Реферат: Структура моралі

Те, що предмет (інший як людина) сприймається в цілісності, в котрій лише можливо охопити індивідуально-неповторне вираження роду людина в конкретному існуванні, становить мету сприйняття, визначає змістовий, духовний характер моральних почуттів, що виникають у процесі такого сприйняття і закріпленні в колективному досвіді людей. У цьому процесі співвідношення з іншим як з людиною, з розвитком людських духовних почуттів моральна сприйнятливість розвивається в таких формах людської чуттєвої діяльності як співучасть, співчуття, співпереживання, що виробляють почуття спільності в багатогранності її виражень. Від симпатії до любові, у багатоманітності її виявів, у тому числі й у дружбі, братерстві, пролягає шлях до людяності, вираженої в моральних почуттях.

Духовний характер моральної діяльності визначається і тим, що сприймається не спеціаліст, начальник, не індивід у його зовнішніх зв'язках зі світом, а персоніфікований в особистісній визначеності рід людини, людина в її індивідуально-неповторному вияві з усім їй притаманним багатством внутрішнього життя та його проявів. Прилучення до цього світу іншого й становить духдвне почуття спільності. В численності таких контактів, іноваріантів морального спілкування та відображення в почутті спільності воно постає як моральна свідомість, виникає в процесі узагальнення як певна суттєвість, єдність у багатоманітності — як реалізована в безпосередності її вираження суспільна сутність, іманентне людському індивідові.

Суспільна сутність індивідуальної моральної свідомості проявляється в логіці її розвитку в моральному відношенні до моралі як діалектичний процес відображення в останній морально освоєної дійсності. Отже, моральність і мораль розрізняються не за відношенням до суспіліьного в його кількісному вимірі (більше — менше) чи за його відсутністю в моральній індивідуальній свідомості та наявністю в моралі як суспільній формі свідомості. Свідомість суспільна за своєю суттю, й таке, кількісне зчислення моральної свідомості індивіда, побудоване на ньому уявлення про його відмінність від вираженої в моралі свідомості суспільства (багатьох індивідів) хибне в своїй основі.

Відмінність між рівнями моральності за ознакою її суспільної сутності має якісний характер і розкривається по відношенню до рівня (а не кількості людей) розвитку моральної сприйнятливості й почуттів, через які вона здійснюється, а також потреби й здатності до моральної форми контакту. Тут і розкривається рівень справді суспільного розвитку людини, прояву в її існуванні суспільної сутності або ж — рівень її розвитку як людського індивіда. В цьому лише розумінні мораль розрізняється з моральністю рівнем узагальнення моральної свідомості, виокремлення історич-но-сутнісного як загального моральної свідомості, тобто за рівнем усуспільнення індивіда, прилучення його до людства, єднання з людьми — рівнем вираженості загального, людського в його індивідуальному бутті.

Ідеться, отже, про розрізнення між рівнем, на якому здійснюється міжособистісний контакт, виражений у почутті симпатії, співчуття, та рівнем співпереживання, на якому почуття спільності досягає глибинного, внутрішнього єднання, вираженого в любові, дружбі, братерстві. Моральна сприйнятливість розвивається від морального контакту, що переживається в почутті прихильності, симпатії, до його творчого розвитку в почуття братерства, дружби, любові, за умов глибинної єдності, доступної співпереживанню. Здійснюваний таким чином процес руху індивідуальної моральної свідомості до моралі не можна зрозуміти в його вираженні в просторовій протяжності як подолання відстані між моральним ставленням і мораллю або як виокремлення внутрішньої свідомості індивіда та її збагачення поза йому належною моральною свідомістю суспільства, записаною у вигляді морального кодексу.

Мораль не є інституціональним утворенням. Як форма суспільної свідомості мораль існує безпосередньо в діяльності, наслідком, продуктом якої вона є, тобто в моральній діяльності. Дане твердження має підкреслити, що мораль існує через спілкування конкретних індивідів за визначенням їх людської сутності, людяності і є її відтворенням у почутті спільності на рівні загального, сутнісного вираження. Тому становлення моралі пов'язане з розвитком особистості і відбувається через особистість. Ступінь концентрації, узагальненості, вираженої в моральних почуттях людяності, не регламентований кількісно.

В своїй якісній визначеності, виражаючи суспільну людську зрілість індивіда, почуття спільності, вираженої в співпричетності, є основою для подолання рамок індивідуального буття, розвитку його в межах роду людина, самоусвідомлення себе в контексті моральної форми суспільного зв'язку як людського індивіда, особистоті в єдності з іншими, суспільством, у якому вона живе, і людством, до якого вона належить. Таким чином, моральна діяльність розкривається як спосіб конкретного існування людського, суспільного індивіда адекватно його людській сутності, спосіб її безпосереднього вираження в існуванні конкретного індивіда. Суспільність (те, що людина співвідноситься зі світом) як сутність людини є таке спільне, яке існує через відмінне, постає в неповторності індивідів як здійснювана в сутнісних силах їхня людська потенція, що реалізується в творчості.

Як діяльність мораль за своїм визначенням є ступенем, на якому моральне відношення в своєму розвитку досягає логічно завершеного вираження.

У моралі — формі суспільної свідомості, специфіка якої зумовлена специфікою морального відношення, відображається морально освоєна дійсність. Під цим мається на увазі не дзеркальне відбиття чи відтворення одномоментного акту моральної діяльності, навіть якщо його розуміти як взаємини між особистостями, виражені в своїй специфіці, в єдності морального спілкування та його відображення в почутті спільності.

Йдеться про діалектичний розвиток моральної індивідуальної свідомості в процесі моральної діяльності (морального спілкування) до моральної свідомості. Через розвиток почуття спільності в процесі моральних контактів, здійснюваних суб'єктами морального спілкування, розвивається не тільки механізм — моральне відношення, а й продукт діяльності, почуття спільності, шляхом зняття попереднього рівня в наступному. Таким чином відбувається концентрація, нарощування в багатоманітності моральних контактів їхнього стрижня, суттєвості, позначеної тут терміном почуття спільності, що проявляється в своїй специфіці через небайдужість (особливу заінтересованість в іншому як у людині), котра спонукає людину до співучасті, співпереживання й виступає підґрунтям для такого ставлення. Наприклад, від контакту, вираженого на рівні симпатії, до контакту, вираженого на рівні любові, почуття спільності змінюється якісно.

Те ж саме відбувається з почуттям спільності, коли в багатоманітності моральних контактів з іншими здійснюється його якісне збагачення, концентрація, скажімо, в русі від симпатії до дружби. В такому розвитку почуття спільності, єднання й відбувається усуспільнення людини, розвиток її людяності. її становлення в моральній діяльності й виділення як стрижня має об'єктивний характер і не підвладне моделюванню, привнесеній іззовні заданості. В цьому процесі й таким чином здійснюється типізація — спосіб узагальнення почуттів у формах людської чуттєвої діяльності.

Суттєве, закономірне для моральної діяльності — суспільність, людяність у багатоманітності її прояву —усвідомлюється, концентрується в процесі розвитку, узагальнюється, виділяючися з конкретних проявів в актах здійснюваного індивідом морального спілкування. Тепер, на рівні моральних ідей, виражених у формі почуттів, які в своєму розвитку «стали теоретиками», індивід підноситься до моральної свідомості, в якій спільність, людяність виражені в їхньому загальному значенні, містять у собі історично суттєве для колективного досвіду людей.

Стаючи носіями моральної свідомості, реалізуючи тенденції в її розвитку, індивіди підносяться до моральної діяльності відповідно до вираженої в нормах міри людяності, яка існує для них у формі категоричного імперативу, регламентована моральними цінностями й принципами моральної свідомості. Будучи виразниками моральної свідомості, індивіди розвивають її відповідно до збагаченої тепер моральної діяльності, реалізуючи в такий спосіб її тенденції до рівня їх загального освоєння.

Такий хід розвитку, збагачення норм, моральних цінностей, принципів — не одномоментний акт, а процес, у якому здійснюється становлення людини.

Мораль позаінституціональна. Вона не закріплена інститутами державності й не спирається на них у своєму функціонуванні. Тільки наявність реальної моральності, відповідно вираженої в моральній свідомості в своїй загальності через суспільну думку, є адекватною моралі формою її вираження. Особливу роль при цьому відіграють особистості, розвиток яких досяг рівня моральної діяльності. Подібно до художників, їхнє покликання — бути людиною, їм дано в своєму індивідуальному житті й творенні моралі виразити колективний досвід людства, здобутий у його русі до власної сутності, розкрити закони людяності в дії, стимульовані єдиним суддею — совістю.

Освоєні ними на рівні моральної діяльності норми, моральні цінності, принципи дістають певну завершеність у своєму вираженні. В цьому розумінні можна стверджувати, що мораль виражає узагальнену, об'єктивовану в принципах, моральних цінностях,, нормах суспільну сутність моральної свідомості індивідів. Виражена в узагальненій, абстрактній формі в моральних цінностях, нормах, принципах, ідея людської спільності, єднання (родової суспільної сутності) і є мораллю.

У процесі освоєння моралі, в тому числі й через її інтерпретації в етичних концепціях, її зміст конкретизується, сповнюється своєрідністю індивідуального досвіду особистості й за умови їх збігу проявляється в її внутрішньому світі, змінюючи, перетворюючи її почуття та здатності. В цьому розумінні й слід тлумачити перетворюючу дію моралі на моральний світ людини, на індивідуальну моральну свідомість у плані її дальшого збагачення. Цим шляхом вироблені в моральному відношенні норми, в яких виражена міра людяності в багатоманітності її проявів, усвідомлюються, вичленяються в їхньому загальному, родовому значенні в імперативному характері моральної свідомості. Розвиток моральних почуттів до моральних цінностей, їхня духовна сутність визначає усвідомлений характер, добровільність у їх освоєнні й реалізації при виконанні людиною обов'язку в його моральній формі, регулятивне значення совісті при його виконанні.

Виражений у співвідношенні понять «моральності» й «моралі» діалектичний процес розвитку моральної діяльності в єдності двох його сторін у своєму дійсному втіленні в певних соціально-історичних умовах розкривався в суперечностях, аж до протилежності реальної моральності й моралі. Соціальна нерівність, антагонізм, виражені у сфері моральній у принципі індивідуалізму — принципі утвердження кожного над іншим, протипоказані моральному способові існування суспільної, людської сутності. Внутрішньо притаманне індивідуалізмові розсуспільнення, зруйнування моральної форми суспільного зв'язку людей викривляє, спотворює моральну діяльність.

Із процесу самовизначення людського індивіда, його са-моздійснення, зі способу його справжнього ствердження в реалізації здібностей, почуттів, творчого, духовного потенціалу, з діяльності моральність перетворюється на поведінку згідно з формалізованими нормами етикету, позбавленими безпосередності сповнюючого їх змісту почуття спільності. Норми виступають тепер не як вираження загального, вироблене в творчій діяльності індивідів і виражаюче міру суспільності, людяності, а як умовне, правила етикету, в яких вироблені людством норми інтерпретовані крізь призму класових амбіцій і слугують ствердженню переваги. Мертвотне, зовнішнє значення таких умовностей для «діалектики душі» відкривається Коленьці Інтеньєву — герою трилогії Л. М. Толстого. В прагненні «видаватися», а не «бути» він убачає роздвоєння, небезпечне для духовної самотворчості особистості, яке живиться з джерел добра, єднання людей, осягає в цьому роздвоєнні загрозу для однобічного, зовнішнього розвитку особистості.

Поняття «моральний спосіб освоєння світу» виражає його загальний, включений у людську життєдіяльність у цілому характер. Але ця діяльність здійснюється конкретними індивідами на емпіричному, досвідному рівні й може у своєму розвитку підноситися до морального рівня у одних, а може зоставатися в межах емпіричного досвіду, розмиваючись іншими сторонами діяльності, проявляючись у них опосередковано, згасаючи, або ж, втрачаючи своє сен-сожиттєве значення, відмирати. Саме таким чином за певних умов соціально-суспільного розвитку моральна діяльність формалізується. З предметно-змістової, специфічної діяльності, в якій людина, реалізуючи в моральній сприйнятливості здатності ставитися до іншого як до людини, присвоює собі суспільність, самовизначається як істота духовна — з людяності в її даному, конкретному, неповторному вияві в індивіді, його самості,— моральна діяльність перетворюється на поведінку згідно з правилами.

Творення своєї суспільної сутності— стрижень людської особистості, перетворюється на функціонування за правилами, в пристосуванні в такий спосіб орієнтованої поведінки. Ставлення до інших, втрачаючи грунт — переживане в моральному контакті почуття спільності,— вихолощує з життєдіяльності той зміст, котрий породжується почуттям співпричетності з іншими людьми, людством, світом, що глибинно проймає всю людську істоту, визначає її світовідчуття.

Виникаюча в цьому процесі ізоляція й породжує химери страху, продиктованого самотністю, невдоволеністю, безглуздям життя. Якщо ж таке існування, вдоволеність долею функціонера й мають місце, а відлік досягнень, здійснюваний за принципом переваги над іншими, забезпечуваного багатством, родовитістю, посадою чи ще чимось подібним, і дає вдоволення життям, то відсутність індивідуальності, особистісної яскравості, самобутності і є моральним покаранням, розплатою, що підтверджує й розкриває специфіку морального детермінізму людського розвитку.

Самоочевидність нездійсненої особистості, не реалізованого людського «я» не може злякати того, хто ним не володіє. Але відсутність самості обмежує розвиток духовного, творчого потенціалу, людських почуттів, неповторних у дійсності їх переживання, а без них світ переживається в обмеженості чорно-білого зображення, вдоволення грубої потреби чимраз більше набуває фізіологічного характеру.

В подібному життєвому контексті норми моральності втрачають власний сенс як норми людяності, перетворюються на правила заради правил.

За всієї визначеності навіть найпростіші правила людського способу жити виражають у своїй основі необхідність співвіднесення себе з іншими людьми стосовно різних сторін буття людини. Та саме в основі, оскільки багатоманітність правил відображає багатоманітність проявів співвіднесеності, зумовлених багатоманітністю аспектів життєдіяльності. За всієї такої багатоманітності їхня суть — у співвіднесеності з іншими. І справді, немає правил на всі випадки життя. В кожному випадку співвіднесеність з іншими, відповідність іншим, виражена в контексті своєрідності ситуації, й становитиме моральний зміст, який, узагальнюючись у досвіді індивідів, дістає закріплення в нормі. В межах, які нею охоплюються, норма в її реалізації виникає з багатоманітності індивідуальних проявів співвіднесеності, вбираючи й закріплюючи через них досвід людяності.

Коли ж ця суть руйнується, вихолощується, норма, втрачаючи свій смисл, абсолютизується у формі, яка її виражала і яка без змісту перетворюється на догму, стереотип, що виключає творчу інтерпретацію, а отже й індивідуально-неповторний вияв. У певні історичні періоди таке перетворення моральної діяльності на поведінку, узгоджене з правилами етикету, й становить моральне життя. Однак поведінка за правилами аж ніяк не виражає сутності моральності в повноті її вираження в моральній діяльності. Розкривається це явище в тому, що саме роздвоєння життя людини, виражене в суперечності «здаватися» і «бути», є роздвоєнням між дійсним життям людини як життям без моральності, поза моральною діяльністю, тобто життям, у якому здатність ставитися до іншого як до людини не реалізована у відповідній сприйнятливості й тому є життям зовнішньої, «не розуміючої» людини, життям нормативним. Моральна діяльність підміне

К-во Просмотров: 175
Бесплатно скачать Реферат: Структура моралі