Реферат: Стадії розвитку психіки виникнення первісної свідомості

На першому етапі праця неандертальця була переважно привласнювальною, а не виробничою. Це полювання, рибальство, збирання їжі, її приготування, для чого застосовувалося близько 60 знарядь, що дістали назву мустьєрських (від печери Le Moustier у Франції). Серед них пере­важали гострі наконечники, оброблені з трьох країв (використовувалися при виготовленні списів і стріл); скребла однобічної обробки з потовще­ним робочим ребром (могли бути засобом вичинення шкур); ножі — ско­лоті частини каменя з гострим лезом і тупою (оббитою) задньою части­ною (на неї можна було натискати рукою, наприклад, під час білування туш); зазубрені палиці з пилкоподібним краєм (придатні для обробки де­рева); знаряддя з виїмкою (очевидно, для шліфування палиць — списів). Поступово гострий край все тоншає, набуває геометрично правильної форми; вдосконалюється й та частина знаряддя, за яку тримаються ру­кою [10; 12]. Цікаво, що де б не було знайдено ці знаряддя: в Європі, Азії чи Африці — вони скрізь однакові.

Проте процес виготовлення і вдосконалення знарядь сам по собі ще не є відмітною ознакою — критерієм людини [19]. Істотнішу роль у станов­ленні людини відіграє виокремлення кола осіб, які спеціально займаються виготовленням знарядь. Так виникає розподіл праці, за якого її учасники виконують різні, хоча й взаємопов'язані функції. При цьому сама праця набуває вигляду спільної, виконуваної принаймні вдвох, діяльності. Є припущення, що при розподілі праці від самого початку враховували ста­теву приналежність первісної людини: чоловіки полювали, застосовуючи для цього гострі наконечники, а жінки підтримували вогонь та обробляли туші за допомогою скребел [8]. За іншою теорією, розподіл праці бере початок в домінуванні як принципі організації первісної спільності [15].

Потреба полювання на тварин, які переважали первісну людину в силі і спритності, зумовлює перехід до складнішої форми розподілу праці — облавного полювання. Тепер одна група людей вистежує, лякає й заганяє і нарину, а інша очікує її там, де вона має пройти. Розподіл праці тут є свідченням радикального ускладнення будови діяльності. Якщо верши- і ною розвитку діяльності в тваринному світі стало виокремлення в її складі окремих операцій, то в діяльності людини з'являється дія — сукупність операцій, спрямованих на створюваний предмет [4]. Дією буде і споло­хування дичини, і виготовлення знаряддя.

На відміну від операцій, які завжди біологічно доцільні (спрямовуються і спонукаються одним і тим самим предметом), дії прямого біологічного значення не мають. Навпаки, вони часто біологічно безглузді, бо, наприк­лад, замість того, щоб ловити дичину, людина відганяє її від себе. Отже, дія, на відміну від операції, позбавлена біологічного смислу, адже ні сполохування дичини, ні виготовлення знаряддя самі по собі не пов'язані із задоволенням біологічних — таких, що безпосередньо підтримують життя, — потреб первісної людини. Свого смислу ці дії набувають лише після того, як тварину буде забито і людина, що їх вико­нувала, отримає свою частку здобичі й задовольнить якусь свою потребу. Отже, продукти елементарних форм праці починають опосередковано пов'язуватися з потребами первісної людини — через дії інших людей, точніше їхню спільну діяльність. Завдяки цьому дія втрачає біологічний смисл, натомість набуваючи смислу соціального. Наявність такого смислу забезпечує здійснення діяльності за умо­ви розбіжності того, на що вона спрямована (дичина, камінь), і того, що її реально спонукає (корисні властивості здобичі). Така розбіжність є характерною рисою 䳿 і може розглядатись як критерій людини, бо у тварин функції спонукання і спрямування діяльності злиті.

Із ускладненням взаємин первісної людини з навколишнім світом 䳿 посідають у діяльності дедалі більше місце. У такий спосіб антропогенез переходить в історіогенез — розвиток людини як суспільної істоти. Цей шлях знаменується появою якісно вищого рівня психічного відображення. З виділенням у будові діяльності 䳿 психіка набуває вигляду первісної свідомості — образу довколишнього в його стійких, незалежних від біо­ логічних потреб первісної людини, властивостях.

Дія об'єктивно потребує від людини передбачення її результату й відоб­раження його зв'язку з майбутнім продуктом спільної діяльності. Зрозу­міло, що для цього потрібен спеціальний засіб, який би виконував функ­цію, подібну знаряддю [20]. Він має опосередковувати її" стосунки з довко­лишнім і давати можливість виходу за межі ситуації, в якій вона перебуває. Такий засіб виробляється протягом тривалого вдосконалення комунікації, в результаті якого з'являється мовлення. Спершу це знаки — жестові й голосові сигнали певних явищ, необхідні для координації спільних зу­силь. Згодом вони трансформуються в систему мовних значень — слів, що несуть у собі досвід спільної діяльності.

Є гіпотеза, за якою звукове мовлення первісних людей спочатку адре­сувалося не від людини до людини, а від людини до тварин [13]. Цікаво, що дитина, як і тварина, відтворює звуки, використовуючи струмінь вди­ху ваного повітря, тоді як у мовленні дорослого домінують звуки, утворювані струменем видихуваного повітря. Однак фізіологічні механізми про­дукування звуків у людини і тварин принципово різні. Навіть в антро­поїдів м'язові волокна гортані відділені від голосових зв'язок (чим і поясню­ються марні спроби навчити мавпу вимовляти хоча б окремі слова). Вони поєднуються лише в людини. Загалом же цей процес забезпечується зміна­ми в скроневій частині кори лівої півкулі головного мозку. Можливо, ці зміни пов'язані з домінуванням правої руки в процесі праці (мозкове представництво правої руки розташоване в лівій півкулі). Під час антропо­генезу вони поглиблюються, успадковуються й тому, напевно, в основу мовлення дитини все ж таки покладені вроджені структури.

Значення разом із соціальним смислом є складниками первісної свідо­мості. Вони забезпечують відносну незалежність образу від біологічних потреб первісної людини та випереджуюче відображення результатів спільної діяльності. Зміст значень постійно збагачується, охоплюючи об'єкти, безпосередньо не пов'язані з процесом праці. Вони позначають різні прояви людського життя, а згодом стають повноцінним засобом спілкування — багатопланового процесу встановлення і розвитку кон­тактів між людьми. Відповідно розширюється коло усвідомлюваного: воно включає в себе явища природи, дії інших людей, стосунки між ними, стани людини. Мовні значення є водночас засобом спілкування й усві­ домлення людиною навколишнього світу.

Спільна діяльність закладає підвалини первісного суспільства — пер­шої в історії людства організації взаємин між людьми, з притаманною йому своєрідною культурою. Особливості цієї культури є ключем до ро­зуміння характерних рис первісної свідомості. Підставу для цього дають її пам'ятки та прояви в спільностях, ізольованих від сучасної цивілізації [22; 23;24].

Про наявність такої культури свідчать уже поховання неандертальців. Так, в одній з печер було знайдено останки людини, на грудях якої лежа­ла нога бізона, а навкруги було розкладено кременеві знаряддя, велика кількість потрощених кісток тварин, їх черепи. Поховальна яма мала до­сить чітку форму, позначену камінням, а тіло померлого, як і в багатьох інших випадках, мало позу сплячої людини і було зорієнтовано суворо по лінії схід-захід [8]. На місці стоянок неандертальців знаходять також скульп­тури з каміння, фігурки тварин і людей з глини та кісток, кістяне намис­то, багатоколірний живопис на стінах печер [10; 12]. Ці знахідки дають підставу для припущення, що важливим елементом первісної культури були — символічні дії, які відтворю­вали певне уявлення людини про дійсність. Очевидно, ритуали, що ними супроводжувалися поховання, пов'язували померлого із силою, припису­ваною тваринам, природі взагалі.

Під час ритуалу первісна людина виконувала дію, шляхом якої прагну­ла встановити зв'язок між собою і природою або, точніше, відновити порушені стосунки з нею. Тому об'єктом психічного відображення в цьому випадку є зв'язок людини з природою. Це означає, що в первісному образі його носій — людина і природа злиті. Порушення такого зв'язку, спричинені силами природи, спонукають людину до дій, покликаних його відновити. Новим етапом їх ускладнення є магії. З часом магія стає спо­собом первісного життя: «У примітивному суспільстві навряд чи знай­деться хоча б одна людина, яка б на дозвіллі не займалася магією» [24, 25]. Пізніше з'являються чаклуни — члени первісних спільностей, котрі спеціалізуються на магії. Магічні дії дуже різноманітні. Наприклад, щоб викликати бажану погоду, чаклуни здійснювали дії, що імітували грім, блискавку, розбризкували воду. Існує безліч магій, причому в різних на­родів вони часто мають схожі форми [23; 24].

Ритуали, магії, їх ускладнення аж до виокремлення в самостійний вид діяльності є підставою Для виділення першої — магічної стадії первісної свідомості як відображення єдності людини і природи. їй при­таманні фаталізм, фетишизм, анімізм, ідея метемпсихозу.

Очевидно, магічні дії грунтуються на колективних уявленнях — ха­рактерній для первісної спільності формі відображення дійсності. Уявлення про фетиші, душу та її властивості вироблені, звичайно, спільними зусиллями у процесі спільної діяльності. Ця обставина характеризує первісну свідомість як суто соціальне явище.

У подальшому на грунті колективних уявлень з'являються міфи , в яких людина передає свої знання про дійс­ність. Процес створення міфів — міфологія — мав тривалу Історію і досяг свого розквіту у Давній Греції, Давній Індії, державі інків. Він починається з переказів про сили природи — «природних міфів» [23]. При цьому роб­ляться намагання відшукати способи протидії цим силам. Так, ацтеки, опи­суючи шлях тіні померлого до підземного царства мертвих, вважають не­безпечною для неї зустріч із сонцем чи ніччю (за їх уявленнями, сонце там світить тоді, коли на землю лягає ніч). Тому вони клали біля небіжчика певний предмет, за допомогою якого він «зможе пройти між ними».

Природні міфи можна вважати ознакою появи міфологічної стадії первісної свідомості. Тут посередником між людиною і природою вис­тупає вже не дія, а образ. Як наслідок порушується єдність відношення «людина — природа»: тепер самостійним об'єктом свідомості є його дру­гий компонент. Природа видається людині всевладною силою, якій вона мусить скорятися, і вона шукає засобів, які боронили б її від неї. Таким засобом є міф. Через нього вона прагне пояснити свої стосунки з приро­дою й знайти способи їх -налагодження. Згодом міфологічна свідомість охоплює дедалі нові аспекти життя, все виразніше характеризуючи особ­ливості первісної свідомості.

Психологію давніх українців, наприклад, характеризує легенда, яка пояснює зв'язок людини з місяцем: вважають, що людина, народжена під час нового місяця, все життя зберігатиме моложавість і свіжість обличчя, грайливість і веселість; народжена «на спаді» наслідує похмуре обличчя і буркотливу вдачу [26]. У своїх легендах слов'янські племена найчастіше і пов'язували душу з вогнем. Як іскра небесного вогню, душа надає очам блиску, крові — жару, всьому тілу — внутрішнього тепла.

«Природні» міфи поступаються «релігійним» — віруванням первісної людини в надприродні сили — духів і богів, до яких вона звертається з проханнями та заклинаннями. Відповід­но колективні уявлення набувають вигляду релігійних вірувань у над­природні сили, що визначають людське життя. Ймовірно, що першим шаром таких вірувань був тотемізм. Якщо тотемною твариною якогось племені є- змія, то перед нею схиляються, їй приносять дарунки, в неї просять допомоги. Тотемізмлороджує табу як заборону шкодити тотем­ній тварині. Однак табу — це водночас і звуження дії магії, звільнення поведінки від невизначеності, безладності зв'язків між подіями у природі і спільності [27]. Є багато видів табу, але всі вони є аналогом соціальних норм: регулюють взаємини між людьми. Так, на островах Тонга (Поліне­зія) побутує вірування, за яким людина, що доторкнулася до верховного вождя або до його речей, а потім до своєї їжі, помре. Запобігти нещастю можна, торкнувшися до підошви вождя внутрішньою і зовнішньою сторо­нами обох рук, а потім ополоснути їх водою [24]. Це ж засвідчують і так звані виробничі табу: вони забезпечують рівний доступ всіх членів спільності до здобичі [15]. У цьому зв'язку видається слушною думка, що недотримання табу має своїм наслідком почуття провини [28].

Другим нашаруванням релігійних вірувань був анімізм. Будь-яке при­мітивне плем'я мало певну систему уявлену про душу та її властивості, надприродні сили, що чинять людям добро або зло й спонукають їх до жертвоприношення [23]. Так, тасманійці й австралійці пояснювали хворо­би і смерть дією злих духів, які підкрадаються до своєї жертви ззаду і б'ють її палицею по потилиці. Караїби на могилі вождя приносили в жерт­ву невільників, а гвінейські негри під час похорону знатної людини вбивали його дружин, клали в труну кращий одяг і коштовності. Помітним етапом розвитку релігійних вірувань стало ідолопоклонство , яке, напевно, зародилося з фетишизму. Первісна людина дивилася на ідола, функцію якого спочатку найчастіше виконував камінь певної форми, як на вмістилище всесильного духу. Згодом ідолами стають статуї і вони все більше нагадують фігу­ри людей. Давні українці, наприклад, поклонялися фігурам з дерева, кожна з яких уособлювала якусь природну або надприродну стихію.

Тотемізм, анімізм, ідолопоклонство — ознаки релігійної стадії пер­ вісної свідомості. Віруваннями та поклонінням первісна людина віддає шану надприродній силі, перед якою відчуває безпорадність. Природа наділяється надзвичайними властивостями, які знецінюють життя. Вона протистоїть людині, тому, щоб задобрити її, треба принести жертву. Відно­шення «людина — природа» береться тут у повному обсязі, а не частково, як це мало місце на попередніх стадіях. Це передумова кроку в напрямку до виокремлення людини як самостійного об'єкта свідомості. Проте його буде зроблено вже на наступних етапах історичного розвитку.

Узагальнення

Отже, аналіз первісної культури свідчить, що первісна свідомість вияв­ляє свої характерні риси, виникаючи і функціонуючи в межах опосеред­кованого елементарною працею відношення «людина—природа».

На її першій, магічній стадії усвідомлюється лише зв'язок між компо­нентами цього відношення, які в образі є злитими. При цьому сам образ невіддільний від 䳿 — магії: в ній він формується й через неї виявляєть­ся. Об'єктом усвідомлення другої, міфологічної стадії є природа. Тут образ отримує відносну незалежність від 䳿, виступаючи у вигляді словесно оформленого міфу. Третя — релігійна стадія бере назване відношення в сукупності його компонентів, але людина І природа усвідомлюються як сутності, що протистоять одна одній. їх поєднання здійснюється за рахунок релігійних вірувань та спеціальних дій — ідолопоклонства. Відповідно, образ людини і природи дедалі більше диференціюється, збагачується, хоча й залишається суто соціальним, обмеженим елементарними формами стосунків первісної людини з природою, явищем.

Цей тривалий історичний процес зумовлений розвитком змісту зна­ чень, носієм яких є магічні дії, міфи, релігійні вірування. Поступово вони узагальнюються, стають поняттями — повноцінним виразником ідеального. Це остаточно порушує злитість в образі людини і природи й виводить свідомість на нову стадію розвитку — стадію свідомості су­часної людини. На цій стадії людина в образі все більше віддаляється від природи, ставиться в центр Всесвіту і, нарешті, пов'язується з дією кос­мічних сил [29; 16].

Первісна свідомість і відповідний їй світогляд спричинили міфологіч­ ний етап історії психології — перші спроби людської думки збагнути сутність психіки. Вчинковий принцип тлумачення історії психології пояснює ці спроби акцентуванням на ситуативному компоненті вчин­ ку [27]. Людина усвідомлює довколишнє і саму себе, надаючи певного значення ситуації, в якій живе. Відповідно, її свідомість залежить від ситуації (відношення «людина — природа») і ґрунтується на значеннях. Отже, процеси виникнення свідомості й історичного становлення вчинку взаємопов'язані. Такий взаємозв'язок простежується й на стадії свідо­мості сучасної людини, де свідомість є регулятором вчинку, знаряддям особистості. Проте це вже якісно інший рівень життя.

Розвиток психіки у філогенезі — це перехід від нижчих її стадій до вищих, дедалі повніше відображення дійсності й адекватніші форми по­ведінки. Його основою є ускладнення діяльності живої істоти, радикаль­ним моментом якого є поява спільної діяльності. Вона породжує форми суспільного життя, стає критерієм людини, докорінно змінює психіку, олюднює світ.

Освоюючи світ, дитина одночасно оволодіває закодованим у значеннях суспільно-історичним досвідом. У такий спосіб історіогенез психіки пере­ходить в її онтогенез.

Розвиток психіки у філогенезі ґрунтується на процесах діяльності, що обслуговують організм як біологічний рівень життя. Ускладнення цих процесів зумовлює появу специфічно лю