Реферат: Соціальні проблеми реформування аграрного сектора національної економіки законодавча база

Реферат з правознавства

Соціальні проблеми реформування аграрного сектора національної економіки – законодавча база.

Проголошення реформування земельних відносин в Україні, як пра­вило, пов'язують зі здобуттям незалежності у серпні 1991 року, хоча ще у грудні 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила низку постанов: "Про земельну реформу", "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" та ін.

Пропоновані перетворення не мали радикального характеру, головним їх завданням був перерозподіл земель різного призначення, адже до цього часу земля належала виключно державі. Результатом прийняття названих нормативних актів стало надання землі у довічне спадкоємне володіння громадянам, у постійне володіння колгоспам, радгоспам, іншим підпри­ємствам, установам та організаціям, а також у користування (постійне чи тимчасове) певним суб'єктам ринкових відносин з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання. Монополію дер­жави на земельну власність було збережено. Право продажу землі не було надано нікому, в тому числі й самій державі. Разом із тим держава та землекористувачі набули права надання землі в оренду.

Другим кроком в напрямі реформування земельних відносин стало прийняття уже Верховною Радою незалежної України взимку 1991-1992 років низки законів, що вможливлювали певні зміни в земельних відно­синах. Це такі закони України, як "Про форми власності на землю", "Про селянське (фермерське) господарство", "Про колективне сільськогос­подарське підприємство" та "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі", а також нова редакція Земельного Кодексу Украї­ни та Декрет Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок".

У результаті ухвалення цих законів виникла принципово нова ситуація стосовно власності на землю:

— на рівні закону було проголошено запровадження, поряд з державною, колективної та приватної форми власності на землю;

— власність на землю перестала бути монополією держави — земля
надавалася на безоплатних засадах громадянам для ведення селян­ського (фермерського) господарства, присадибної ділянки, ділянки
під будівництво, а також колективним сільськогосподарським під­приємствам для ведення товарного виробництва;

—у державній власності залишилися всі землі України, за винятком
переданих у колективну та приватну власність; держава могла пере­
давати землі у приватну та колективну власність і надавати їх в
тимчасове та постійне користування, в тому числі в оренду.

Після 1992 року Верховна Рада практично не приймала законодавчих актів, котрі мали б на меті реформування сільськогосподарського вироб­ництва (аж до жовтня 2001 року, коли було ухвалено новий Земельний Кодекс України). Дальший розвиток подій був пов'язаний з указами Пре­зидента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 року та "Про порядок паювання земель, переданих у колективну влас­ність сільськогосподарським підприємствам та організаціям" від 8 серпня 1995 року. Згідно з цими документами:

—паюванню підлягають угіддя, передані у колективну власність;

—право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільсько­господарського підприємства, в тому числі пенсіонери;

—у разі виходу власника земельної частки з колективного сільсько­господарського підприємства за його заявою здійснюється відведен­ня земельної ділянки на місцевості;

—власники земельних ділянок можуть добровільно: створювати на базі
належних їм земельних ділянок спільні сільськогосподарські під­приємства, асоціації, спілки, інші підприємства та організації. Зе­мельні ділянки можуть бути передані у спадок, подаровані, обміняні,
здані під заставу, надані в оренду або продані громадянам України без
зміни їх цільового призначення.

Прийняття названих вище законодавчих актів дало змогу розпочати процес реформування аграрного сектора національної економіки.

2. Соціальні проблеми сільських населених пунктів та жителів села.

Через звужений спектр можливостей працевлаштування та незадовільну якість середовища життєдіяльності відбувається інтенсивна міграція освіченої й конкурен­тоспроможної частини селян, погіршується забезпеченість працівниками агропромис­лових та інших підприємств і закладів, розташованих у сільській місцевості. Поси­люється небажання молоді постійно проживати на селі, про що свідчить, зокрема, падіння інтересу до сільськогосподарської освіти: з 1990 р. кількість поданих заяв на 100 зарахованих абітурієнтів на відповідні спеціальності до вузів усіх рівнів акреди­тації скоротилася на 29,6%.

Стрімке обмеження доступності й низька якість послуг соціальної сфери, винят­кова важливість подолання цих проблем для реформування АПК та економіки вза­галі, для поліпшення демографічної і суспільно-політичної ситуації, з одного боку, а також зміни вікової структури - з іншого, вимагають переглянути підходи до благо­устрою систем розселення, вдосконалити організаційно-економічні засади задово­лення матеріально-побутових і соціально-культурних потреб сільського населення. Коригуючи стратегію соціальної політики відповідно до розуміння села як важливої територіальної підсистеми суспільства, пріоритет слід віддати всебічному зміцненню добробуту його жителів. Підприємства аграрного сектора, розташовані в поселен­нях, краще забезпечених об'єктами соціального призначення, мають вищий рівень рентабельності. Водночас їх тісна співпраця з місцевою владою є запорукою успішного розвитку соціальної інфраструктури. Незважаючи на нагальність створення надійного ресурсного підґрунтя функціонування сільської соціальної сфери, життє­здатні механізми досі запровадити не вдалося. Іде пошук шляхів акумуляції призна­чених для неї коштів в обласних і районних бюджетах та позабюджетних регіональ­них фондах; цільових податків, які залишаться на місцевому рівні; ефективних орга­нізаційних форм надання послуг та експлуатації підприємств і закладів. Розпочато реалізацію Державної програми розвитку соціальної сфери села на період до 2005 р., в межах якої Кабміном визначено регіональні орієнтири будівництва, реконструкції та відновлення цих об'єктів. Уряд готовий спрямувати на розвиток соціальної інфра­структури села ресурси від перевиконання доходної частини місцевих бюджетів; з 2004 р. відповідні заходи фінансуватимуться державою, обласними бюджетами і гос­подарствами (кожен суб'єкт відшкодовуватиме третину витрат).

Разом з тим нинішнє ресурсне забезпечення унеможливлює оздоровлення сіль­ської соціальної сфери, призводить до руйнування, тимчасового закриття або ліквідації інфраструктури, збільшує кількість об'єктів з недоукомплектованими штатами. Част­ка клубів, дитячих дошкільних закладів, загальноосвітніх шкіл, бібліотек, фельдшер­сько-акушерських пунктів, лікарень та амбулаторій, що вимагають капітального ре­монту і перебувають в аварійному стані, досягла 47,9 - 27,9%. Не відповідає потре­бам просторове розміщення закладів інфраструктури.

Частка сіл з чисельністю жителів 1000 чол. і більше, де немає дитячих дошкіль­них закладів, становить 24,1%. Стаціонарних закладів охорони здоров'я і культури, а також пересувного обслуговування не мають, відповідно, 3,0 та 2,2% поселень з на­селенням 500 чол. і більше. Частка сіл без загальноосвітніх шкіл, де мешкало 50 і більше дітей 7-15 років, підвищилася до 6,4%. Перебуваючи на обліку, об'єкти по­декуди не експлуатуються: таких дитячих дошкільних закладів, наприклад, налічується 29,8%. Доступність об'єктів ослаблюється згортанням та браком технічних засобів для виїзного обслуговування, погіршенням транспортного сполучення, незадовіль­ним рівнем телефонізації (швидкому вирішенню останньої з перелічених проблем щодо соціально-культурних об'єктів допоможуть лише цільові видатки державних і регіональних фондів). Відсутність необхідних підприємств і закладів соціального при­значення не дозволяє комплексно розвивати системи розселення, розширювати сферу прикладання праці, підвищувати привабливість сільського способу життя, а отже сприяти подоланню негативних тенденцій трудоресурсного забезпечення АПК, зглад­жуванню різких територіальних відмінностей у рівнях життя населення.

Збереженню, вдосконаленню просторової організації та якісних характеристик соціальної сфери перешкоджає істотне сповільнення ЇЇ розвитку спричинене (поряд з браком фінансових ресурсів) ліквідацією пільг на прибуток будівельних організацій, що працюють на селі. У 2001 р. соціальні відрахування становили 0,4% витрат на виробництво сільськогосподарської продукції (в промисловості - 3,6%) проти 0,7% - в попередньому році. Обмеження соціальних видатків підприємств і організацій, зу­божіння населення, нерозвинутість кредитних механізмів викликали скорочення жит­лового будівництва, в тому числі індивідуального. З початку 90-х років обсяги вве­дення в експлуатацію житла в розрахунку на 1000 чол. знизились у 2,8 раза. Що стосується соціально-культурної інфраструктури, створення та утримання якої в сільській місцевості доцільно фінансувати переважно за кошти бюджету і робото­давців, то у 2001 р. введення в дію дитячих дошкільних закладів, клубів і Будинків культури, амбулаторно-поліклінічних закладів, лікарень, шкіл становило 1,0 - 11,0% від рівня 1990 р.

Згортання мережі об'єктів торгівлі та ресторанного господарства, практично по­вне руйнування служби побуту (її інфраструктура відсутня в 92,7 - 97,5% поселень) стали закономірною реакцією на стрімке падіння платоспроможного попиту і не ком­пенсувалися поширенням легальних форм підприємництва. Обсяг товарообороту продовольчих і непродовольчих товарів, реалізованих на селі у 2001 р. в розрахунку на 1 чол., був у 3,5 раза меншим, ніж у містах. Наближення згаданих закладів (пере­дусім колективних і приватних) до місць проживання селян є конче необхідним з точ­ки зору підвищення комфортності середовища життєдіяльності, чому сприятиме спро­щення процедури їх ліцензування та поліпшення податкових засад функціонування. Перспективи відродження зазначених ланок вимагають цільового виділення пільго­вих кредитів на оренду приміщень, на укомплектування пересувними засобами та обладнанням організацій малого і сімейного бізнесу такого спрямування; відновлен­ня практики вивчення споживчого попиту, результати якого допоможуть регіональ­ним службам зайнятості коригувати перепідготовку І професійну орієнтацію молоді та незайнятого населення.

В умовах економічної нестабільності розробка програм соціального розвитку ще не гарантує їх успішного виконання. Прикладом тому слугує регулювання житлово-комунального господарства. Незважаючи на вищу забезпеченість селян житлом (вод­ночас 8,2% будинків порожні або використовуються сезонно; загальна житлова пло­ща включає велику частку допоміжних приміщень), благоустрій житлового фонду, та, регіональних систем розселення досі є незадовільним, а показники обладнання ко­мунальними вигодами зростають повільно.

У зв'язку з реструктуризацією системи охорони здоров'я розвиток мережі медич­них закладів відображався в зростанні кількості сіп, де діяли амбулаторії (з 1990 р. на 32,8%), тим часом як число населених пунктів з лікарнями скоротилося на 36,5%. Найтісніше пов'язані із системою розселення фельдшерсько-акушерські пункти втра­тили 3,2% об'єктів (частину ліквідованих перепрофільовано в лікарські амбулаторії). Забезпеченість селян медичними закладами та кадрами, обсяги та доступність лікарсько-профілактичних послуг не відповідають потребам і нормативам, багато закладів розміщуються у штучно пристосованих приміщеннях. Велика частка апаратури (в тому числі рентгенівської, для стерилізації та дезинфекції, лабораторної) у 2- З рази перевершила свій технічний ресурс і застаріла морально. Сільських жителів обслуговує переважно середній медичний персонал. Бракує лікарів загального про­філю, зокрема педіатрів, а також "вузьких" спеціалістів - гінекологів, стоматологів. Відомий організаторам охорони здоров'я факт, що розташування закладу на відстані 5 км знижує частоту звертання пацієнтів на 40%, а понад 10 км - втричі, не відвернув збільшення кількості сіл, позбавлених цих об'єктів (хоча найближчий знаходиться на відстані 5 км і більше), до 14,1%. З них понад половину становлять віддалені на 10 км і більше. Зростання радіуса доступності лікарень (з 1995 р. на 21,5%, до 13,5 км) не компенсується його скороченням до 8,8 км для амбулаторій (або на 8,2%), тоді як чисельність населення в пересічній зоні обслуговування останніх (6,4 тис.) поки да­лека від науково обґрунтованої (4-5 тис. чол.) Спостерігаються істотні регіональні відмінності радіуса доступності закладів.

Погіршення стану здоров'я сільського населення супроводжується зменшенням реєстрованих показників захворюваності й охоплення його профілактичними огляда­ми, підвищуються рівні термінової госпіталізації та смертності, в позастаціонарних умовах.

Рівень доходів та якість життя населення сільської місцевості безпосередньо залежать від стану культурно-освітнього комплексу, що відіграє важливу роль у фор­муванні світогляду, піднесенні інтелектуального рівня та професійно-кваліфікаційних характеристик. Село зробило "головний внесок" у скорочення суспільного до­шкільного виховання: частка дітей, які відвідували дошкільні заклади, серед усіх їх потенційних вихованців за 1990 - 2001 рр. зменшилася від 43 до 18%. Непопулярність суспільного виховання, покликаного соціалізувати та розвивати особистість на ранніх етапах, пояснюється збільшенням частки незайнятих працездатних жінок (зокрема, через подовження строків відпусток по догляду за дітьми) та осіб пенсійного віку, неплатоспроможністю селян та зростанням вартості послуг, згортанням мережі за­кладів та браком позабюджетних джерел їх фінансування. З початку 90-х років кількість закладів скоротилася на 31,7%. З іншого боку, простежуються недоліки територіаль­ної організації та незадоволеність попиту: 18,3% дошкільних закладів переповнені.

Посилення значущості базової освіти в досягненні професійних успіхів і по­ліпшенні соціального статусу супроводжується зниженням рівня охоплення навчан­ням у сільських школах підлітків 15-17 років, для яких законом встановлено обов'яз­кову повну середню освіту. Брак коштів на придбання одягу, взуття, шкільного при­ладдя поряд з відсутністю в поселеннях об'єктів освіти викликають поширення за­грозливого явища, коли діти шкільного віку взагалі не відвідують школу. Залишається низьким загальний освітній рівень: повну вищу освіту мають 6,9% селян, середню спеціальну та професійно-технічну - 31,2% (з-поміж городян - 19,5 та 40,5%). По­мітно відстає сільська місцевість і за розвитком закладів, які урізноманітнюють про­позицію освітянських послуг. Частка учнів діючих тут гімназій, ліцеїв та колегіумів у загальній чисельності в Україні в 2001/02 навчальному році становила 3,5%. Водно­час на селі розташовуються дві третини всіх навчально-виховних комплексів (пере­дусім це малопотужні школи-садки), актуальних через економічну ефективність їх будівництва й експлуатації.

Важливою причиною гіршої якості знань випускників сільських шкіл є істотні не­доліки матеріально-технічної бази навчально-виховного процесу. Якщо в міських по­селеннях 87,1% шкіл мають спеціалізовані кабінети з фізики, то на селі - 71,9%, з хімії, відповідно, -81,9 і 53,0%, біології-76,4 і 48,8%, іноземної мови-78,6 і 41,7%, основ інформатики й обчислювальної техніки - 60,9 та 23,7%. Комп'ютерами осна­щено лише чверть шкіл; кабінет з інформатики налічує в середньому 10 комп'ютерів, тоді як кожен із старших класів - 18 учнів. Бракує навчальної літератури: підручники в сільських школах становлять 36,1% книжкового фонду бібліотек (проти 47,1% -у містах). Інфраструктура освіти подекуди не забезпечує комфортного часу прове­дення занять: адже 1,9% школярів продовжують навчатися в другу зміну. Учні з ряду малих поселень відвідують школи, розташовані на відстані понад пішохідну або транс­портну доступність. З метою врегулювання безплатних перевезень учнів та педаго­гічних працівників до місць навчання і додому започатковано програму "Шкільний автобус".

На послабленні позицій закладів культури у проведенні вільного часу селян по­значилися техніко-технологічна відсталість, застарілість більшості форм культурно-просвітницької діяльності, вже не цікавих споживачам, згортання виїзного обслугову­вання, незадовільна територіальна доступність об'єктів, що посилювалася із скоро­ченням їхньої кількості. У 2001 р. сільські жителі відвідали лише 1,0% кіносеансів, зареєстрованих на початку 90-х років; частка селян у загальній кількості глядачів те­атральних постановок і слухачів на концертах становила, відповідно, тільки 5,1 і 16,6%. Попри мізерну оплату праці (близько 60% зайнятих у закладах культури працюють менш як на півставки) та слабку матеріально-технічну базу, клуби продовжують підтри­мувати активність населення, що бере участь у роботі гуртків, хорів, ансамблів тощо: на селі проживає 61,6% членів таких утворень. Украй недостатні темпи оновлення бібліотечного фонду, в тому числі укомплектування літературою з ринкової економі­ки, підприємництва, новітніх інформаційних технологій, історії України та світу, зумо­вили його скорочення (на 19,1%), моральне і фізичне постаріння. Кількісно краща забезпеченість селян книжковим фондом "компенсується" гіршою відповідністю ос­таннього читацькому попиту, який у зв'язку з нижчим освітнім рівнем та специфікою способу життя тут майже на третину менший за міський.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--