Реферат: Скоєння злочину з непрямим умислом
В прямому і непрямому умислі інтелектуальний момент співпадають, а вольові відрізняються.
Прямий і побічний умисли відрізняються лише за ознаками вольового моменту. Вольовий момент прямого умислу утворює лише бажання винною особою тих наслідків, яких вона прагне досягти вчиненням злочину.
Інтелектуальному та вольовому ознакам умислу притаманний органічний зв’язок, бо воля не тільки взаємодіє зі свідомістю, випливає з нього, але й ґрунтується на свідомості. Інтелектуальні та вольові ознаки умислу пов’язані між собою, вони взаємодіють та у тому чи іншому складі містяться в умислі. Але їм притаманні специфічні розбіжності. Якщо інтелектуальні ознаки умислу відповідають на питання про те, які фактичні обставини, які відносяться до складу конкретного злочину, були усвідомлені (передбачені) особою, то вольова ознака умислу відповідає на питання про те, як ставилася особа до того, що нею було усвідомлено та передбачено.
Основні розбіжності між прямим та непрямим умислом проходять у вольовому моменті, в залежності від змісту вольового відношення особи до суспільно-небезпечних наслідків свого діяння. Вольовий початок формує певну спрямованість злочину на той чи інший об’єкт, визначає цілеспрямованість діяння. Прямий умисел завжди спрямований на скоєння певного злочину. Він присутній тоді, коли настання суспільно-небезпечного наслідку необхідно особі, яка скоїла злочин, в якості кінцевої або проміжної цілі.
Між прямим та непрямим умислом є суттєва різниця. Характеризуючи непрямий умисел, законодавець вказує на його тотожність з прямим умислом по інтелектуальному моменту (усвідомлення суспільно-небезпечного характеру дій та передбачення його суспільно-небезпечних наслідків) та підкреслює його розбіжності у вольовому моментах. Вольовий момент непрямого умислу – свідоме допущення, являючись пасивним відношенням особи до настання суспільно-небезпечних наслідків своїх дій, протиставиться вольовому елементу прямого умислу, котрий виявляється в активній направленості волі особи на досягнення злочинного результату та бажання його настання. Звідси виходить, що свідоме допущення характеризується насамперед небажанням суспільно-небезпечних наслідків своїх дій. При цьому вказівка на небажання настання цих наслідків при розкритті змісту вольового елемента непрямого умислу є важливим, дозволяючим зрозуміти сутність і природу цього виду умислу. При евентуальному умислі, наслідки, що настали – завжди побічний результат дій винного, направлених на іншу, бажану ним ціль. Воно не виходить з мотиву його дій, не потрібно йому. Прагнення досягнути поставленої цілі в цьому випадку настільки сильне, що усвідомлення настання побічних наслідків не утримує його від скоєння вій, від яких можуть настати ці, непотрібні йому наслідки. Свідоме допущення як вольовий момент непрямого умислу в деяких випадках може проявитися і в іншій формі – у байдужому відношенні особи до можливості настання суспільно-небезпечних наслідків своїх дій.
При злочинній самовпевненості винний передбачає суспільну небезпеку своїх дій, усвідомлює, що ставить у небезпеку охоронювані суспільні відносини, однак не бажає та не допускає можливості настання негативних наслідків. У випадку реальної загрози настання небезпечних наслідків він легковажно розраховує на їх відвернення. Однак йому не вдається попередити настання небезпечних наслідків своїх дій та вони настають.
При злочинній самовпевненості винний хоча і легковажно, але розраховує на будь-які обставини, котрі, на його думку, здібні не допустити настання злочинного наслідку. Такими обставинами можуть бути насамперед власні сили та здібності винного.
Злочинна самовпевненість, так само як умисел, характеризується двома моментами: інтелектуальним та вольовим. Інтелектуальний момент характеризується, як і при умислі, усвідомленням суспільно-небезпечного характеру своїх дій (чи бездіяльності) та передбаченням можливості настання суспільно-небезпечних наслідків. Вольовий момент відрізняє цю форму вини від умислу. При злочинній самовпевненості винний не бажає та не допускає можливості настання негативних наслідків та, більше того, сподівається (легковажно) попередити їх настання. При легковажному розрахунку на попередження небезпечного результату винний, хоча і не передбачає того, що заходи, на котрі він розраховує, не можуть мати успіху, але при більшій обачності він міг передбачити це.
Розподіл умислу на прямий та непрямий має суттєве значення для кваліфікації злочину. У статтях особливої частини не вказується вид умислу. Однак вимоги тільки прямого умислу для присутності в діях особи складу злочину вимагається законодавством завжди, коли у диспозиції певної статті особливої частини говориться про ціль скоєного злочину та коли така ціль передбачається.
Розподіл умислу на прямий та непрямий має значення важливо не тільки для вірної кваліфікації злочину, але й для оцінки ступеню суспільної небезпеки діяння та тим самим для призначення покарання.
У злочинах, які скоєні з прямим умислом, свідомість і воля особи безпосередньо направлені на їх скоєння, по цьому їх суспільна небезпека, як правило більша, ніж у злочинах, скоєних з прямим умислом. Однак ступень небезпечності злочину, скоєного з непрямим умислом, може бути не меншою, ніж ступень небезпечності аналогічного злочину, скоєного з прямим умислом, внаслідок грубого нехтування злочинцем інтересами багатьох осіб.
Точний та чіткий розподіл прямого умислу від непрямого є важливою теоретичною проблемою, яка має виключне практичне значення як для кваліфікації злочинів, так і для правильного визначення ступеню їх суспільної небезпеки Прямий умисел, його соціальний зміст завжди показує високий ступень аморальності та особистої деградації особи суб’єкта, а також про підвищену суспільну небезпеку самого діяння. При присутності прямого умислу, коли суб’єкт не тільки усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння та передбачає його суспільно-небезпечні наслідки, але й бажає їх настання, простежується фактично максимальний правовий “конфлікт” суб’єкта з суспільством, який реалізується в злочині, оскільки суб’єкт прикладає усі з його точки зору необхідні вольові зусилля для негайного досягнення злочинної цілі.
В матеріальних складах злочинів свідомістю суб’єкта, який скоїв вмисний злочин, охоплюється як розуміння суспільно-небезпечного характеру свого діяння, так і передбачення настання суспільно-небезпечних наслідків. Передбачення не тільки звернено в майбутнє, але й простежує у повному, юридично значимому об’ємі причинний зв’язок та певні злочинні наслідки на рівні їх неминучості чи можливості настання.
Заключна частина
Виходячи з питань курсової роботи її зміст викладений у їх відповідності, але як у кожній сфері законодавства дослідження буде не зовсім повним, якщо не згадати про історію вини та умислу, як ознаки вини. Кримінальна відповідальність за сучасним кримінальним законодавством може мати місце лише утому випадку, якщо особа визнана винною у скоєнні суспільно-небезпечного діяння. Поняття вини як одного з важливіших інститутів кримінального права використовують вже перші декрети Радянської влади. У декреті РНК СРСР від 8 травня 1918 року “Про хабарництво” передбачалась відповідальність осіб, винних у дачі хабара. Декрет РНК СРСР від 22 червня 1918 р. “Про спекуляцію” встановив покарання осіб, винних у реалізації, скупці та зберіганні з метою збуту продуктів харчування монополізованих республікою. КК СРСР 1922 р. давав визначення форм вини – умислу та необережності. КК СРСР 1922 р. вважав присутність вини особи необхідною умовою застосування кримінального покарання за скоєння суспільно-небезпечних діянь. Основні початки 1924 р. містили розвернуте формулювання умислу та необережності як важливих передумов кримінальної відповідальності. У подальшому ці формулювання з деякими змінами увійшли до кримінальних кодексів Росії та України. У курсовій роботі були висвітлені питання плану та опрацьована учбова література, а також дослідження правознавців у цій галузі, що дозволило, у як це можливо повному, та багатобічному обсязі висвітлити тему.
Список літератури
*******************************************************************
1. Бажанов О.І. Правосознание и проблема преступного поведения личности. - Науч. тр. Омск. высш. школы МВД СССР, 1972 г.
2. Загородников Н.И. Советское уголовное право. Общая и особенная части. М., “Юрид. лит.”, 1976.
3. Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. Для студентів юрид. вузів і фак./Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.В. Беніковський та ін.; за ред. П.С. Мати шевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1999.
4. Кримінальний кодекс України.
5. Научно-практический комментарий уголовного кодекса Украины./отв.ред.: В.И.Шакун, С.С.Яценко: 5-е изд.,доп. – К.: А.С.К., 1999. 1088 с.
6. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении, Анатолий Афанасьевич Зелинский, “Вища школа”, 1986.
7. Советское уголовное право. Общая часть. Под ред. Г.А. Кригера, Б.А. Куринова, Ю.М. Ткачевского. М., Изд-во Моск. Ун-та, 1981, с. 517;
8. Советско