та гуртки. Кількість письменних зросла з 27,9% (1,7 млн. чоловік до революції) до 51,9% (2,25 млн.) на 1920 рік;

• надання переваг при вступі у відновлені вищі навчальні заклади - інститути народної освіти, кількість яких склала 38, вихідцям із робітників та селян (так звані висуванці). Для підготовки цих висуванців до вступу в інститут були створені спеціальні робітничі факультети (робітфаки). Діти колишніх власників та інтелігенції вважалися "неблагонадійними". Ці навчальні заклади годі було називати "центрами вільнодумства і духовного розкріпачення", як це було за царського режиму, коли університети мали велику автономію від уряду. Інститути народної освіти перебували під жорстким державним контролем, "реакційних" викладачів звільнено, впроваджено посади комісарів навчальних закладів, завданням яких було слідкувати за відповідністю викладання предметів ідеям марксизму, особистим життям студентів та викладачів;

• втілення в життя ленінського плану монументальної пропаганди: знищувалися пам'ятники "царям та їхнім прислужникам", внаслідок чого було знищено багато культурних цінностей - скульптур, храмів, палаців. Натомість з нетривких матеріалів (гіпс, дерево) будувалися пам'ятники "вождям світового пролетаріату" - Марксу, Енгельсу, лідерам робітничого та соціалістичного руху, "видатним революціонерам" та іншим особам, які, на думку комуністів, були передвісниками комуністичних ідей та боролися проти монархічної влади й буржуазного суспільства. До таких віднесли, наприклад, утопістів Т. Кампанеллу, Т. Мора, вбивцю Юлія Цезаря Брута та інших;

• зневажливе ставлення до дореволюційного мистецтва, яке, на думку більшовиків було в масі своїй "гнилим дворянським та буржуазним" і великої цінності для них не являло. Більшовики дозволяли тільки твори, що несли в собі "демократичні" засади - відображали життя нижчих верств населення, робітників та селян. Всі приватні мистецькі збірки були націоналізовані, а з музеїв та картинних галерей вилучалися "шкідливі та непотрібні" творів мистецтва.

Значна частина їх була продана за безцінь за кордон під час голоду чи переплавлена (твори мистецтва з дорогоцінних металів).

Наслідками такого "керування" стала фактична втрата традиційної української народної культура, знищення великої кількості видатних пам'яток культури та мистецтва. Такого винищення з української культури не було, мабуть, із часів монгольського нашестя XIII століття.

Грамотність на Україні за офіційними статистичними даними (1912 р.)

В українських губерніях на 1000 душ всього населення припадало грамотних:

Вимоги селян Катеринославщини щодо розвитку української освіти і культури (1913 р.)

Уривок з листа селян, надісланого "представникові від робітників Катеринославщини в Державній думі" Г. І. Петровському:

"1) На Україні мовою освіти повинна бути рідна нам українська мова; 2) поширення прав нашої мови на вживання її в різних громадських установах; 3) права на вільний розвиток нашої літератури. Тільки автономія України нарівні з автономією інших національностей створить умови для забезпечення нашого права на вільний культурний і суспільний розвиток. А пп. Родзянкам, Скоропадським і Савенкам нагадуємо, що скоро настане час, коли "довідаються небожата, чия на вас шкура"."

Доктор філологічних наук, професор Київського університету ім. Т.Г. Шевченка та Українського Вільного Університету в Мюнхені, академік Академії наук Вищої школи України, Вільної Української Академії наук (Нью-Йорк), Міжнародної Української Академії оригінальних ідей, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, один з керівників Спілки письменників України, Голова Всеукраїнського Педагогічного Товариства ім. Г. Ващенка, лауреат премій ім. І. Огієнка та ім. О. Білецького:

"Належить, отже, знати, що офіційне ставлення до української мови в царині освіти, за загальної ворожості до неї, визначало у часи СССР кілька часово-тактичних модифікацій.

Спершу, у час жовтневого перевороту 1917 року і в найближчі роки, був розрахунок навернути українське суспільство до "пролетарської революції" та ідеології комунізму на засадах повного нехтування національної ідентичності українців, їх мови, культури, традицій та менталітету. Тож вже навіть за слово, вимовлене українською мовою, що сприймалася як "контрреволюційна", більшовики стріляли, доказів чому є більше, ніж достатньо (згадаймо україножерні звірства в Києві та інших точках України у лютому 1918 року). Однак вже невдовзі стало зрозуміло, в т.ч. й Леніну, що закидати Україну, яка буквально закипіла гнівом народних повстань проти господарських і політичних дій більшовицьких комісарів, "шапкою" "інтернаціоналізму" та "світової революції"" неможливо, і тоді в хід пішла далекосяжно продумана її вождем "тактика" (саме це слово він і вживав, обстоюючи потребу в уточненні ставлення до України): задекларувати підтримку українству і його мові та навіть оголосити бій "русотяпству". Що то мало б означати, аніскільки не приховувалося: "перетворити українську мову в знаряддя комуністичного виховання мас". Інакше кажучи — прищепити в Україні більшовизм силами самих же українців.

Відтак в Україні дістав легалізацію процес т.зв. українізації (офіційно — з 1923 року), що її старанно та пильно було спрямовувано в річище марксо-ленінської ідеології. Усе, що не придавалося для цього річища, потрактовувалося як "контрреволюційне" і мусило підлягати викоріненню.

К-во Просмотров: 154
Бесплатно скачать Реферат: Складність і драматизм умов розвитку літератури 1900-1930 рр.