Реферат: Становлення історіософської парадигми в Стародавньому світі

Ця нова цілеспрямованість історичного зацікавлення виражена у Полібія з граничною чіткістю. «Сукупність того всього, про що ми надумали писати, – зазначає Полібій, – складає єдиний предмет та єдине видовище, а саме: яким чином, коли і чому всі відомі частини землі підпали під владу римлян». Таким чином, Полібій вже мав структуровану ідею, що дозволяла не втрачати за окремим актом сюжет історичної драми в цілому.

Важливою в історичній концепції Полібія є ієрархія часів: поряд із часом, хронологічно визначеним та вплетеним у канву подій, Полібію бачиться час хронологічно відкритий – вимір історії цивілізації в цілому, що особливо яскраво виявляється в моменти, коли вирішується доля самої цивілізації.

Сенс історії для Полібія полягає у т.зв. «природних циклах». Згідно з цією концепцією суспільство та держава в цілому ототожнюється з індивідом: відбувається послідовна зміна періодів юності, зрілості, старості та загибелі. Знаючи цей порядок, можна помилятись щодо тривалості тієї чи іншої фази, але неможливо помилитись щодо самого її характеру. Таким чином, Полібій був близький до ідеї історії як науки, що відкриває закономірності в житті суспільства. І ці, пояснювані як природні, закономірності дозволяли певним чином уточнити та розвинути розуміння предмету та мети історіописання. Для Полібія саме поняття «історія» вже неможливо прикласти до всіх сюжетів минулого, а тільки до дослідження певного роду – «проходження людських справ у часі». Також Полібій вперше явно висловив ідею кругообігу в історії, адже, спираючись на «природні цикли» в житті людини та проектуючи їх на історію держави, він передбачив, що за піднесенням Риму коли-небудь обов’язково настане його занепад.

Згідно з традиційними поняттями античної історіографії Полібій відводить вирішальну роль в історичних подіях характеру та діям керівних осіб. Ллє він не обмежується аналізом окремих подій, а намагається розкрити більш глибокі, причинні зв’язки, що визначають історичний процес у цілому. Таким чином, в основі його історичної методології, як і у Фукідіда, лежить прагматизм. Але гам, де він не в силах знайти раціональне пояснення, на допомогу приходить поняття Тихи – долі, року як сили, що довільно вривається у причинні природні зв’язки.

Полібій використовує широке коло джерел, зокрема документальні архівні матеріали. І хоча писемні джерела він, як і решта античних істориків, вважає менш цінними, ніж свідчення сучасників та усну традицію, проте це не зменшує цінності його «Історії»» як наукової вершини античної історіографії.

Такими є крайні межі історизму язичницької античності. їх знання необхідне для розуміння історіософсько-методологічних концепцій подальших епох, особливо починаючи з епохи Відродження.

Римляни надали історичній свідомості греків нових вимірів. Це було зумовлено насамперед тим, що значно розширились просторові межі доступного спогляданню поточного історичного процесу порівняно із обрієм «Історії» Фукідіда. Набагато гостріше відчували римляни проходження часу, оскільки їх історична пам’ять опиралась на порівняно більш ранню та постійну історіографічну традицію. В результаті постійного аналізу власної та загальної історії сформувалось почуття відносності часу, історизму. І тим не менше до кінця античної епохи суть часу та незворотність змін так і залишились чужими для її історичної свідомості. Надії на краще пов’язувались не з майбутнім, а з поверненням «колеса історії» до минулого.

Історіософська концепція Сими Цяня

В плані становлення історіософської парадигми цікавою є концепція Сими Цяня (145–86 р. до н.е.), яку сучасні вчені все частіше порівнюють із концепцією Полібія, надаючи обом авторам статус «батьків філософії історії».

Багата інтелектуальна спадщина Китаю, через знайомство з якою відбувалося формування та становлення Сими Цяня як історіографа та мислителя, сприяла постановці наукових та світоглядних питань. Сима Цянь постійно шукає відповідей на ці запитання не лише шляхом опису подій та персоналій давнього і недавнього минулого, але й шляхом аналізу причин, з яких описувані події могли статися. Він намагається віднайти в історичному часі певні закономірності.

Сима Цянь прагне розв’язати проблему співвідношення природного та соціального в людині. Як автор відомої «історії», він намагається дати своє розуміння подій, поєднуючи в своїй концепції як суто традиційні, так і новаторські підходи. Так, запорукою гармонійного розвитку суспільства для Сими – Цяня виступає збалансоване поєднання двох характеристик людської сутності – природного та культурного начат.

Важливим історіософським аспектом теорії Сими Цяня виступає структуралізація суспільства за принципом морального та інтелектуального рівнів. Услід за Полівієм та Ціцероном, але незалежно від них, Сима Цянь доходить висновку, що елітарна меншість повинна керуватись перш за все високими моральними принципами, тоді і вплив її на суспільство буде позитивним. На відміну від еліти, маса, «малі люди», у своїх вчинках керуються лише інстинктами, тому їх діяльністьне сприяє благоустрою держави.

Сима Цянь запропонував також свою концепцію історичного розвитку, розуміючи його, як рух по колу, у своїй «Історії» він пише: «Шлях… виявився подібним докругообігу: він закінчився і знову почався».

Мстою історіописання Сима Цянь, як і Полібій, оголошує пошук достовірних фактів, що мають стати основою «прагматичної», корисної для еліти, історії. З іншого боку, згідно поглядів Сими Цяня, історіописання повинно підкорятись етичній мсті – насамперед виховувати чесноти у підростаючого покоління.

Аналізуючи погляди Сими Цяня та Полібія, можна відзначити певний історіософський паралелізм, збіг концептуальних висновків щодо характеру, природи і спрямованості історичного процесу.

Свідченням цього виступає той факт, що найсуттєвіші моменти концепцій як Полібія, так і Сими Цяня збігаються в головному, а саме в розумінні історичного процесу як кругообігу державних і політичних форм, які, постійно змінюючи одна одну, утворюють історичні цикли, де кінець одного циклу означає початок іншого, і процес цей носить незворотній характер. Такий паралелізм можна пояснити тим, що батьківщини обох авторів – Римська імперія і Китай – на ті часи переживали приблизно однакову фазу розвитку і в політичній, і в духовній сферах.

Висновки

Таким чином, концепції істориків стародавнього світу, не будучи історіософсько-методологічними конструктами в «чистому» вигляді, тим не менш містять в собі ряд важливих історіософських інтенцій та теоретичних моментів, що створили підґрунтя для подальшого розвитку історико-теоретичної думки.

Використана література

1. Историография античной истории: Учеб. пособие / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 1980. – 415 с.

2. Источниковедение истории Древнего Востока: Учебник для студентов истфаков вузов / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 1984. – 392 с.

3. Кукаркин А.В. По ту сторону расцвета. Буржуазное общество: культура и идеология. 3-е издание, доработанное. – М.: Политиздат, 1981. – 384 с.

4. Шапиро А.Л. Историография с древнейших времён по ХУІІІ век. Курс лекций. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1982. – 225 с.