Реферат: Слобожанщина - історія розвитку
Вступ
1. Герб Харкова.
2. ІсторіяСлобожанщини
a. Дике поле - Слобідська Украина
b. Заселення Слобожанщини
3. Народження й становлення Харкова або Харків яко українське місто:
a. Харків у XVII — XVIII ст. Нарис за мотивами історичного дослідження
b. Процес русифікації після скасування автономії Дмитра Івановича Багалія
c. Українське національне відродження у Харкові у XIX ст.
Вступ
Нарід завжди творить свою історію і державний устрій і його національні форми. І про се треба добре пам'ятати, бо усяка інша ненародня історія буде однобока. Щодо історії України, то вона у основі своїй завжди була народньою. І справді: рівняючи історію великоросійського народа у московську добу і історію українського народа під Литвою та Польщею, ми бачимо, що у першій головне місце зайняло складання Московської держави, котре утворювали більш усього московські царі, а український нарід тоді зовсім не мав своєї власної держави і своїх дарів і боровся з польською державою. На сю боротьбу він стратив усі свої сили, усе своє завзяття, усе своє життя, пролив ціле море своєї крові. Раніше українські історики особливу увагу звертали не на внутрішнє життя, а на події, бо вони справді були дуже цікаві, поетичні, драматичні, торкалися й народнього життя, бо їх творив нарід під проводом своїх проводарів — гетьманів, кошових отаманів і т. п. Але вже українські історики 60-х років (XIX сторіччя, прим.автора сайту), як Вл. Антонович, Ол. Лазаревський, стали на інший шлях: вони викинули прапор внутрішньої історії України. Я 35 років іду під сим же прапором, бо почав розробляти історію українського народа з 1882 року і більш усього працював по історії Слобожанщини, бо сам тут пробував. Тепер, коли український нарід скинув кайдани, у нього збільшилася потреба знати свою історію. Історію Слободської України треба знати і нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слободсько-українського населення, і самому народові, котрий своєю кровію обороняв сю країну од ворогів.
Обробляючи землю, він поливав її своїм потом, творив історію, а тепер захоче й повинен буде її знати, бо сам нині коватиме свою долю, своє щастя, свою волю. Історія Слободської України є частина загальної історії України. І через те її захоче знати і увесь відроджений у своїй національній самосвідомості український нарід. А у населення Слобожанщини нехай його національна самосвідомість починається з того, що найближче до нього — з свідомості про те, що творили його діди та прадіди,— з історії Слобожанщини. І хай ся історія буде справжньою історією народа — його подій, його життя, його горя, його радощів, його думок, мрій та надій і знову-таки усього народу — усіх його колишніх станів: і козацтва, і його старшини, і поспільства, і міщанства, і духовенства з їх матеріальними здобутками, просвітою і культурою, з усім національним обличчям.
У народів Західної Європи, наприклад, у швейцарців ми бачимо велику прихильність до їх місцевої історії, археології, ми бачимо у них навіть місцеві музеї. Європейські педагоги завжди вимагають, щоб іще з нижчої школи починалася знайомість учнів перш усього з тим, що вони бачуть біля і навкруги себе, щоб вони це зрозуміли, бо коли зрозуміють, то й шануватимуть, й цінуватимуть, і любитимуть. А коли се буде, то се буде дуже корисне і для науки, бо тоді не гинитимуть так, як нині, пам'ятки нашої старовини. Повинні і ми свою місцеву історію ввести у програми нижчої народньої школи, у програми шкіл для дорослих і задля позашкільної просвіти.
| Д. Багалій |
| Передмова до книги "Історія Слобідської України", 1918 рік |
| |||||
| |||||
| Та й як, зрештою, інтерпретувати їхнє поєднання на гербі міста Харкова? | |||||
|
Існують гіпотези, за якими міфологія і символіка давніх греків складалася на грунті ще давніших міфів, які потрапили до Эллади, з одного боку, з півночі, з країни гіперборейців (тобто із південнослов'янських територій), а з другого боку, з півдня, із Єгипту, а Єгипет, в свою чергу, успадкував східні міфи й символи. Отож, символічний жезл-кадуцей бога Гермеса має глибокі езотеричні корені. Гермеса, хоча й його було залічено до богів Олімпу, завжди вважали архаїчним, тобто прадавнім божеством. Він відігравав дуже велику роль як вісник богів, помічник героїв в їхніх мандрах, супроводжувач до царства мертвих. До Гермеса – вічного винахідника, вигадника, який обдаровував навіть богів різноманітним мудрим приладдям, - ставилися з великим шануванням представники вельми несхожих аспектів діяльності, від купців і ремісників до шахраїв і злодіїв. Існує міф про те, що Гермес якось зловив величезну черепаху і зробив з її панцира перший музичний інструмент – ліру, яку подарував Аполлонові разом із сопілкою. За це Аполлон винагородив його золотими сандалями і магічним жезлом-кадуцеєм. Проте Гермес тільки в пізніші часи перетворився на бога торгівлі та мандрувань, а за давніх давен Гермес-Трисмегіст (тобто Тричі Найвизначніший), рівнозначний до єгипетського Тота, був богом знань, світла і священного письма, його називали Божественим Глаголом. Певна річ, кадуцей – це суто єгипетська атрибутика, згадаємо фараонові символи влади. Але яку владу означає кадуцей? Те, що ним користувався головний розпоряджувач в Елевзинських містеріях, прихований зміст яких був присвячений піднесенню душі до Світу й Істини, підказує, що влада ця є духовною. Крила орла знаменують польот душі у небесну сферу, а змія за давніх часів була символом сходження духу в матерію, символом життєвої енергії (згадаємо кундаліні-змію в індійській міфології, посох Заратуштри й супроводжуючих його орла та змію у давніх парсів). А ріг рясноти – за еллінською міфологією це ріг кози Амалфеї, що вигодувала Зевса, – споріднений із рогом рясноти слов'янського бога Світловида. Жрець Світловида наповнював священний ріг молодим вином, яке символізувало повноту врожаю наступного року. Схоже на те, що давні греки робили теж саме. Адже супругою Зевса була Деметра, богиня плодючості й рясноти, яка також поєднувала небо й землю як проводарка добра, світла та знань. На честь неї та її дочки Персефони й відбувалися Елевзинські містерії. Священний ріг рясноти, за повір'ям греків, надавав його володареві все, що тому заманеться, і був символом багатства й процвітання. Ось і виходить, що на гербі Харкова в вигляді першої літери назви міста дивовижним чином поєднуються два найдавніших символа. Це сполучення виявляє благородну тенденцію міста - здобуття процвітання внаслідок прагнення світла, добра та знань |
| |||
| 1627 - | Перша згадка про місто | ||
| 1655 - | Писемний документ про місто | ||
| 1656 - | Цар Олексій Михайлович дає місту | ||
| статус самостійного воєводства | |||
| 1765 - | Центр Слободсько-Української губернії | ||
| 1780 - | Центр Харьківського намісництва | ||
| 1835 - | Центр Харківської губернії | ||
| 1917 - | Столиця України | ||
| 1923 - | Центр Харківської округи | ||
| 1932 - | Центр Харківської області | ||
Історія Слобожанщини
Слобідська Україна є однією з частин України. Цікаво, що наш Харківський український філософ Григорій Савич Сковорода називав Лівобережну Україну, або, як він казав, "Малоросію", своєю матір'ю, а Слобідську Україну — своєю рідною тіткою, бо тут він проживав і любив сей край, як пояснює його біограф М. І. Ковалинський. Виходить, що у кінці XVIII ст., коли жив Сковорода, по скасуванню автономного строю Гетьманщини (так колись йменували Лівобережну Україну, прим.Багалія) і Слобідської України, назвисько «Україна» відносилося саме до так званого "Дикого поля". І справді, ця країна більш, ніж остатні частини української землі, повинна була так прозиватися в територіальнім значенні цього слова, бо це була «україна», цебто окраїна, російсько-української землі. Колись російський літописець називав Україною Руських земель пограниччя Переяславської землі з половецькими степами; і там і тут відчувається, окрім етнографічного, і географічне значення цього слова. Для кожного мешканця дніпровського Правобережжя, і навіть Лівобережжя, тодішнє "дике поле", котре потім заселили своїми слободами українські переселенці і котре раніше, у домонгольську добу, у XI—XIII ст. було заселено прадідами слобожан — древніми русичами Чернігово-Переяславської землі, хоча й було дідизною українців XVII ст., але далекою україною. Слобідська Україна напочатку ХХ сторіччя займала майже всю Харківську губернію й деякі з повітів Курської і Воронезької губерній.
Це була площа, по котрій де-не-де простяглися невеличкі взгір'я. Вища інших була північна частина Харківщини, а на південь вона робилася все нижчою та нижчою, доки не доходила до отвершків Донецьких стягових гір. Курська губернія найвища серед сусідніх Харківської і Воронезької, але й там є тільки стягові гори. По них ішов водорозділ Дніпровського і Донського водозборів, де лежав славетний в історії края Муравський шлях. А вже від сього водорозділу розходилися на захід ложбини з балками і ярами, де багато було річок і струменів.
На заселення "дикого поля" мали значний вплив місцеві річки. Тепер жодна з них не судоходна, але колись було інакше. По Донцеві Сіверському сплавлялося чимало байдаків з хлібом від Бєлгорода до Чугуєва, а звідти їздили й на Дін. По Осколу у кінці XVI ст. московські служилі люди пливли до його гірла з усім припасом для будування міста Цареборисова. Дніпровськи вітки - Псьол, Сула, Ворскла - зв'язували Слобідську Україну з Полтавщиною; річкою Вир, яка вливається у Сейм, а той у Десну - надавала можливість спілкуватися з Чернигівщиною. На території Слобожанщини дніпровськи річки зближалися з донськими. Слобожане перш починали селитися там, де було більше води. Ось через що західні частини краю заселилися густише й раніше, ніж східні, бо на сході було менше річок. Але з XVIII ст. слобожанські річки починають щороку міліти, бо ліси дуже зменшилися і порідшали.
Усі найважніші й найстаріші міста й слободи осажувалися на річках:
Суми - на Пслі;
Лебедин - на Ольшані;
Охтирка - на Охтирці;
Вільний - на Ворсклі;
Краснокутськ і Богодухів - на Мерлі;
Золочів - на Удах;
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--