Реферат: Структурно-стильовий аналіз під час вивчення літератури модернізму

9. Герой, благословенний «золотим сонцем і зеленою землею», відчуває готовність до зустрічі з людиною, з її проблемами, горем.

10. Враження від зустрічі з людиною. Він знову здатен «тремтіти», перейматися чужими бідами, він може продовжувати жити.

«Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натягайся ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!»

11. Ліричний герой переживає прощання з нивами, позолоченими сонцем, зозулею, що теж потроїла струни його душі. Він сповнений енергії рідної землі, жаги до життя, бажання служитилюдству: «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає».

Далі працюємо з головним образом новели. Хто він? Традиційний портрет та характеристики відсутні, не розкривається образ і через вчинки. Відтворюється лише психологічний стан ліричного героя. З'ясувати риси головного персонажа допоможе виокремлення основної бінарної опозиції — глобального протиставлення, що лежить в основі драми героя.

«Я — ти»: ліричний герой — людина, людство. Ця опозиція закладена вже в першому епізоді. Ліричний герой прагне самотності (що за P.M. Рільке є благом), незалежності, спокою: «...заздрю планетам, вони мають свої орбіти...». А «ти» «стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право, ти влазиш всередину мене, ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач, свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах і весь бруд свого існування».

Результат цього протистояння — втома ліричного героя: «Я утомився... Мене втомили люди... Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш».

Однак це протистояння є не тільки драмою ліричного героя, а й сенсом його життя (хоч на перший погляд це звучить парадоксально). Адже «я неможу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім». Отже, ліричний герой — це той, хто переймається усіма людськими проблемами, вміщує у своєму серці людський біль, страждання, всю ницість людини і її вищість. Недаремно герой порівнює свою душу з музичним інструментом: найменше коливання примушує її звучати у відповідь. Це інструмент, що «озвучує» людські долі. Тобто перед нами митець, поет, письменник. Сенс його життя-горіння — у служінні людям. Але він стомився. Він, як музичний інструмент від довгого служіння, розладнався і не здатен більше об'єктивно, адекватно реагувати на довкілля. Йому потрібне intermezzo, пауза, перепочинок... І таким intermezzo може бути спілкування з природою (тут Коцюбинський близький до європейських митців початку XX ст.,таких, як Стефан Цвейг, Кнут Гамсун та ін., які вважали, що врятувати людську душу від руйнівної сили цивілізації може лише повернення до природи, спілкування з нею, насичення її енергією і гармонійністю). Звичайно ж, це мотив неоромантичний. Однак спілкування з природою потрібне герою Коцюбинського не заради самого зцілення, а для того, щоб, сповнившись енергією землі і сонця, продовжити виконувати свою місію.

Таким чином, ідея твору — переживання митцем своєї долі, місії: бути причетним до всього, що відбувається в суспільстві, до долі народу й кожної окремої людини. Це вимагає титанічних душевних сил, а їх може дати рідна природа й самота.

Проте зміст новели може прочитуватися ще більш узагальнено, універсально. Про це свідчать інші образи, сповнені абстрактного, символічного смислу: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білі вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе. Уже те, що вони представлені під заголовком «Дійові особи», свідчить про їхню неоднозначність. Цікаво, що «я» ліричного героя відсутнє серед цього переліку. «Я» не є дійовою особою, його внутрішній світ, душа — це місце, де відбуваються події: утома, породжена Людським горем, Залізною рукою города, знімається Сонцем, Нивами, Зозулею, Жайворонками та наповнюється новою снагою. Утома тут може прочитуватися як несила далі жити в людському суспільстві і несила жити поза ним; Залізна рука города — як цивілізація; Людське горе — як несправедливе влаштування світу, суспільства; Сонце, ниви, Зозуля, Жайворонки — це гармонійна природа, що єдина здатна відродити людину.

Тепер ідея твору може звучати глобальніше (дозволимо собі інтерпретувати). Можливо, у новелі йдеться не лише про драму митця, а про драму існування у світі будь-якої людини, яка страждає від усвідомлення дисгармонійності світоустрою, але не може не бути до нього причетною і сили черпає з природи рідної землі.

Проведемо спостереження над актуальним хронотопом імпресіоністичної новели. Нагадаємо, що теперішнє тут — це наповнена реальністю мить, що має незримі смислові зв'язки з минулим і майбутнім. Почнемо із простору. Зовні художній простір змінюється (місто — село — місто). Однак одночасно спостерігається єдність простору, в якому відбуваються основні психологічні події: подолання утоми, внутрішнє відродження. Цей простір — душа героя, і вона єдина. Тут ми і спостерігаємо, як на один стрижень нанизуються різні часові зони: минуле, теперішнє і майбутнє поєднуються в одне смислове ціле. Будь-яка мить теперішнього психологічного стану ліричного героя породжена минулим і сповнена передбаченням майбутнього.

Важливою і цікавою під час стильового аналізу буде робота з інтер'єром і пейзажем. Традиційно основною функцією позасюжетних компонентів художнього твору є інформаційна. Чи виконує цю функцію імпресіоністичний пейзаж та інтер'єр?

Звернемось до третього фрагмента тексту:«Де-сять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари... Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там?

Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте собі спокійно. Я не хочу про вас думати...»

Навряд чи такий інтер'єр дає якусь інформацію, він носить враженнєвий, настроєвий характер, оскільки передає скоріше внутрішній стан, настрій героя, його враження від навколишніх предметів, спричинене цим настроєм.

У пейзажах новели інформаційна функція також відходить на другий план, а враженнєвість і настроєвість відіграють головну роль. Зазвичай, у таких пейзажах переважають не зорові, а слухові, нюхові відчуття, з'являється імпресіоністичний ефект вібрації, миготіння, мерехтіння кольорів, світлотінь, що передають вічний рух у природі, динаміку.

Із четвертого фрагмента:

«На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів (дотик), шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом (звукові відчуття). Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівся (дотик)».

Або: «Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск.

Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні, тільки хмарка. Одна хвилина темного горя — і вмить усміхнулось направо, усміхнулось наліво — і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба...» (слухові, зорові відчуття, використання ефектів світлотіні, миготіння і т. ін.).

Для стилю М. Коцюбинського характерна семантизація кольорів. Йдеться про з'ясування смислового звучання кольорів у письменника (ще Шарль Бодлер свого часу відмічав, що всі явища у світі взаємопов'язані й перетікають одне в одне: звуки забарвлюються, барви звучать і т. ін.).

Спостереження показують, що найчастіше в новелі зустрічаються чорний, зелений, білий, блакитний, золотий, синій, срібний кольори. Якої семантики вони набувають у новелі?

Найскладніша семантика чорного кольору. У тексті він має два протилежні значення: чорний колір міста (сповнений лиха, біди, несправедливості, бруду, розпачу — «вікна будинків — тисячі чорних ротів») й чорний колір землі (сповнений «спокою і надії» — «Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою і надії... Я теж пустив свою душу під чорний пар»).

Як бачимо, чорний колір міста має негативну семантику, пов'язаний з усім недобрим. У природі цей колір не має негативу — це колір основи всього живого. Цікаво, що земля під чорним паром — це теж intermezzo, перепочинок для накопичення сил для нового урожаю (паралель до intermezzo, що його переживає ліричний герой).

Чорний — це й вселенська тьма «невідомого»: із тьми «невідомого з'явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій — в темряві матернього лона». Герой розуміє вічну природу тьми. По-філософськи усвідомлює протистояння світла і тьми: «І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою (сонцем. — Ю.Г.). Його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я як сіль у воді, розпущусь в нім навіки...»

Білий — протилежний чорному, лиховісному («Білі стіни будинку вертають мені притомність»). Білий — чистий, незаплямований цивілізацією («білі вівчарки» — діти природи, припнуті людиною).

Зелений, блакитний (синій), золотий — кольори, сповнені спокою, умиротворення, гармонії («...стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою»).

Однак прочитання може бути й іншим. Твір неоднозначний, і все в ньому неоднозначне, символічне. Це свідчить про поєднання в творчій манері М. Коцюбинського різних стильових стихій — імпресіонізму, символізму, неоромантизму.