Реферат: Структура моралі

У підході до моралі як до діяльності, в основі інтерпретацій морального способу освоєння людиною дійсності, у витлумаченні системи, в якій розкривається її специфіка, елементів і характеру їхнього зв'язку криються уявлення про моральне відношення. Значення, в якому виступає поняття «моральне відношення» для етичної теорії діяльніс-ної сутності моралі, його ключова роль для даної наукової інтерпретації моральності зумовили функціональну багатозначність цього поняття в науці.

Принцип діяльнісного підходу до моралі, і в його вираженні на емпіричному рівні осмислення моральності, і в теоретичному усвідомленні його методологічного значення для вивчення моральності, завжди пов'язує уявлення про моральне з відношеннями. В свою чергу тлумачення відношень людини зі світом, те, в якій мірі в теорії відношень виражена їхня діяльна сутність, визначає розуміння морального відношення, його місця та ролі в моральній діяльності. Наприклад, розглянуте вище застосування редукціо-нізму — методу «точних наук» — у вивченні предметно-змістових відношень, дало викривлене уявлення про їхню своєрідність. Така доля спіткала й моральне відношення. Жива безпосередність здійснюваного в творчості людяності існування суспільних індивідів визначає безмежність морального відношення, його всюдисущий і всепроникний характер, вимірюваний відношенням до родової суспільної людської сутності. Не піддаючись розчленуванню на частини, не змінюване кількісно, моральне відношення формалізувалося за зовнішніми ознаками як суб'єктно-суб'єктне відношення. Безвідносно до визначення суб'єкта моральної діяльності, предмета, способу, яким цей предмет освоюється, і продукту освоєння моральне відношення розглядалося як оцінне, одномоментне, поза перспективою його діалектичного розвитку до моралі. Таким чином, моральне відношення опинилося відітнутим від моралі, постало як елемент, опосередковуючий зв'язок моралі (форми суспільної свідомості) з діяльністю (тлумаченою як поведінка), реалізованою індивідом за перевагою при виборі поведінки з позицій інтеріоризованої ним моралі.

Отже, з предметно-змістового відношення індивідів, яке в своєму саморозвитку підносилося до вираження загального в моралі, моральне відношення перетворювалося на оцінне. Воно розглядалося не як цілісний організм, із якого виростала мораль, а як її частина, елемент довільно модельованої структури, керований через мораль, струк-туровану з позаморальних джерел, безвідносно до їх знаходження та розкриття їхньої ролі в «саморусі» моралі. В цьому зв'язку всепроникний характер моральності з наслідку, в якому проявлялася специфіка морального відношення, перетворювався на його основу, на доказ оцінного, а не змістового характеру морального відношення. Те, що моральність проймає всі сфери життєдіяльності, виступало підставою для заперечення предметного характеру морального відношення, його змістової специфіки, яка зводилася до поведінки згідно з нормами моралі.

Не менше значення у вихолощуванні моралі як родової діяльності людини, у перетворенні загальнолюдського змісту її норм і цінностей на відносні, аж до конструйованих, подібно до технічних механізмів, мало те, що за викривленого уявлення про моральне відношення навіть не виникло питань про його творчий характер, виключалося вивчення духовних моральних почуттів, їхнього практичного, предметного змісту, їхньої своєрідності по відношенню до людської чуттєвої діяльності. І це цілком природно для механістичного погляду на живий процес суспільно-історичного розвитку моральності, який розриває всеісторичні масштаби моральності з позицій абсолютизованого історичного моменту й за допомогою породженого ним монстра формалізованої свідомості, шо проявилася в абсолютизації значення редукціонізму при вивченні людини.

Розуміння не лише наслідків, а й причин проникнення редукціонізму в науки про людину відкривається у філософській теорії.

«Тільки повне врахування досвіду і тенденцій усього історичного розвитку суспільства може висвітити генеральну перспективу родо-індивідуальної еволюції людини й на цій основі дасть змогу виділити її культурну складову»,— пише В. П. Іванов '. Сказане стосується й вивчення моральної діяльності, розуміння її історичного характеру, ролі й значення для людського розвитку.

Моральне відношення є механізмом моральної діяльності. У плані уточнення, термін «механізм», більш звичний для сучасного мислення, слід розуміти як організм, породжуваний живою безпосередністю людської чуттєвої діяльності й доступний розумінню лише в цілісному підході до сукупно вираженої в ньому єдності всіх сторін моральної діяльності. Моральне відношення можна розглядати як історично доступний оглядові початок виникнення моральності й як вихідний момент становлення морального способу освоєння людиною дійсності, «джерело само-руху» морального до моралі, організм, у цілісній будові якого виражений її внутрішній смисл, що розкривається в специфіці моральних норм і цінностей, визначає їхню загальнолюдську сутність і всеісторичний характер моральності та як форму суспільних відносин, котрі виробляють моральні ідеї й виступають щодо суспільної моралі — форми свідомості — стороною суспільної практики.

Тобто результати, одержані на сутнісному рівні пізнання моральної діяльності, розкривають її родовий характер, детермінуючий розвиток людини. Разом із тим відкривається можливість для глибшого розуміння процесу відображення в моралі дійсності. Зв'язок моралі з історично-конкретними умовами соціального життя суспільства самоочевидний. Та яким чином він здійснюється?

Спроби сприймати мораль, мистецтво і т. п. як форми суспільної свідомості, що належать до надбудови й розглянуті стосовно базису, як його відображуючі, не тільки не могли пояснити виникнення відмінності між формами суспільної свідомості (мистецтво, мораль і т. ін.) — адже свідомість єдина, а й зміни в їхньому історичному конкретному змісті. Всупереч відомим застереженням, що базис справляє вплив на всю систему суспільних відносин лише в кінцевому підсумку, прямолінійне тлумачення відкривало простір для виведення моралі з потреб суспільства.

Мораль як форма суспільної свідомості визначається в своїй специфіці зі своєрідності моральних відносин — форми суспільної практики — й задовольняє потреби, що виникають у цій, моральній діяльності. Що ж до суспільних потреб узагалі, то мораль співвідносна з ними лише в межах можливостей, що випливають із її своєрідності. Наприклад, здійснюючи функцію усуспільнення людини в з боку специфічного змісту, вираженого, наприклад, у дихотомії добра і зла, що здійснюється в свободі вибору.

Моральне відношення хоч і розглядається як механізм здійснюваного вибору відповідно до специфіки добра і зла, але в оцінному значенні. Моральне відношення розуміється не як таке, що творить добро і зло, а як механізм оцінки ситуації з позиції створеної поза індивідом і лише засвоєної ним із моралі як дихотомія добра і зла, використовуваної при поцінуванні, виборі, уподобанні індивідом поведінки, яка визначає його як суб'єкта діяльності. Мораль у таких інтерпретаціях не зводить освоєння до пристосування індивіда до обставин. Однак утвердження оцінного характеру морального відношення, розуміння поведінки як основоположного елемента в його вираженні обмежує можливості розкриття творчого характеру діяльності індивідів, котрі вступають у моральні стосунки, зводить моральну діяльність до поведінки, виносить її за дужки процесу, вираженого в дихотомії добра і зла. Моральність тлумачиться як результат освоєння моралі, виражений в поведінці.

Критичний аналіз даної позиції не означає заперечення самоочевидного, що моральна свідомість проявляється і в поведінці людей. Заперечення пов'язані з тим, що моральна діяльність не може бути зведена до поведінки, адже в цій діяльності у взаємовідношенні індивідів здійснюється творчий розвиток норм, моральних цінностей, принципів. Поведінка ж виступає лише однією з найпростіших форм їх вираження в життєдіяльності людей.

Важливо підкреслити й інше. В даному розділі розглядається специфіка моральної діяльності. Що ж до питання про вияв моральності в життєдіяльності людей, то вона, будучи сферою істинно суспільного буття людини, є основою її розвитку й тому має всепроникаючий у людське життя характер. У тій чи іншій мірі, формі, але вона присутня (навіть у разі відсутності) як внутрішній світ людини, визначає її діяння в їхньому значенні для людини.

Пропонована в даному підручнику точка зору належить до напряму, що розвивається в тенденціях розкриття джерела виникнення, «само-руху» даної форми діяльності, її специфіки. Підкреслимо, що виокремлення цього напряму в розвитку етичної думки здійснюється через розробку проблеми генезису специфічної форми людської діяльності, в установленні таким чином її загального для людського розвитку значення, у підтвердженні того, що в моральному відношенні, в яке вступає індивід, здійснюється творчість спільноти, людяності, яка й виражає специфіку моральної свідомості.

Осмислення моралі як способу безпосереднього існування суспільної сутності людини, способу її присвоєння безпосередньо у відношенні до іншого як до людини дає право розглядати цю діяльність як процес, у якому виробництво людяності здійснюється в розвитку індивідуальної моральної свідомості до моралі і є шляхом усуспільнення, перетворення людини.

Виражений у системі норм і цінностей продукт цього процесу й становить зміст моралі, який, з іншого боку, індивіди освоюють по каналах, розроблених ними в процесі моральної діяльності. Орієнтуючись на освоєнні цінності та норми моралі в їхній відповідності наявному рівневі морального розвитку індивідів, останні в подальшій моральній діяльності реалізують збагачену тепер моральну свідомість, підносяться у своєму розвитку до співпричетності з суспільством, людством. Знімаючи й реалізуючи в подальшій моральній діяльності виражену в нормах і цінностях сутність людяності, індивіди підносять своє, конкретне буття до суспільного, роблять колективний досвід своїм надбанням або ж розширюють межі індивідуального досвіду до колективного, людського, підносяться в своєму самовизначенні до вираження в індивідуальному суспільного досвіду.

В залежності від того, чи розглядаємо ми цю діяльність у її генезисі, чи підходимо до неї з боку її характеристик як загальної, іманентної людському розвитку діяльності, яка підтверджується через її всеісторичний характер або ж по відношенню до повноти і якості реалізованих можливостей, ми вдаємося до термінів «моральність» або «моральний спосіб освоєння людиною дійсності». Це розмежування дуже умовне, оскільки поняття «моральність» і «мораль» і в тому, й в іншому випадку передбачаються в єдності.

Розвиток моральної індивідуальної свідомості до рівня моралі — форми суспільної свідомості, виражає логіку руху даного способу освоєння. Поняття моральної діяльності, морального ставлення позначає діяльність індивідів, спрямовану (завдяки здійснюваному в ній їхньому суспільному розвитку, перетворенню) на усуспільнення, тобто до моралі, яка завершує моральну діяльність, є найпослідовнішим, логічно завершеним ступенем у розвитку останньої. В моралі сутність моральної свідомості дістає об'єктивоване в принципах, нормах, цінностях вираження.

Відповідно до понять «естетичне відношення» та «художня діяльність», які визначаються в своїй єдності та відмінності лише стосовно мистецтва, поняття «моральне відношення» (що дедалі прояснюється подібно до естетичного в своїй багатозначності) й «моральна діяльність» визначаються за відношенням до моралі. В їхній єдності охоплюється специфіка діяльності, здійснюване в її процесі усуспільнення людини. В діалектичному розвитку морального відношення до моральної діяльності відбувається розвиток людського індивіда, його суспільної, людської сутності, вираженої як у розвитку його потреби в співпричетності з іншим, так і в здатності до неї.

Моральний спосіб існування людської суспільної сутності, спосіб її безпосереднього вияву в існуванні розкривається в розвитку морального відношення до моралі як діалектичний процес усуспільнення людини, її ствердження.

Моральне відношення як предметне, змістове в своєму становленні зумовлене органічною для людини — суспільної істоти — потребою в співпричетності з іншим, суспільством, яка, як і здатність до співпричетності, визначається рівнем суспільного розвитку людини. Присвоєння суспільності й становить предмет морального способу освоєння, визначає духовний характер моральної діяльності та її практичне значення для людського розвитку. Предмет освоєння — суспільність— має не матеріально виражений, а духовний характер; не є певна властивість, яка видобувається суб'єктом, але є відношенням між людиною й іншим, у якому передумова їхнього людського існування реалізується безпосередньо й адекватно. Присвоєння також має духовний характер, виражений у своєрідності сутнісної сили й відповідності її предметові: моральна сприйнятливість і її вираження у співучасті з іншим як із людиною, у співпереживанні й становлять специфіку морального як відношення. Людина у ставленні до іншого як до людини присвоює в собі людину, суспільність у почутті спільності, в небайду-жості до іншого усвідомлює свою співпричетність.

У специфіці співучасті, співпереживання виражена своєрідність відповідності, зумовлена своєрідністю предмета і в свою чергу визначаюча своєрідність .моральної сприйнятливості. Таким чином, розглянута з боку предмета суб'єктивна сторона морального відношення відкрила розумінню ряд не вивчених, але очевидних із практики особливостей моральної діяльності. Піддаються поясненню закономірності, котрі підтверджують, що моральна свідомість (як це очевидно на рівні морального відношення) виражена у формі почуттів, які також духовні за своїм характером. Виражена в моральному відношенні внутрішня будова моральної діяльності може бути теоретично розкрита лише при визначенні суб'єкта морального відношення, при розробці морального відношення як людської чуттєвої діяльності, типізації як способу узагальнення індивідуальної моральної свідомості (продукту міжсуб'єктного спілкування в моральному відношенні) в його діалектичному розвитку до моралі.

При визначенні моральних відношень через їхній суб'-єкт-суб'єктний характер у сучасній етиці дістала вираження тільки одна сторона моральної діяльності — свобода вибору. Але ця суттєва сторона моральної діяльності розглядалася у зв'язку з поведінкою, яка тлумачилася як діяльність. Оскільки ж поведінка не містить у собі моральної специфіки або ж, якщо виокремлюється моральна поведінка, специфіка діяльності залишається не виявленою, то й питання про суб'єкт не розглядалося з боку її специфіки. У визначенні моральних відношень як оцінних змістова сторона переноситься в поведінку, де суб'єктам і надається свобода проявів, але в межах норми.

Природно, що за таких умов суб'єктом може бути кожний, і достатньо використати пряме значення поняття, не дбаючи про уточнення своєрідності, в якій виступає людина як суб'єкт морального відношення. Вважається достатнім знання норми, оцінка ситуації й вибір у відповідності з нормою. В практиці ж усе впирається в те, що й за надлишку таких суб'єктів відсутня моральність. Хоча б у поводженні, але її немає... Або суб'єкти захопилися свободою вибору й, користуючись нею на цьому рівні їхньої суб'єкт-ності, здійснили не ті переваги, або тонкощі так тлумаченої моральності мало вивчені. Напевно, питання про моральний суб'єкт набагато складніше, ніж би нам хотілося визнати.

Моральним суб'єктом є лише така людина, в діяльності якої наявний (у тій чи інші мірі) увесь розглянутий нами складний механізм морального відношення. Потреба в моральному спілкуванні, здатність до нього реалізована в особливій, вираженій у духовних моральних почуттях сприйнятливості, в своїй специфіці, призначеній для співпереживання, співучасті, яка вдовольняється почуттям спільності: братерства, дружби, любові, в яких розкривається співпричетність людини з іншими. Бути суб'єктом морального відношення значить в цілісному підході до іншого як до людини, у ставленні, що викрешує вогонь небайдужос-ті, побачити в іншому мету, а не засіб відношення без якої не можна виробити відповідні цій меті засоби. Як основа виступає досвід, здобутий попередніми актами співучасті, ланцюг здійснень, котрі переводять ряд «хочу» в ряд «можу».

Всі хочуть дружити, кохати, спілкуватися. Та багатьом доводиться вдовольнятися сурогатами спілкування, дружби, кохання. Якщо й застосовне до сфери моральної діяльності поняття «професіоналізму», то цю якість слід шукати в професії «людина». Бути людиною, по-людськи ставитися до інших, до світу — означає формувати в собі загальну продуктивну силу, духовну, творчу, суспільну потенцію, в індивідуально-неповторному бутті підноситися до роду людина.

Моральний суб'єкт визначається в моральному способі присвоєння людиною своєї сутності. Історично-конкретний підхід до моральної діяльності переводить її специфіку і внутрішню будову в систему конкретного етапу їхнього прояву за певних соціальних умов. Проблема суб'єкта конкретизується в понятті «особистість», а поняття «міжособис-тісні відносини» вносить суттєве уточнення і роз'яснення в поняття «моральне відношення», розкриваючи його як форму суспільних відносин, форму спілкування, в якій і визначається специфіка суспільного буття та вироблюваної ним суспільної свідомості.

Єдність форми суспільного буття і відповідної йому форми суспільної свідомості виражена в моральному відношенні як дві сторони людської діяльності, охоплені в організмі його діяльнішої структури. Виникаюче в моральному спілкуванні почуття спільності і є специфічно моральною формою свідомості, що покладає в собі єднання індивідів, її наявність, переживання і є процесом їхнього суспільного перетворення — усуспільнення. І коли ми говоримо про рух індивідуальної моральної свідомості до моралі, форми суспільної свідомості, то розуміти це треба не так, що індивідуальна моральна свідомість позбавлена суспільності й .набуває її, лише засвоюючи мораль.

Подібний висновок хоч і випливає з тлумачення моралі як способу приборкання індивіда, але він застосовний до права, а не до моралі. Почуття спільності як продукт моральної діяльності, те, в чому вдовольняється моральна потреба (потреба людини — суспільної істоти — у співпричетності з іншим),— один із доказів того, що в основі індивідуальної моральної свідомості лежить суспільність.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--